В неділю йшла до церкви і паленіла, ловлячи на собі осудливі погляди.

«За що? – думала Ірка. – Чого їм від мене треба?»

Але ніхто того ніколи не знав, чого треба пльоткарям, коли вони оббріхують бідну дівчину. Опустила очі і стояла. Молилася, аби Бог змилосердився над нею і послав їй хоч часточку, хоч крихітку того грішного щастя. Про таке, мабуть, і молитися гріх.

Та Ірка молилася. І пекуча сльоза скотилася у неї по щоці, гірка, непрохана сльоза.

І не даремно молилася дівчина. Того ж таки вечора до неї знову зайшов Василь.

Знову був напідпитку. Прийшов, щоб зачерпнути з дівочої любові того трункового меду, того пристрасного вогню, яким так щедро і безкорисливо ділилися з ним дівочі губи, перса, дівоча пристрасна плоть. Ірка не питала в нього, чому його так довго не було, коли знову прийде, чи має другу дівчину, чи може колись таки… Ні про що Ірка в нього не питала. Вона просто любила його. І знову, як і того разу, Василь виходив під ранок з опущеними очима, нічого дівчині не обіцяючи ні тепер, ні колись, а потім знову картав себе і ходив, як та чорна хмара, аж всі дивувалися, а надто стара Артемиха – Василева мати.

– Чи ти, сину, бува не занедужав? – з тривогою питала.

– Та ні, мамо, не занедужав.

– То може якась присуха в око впала? Вже признайся матері. Час твій такий, що вже пора. З такого я тільки рада буду. Я вже старію.  І помічниця мені давно вже б не завадила.

– Не вигадуйте, мамо, те, чого нема. Ніхто мені в око не впав, ні шафа на голову ще не впала.

– Ото який-бо ти, сину! А чого ж тоді сумний ходиш? Я вже не питаю, де ночуєш, коли тебе вдома нема.

Артемиха хитрувато так посміхнулася: мовляв, знаю, сину, знаю, справа молода. Я, хоч стара, та не така вже й дурна.

– Я, мамо, вже виріс, – сказав зверхньо. – Сам собі знаю. І зовсім я не сумний. З чого це ви взяли? Не можу ж я і справді увесь час ходити, як той дурень, з вишкіреними зубами.

На тому розмова й обірвалася. Хоча мати була дуже цікава знати, кого її син-одинак їй у невістки приведе. Нічого, прийде пора – сам розкаже, не потаїться. Таке довго таїти не вдасться. Замріялася-загадалася стара Артемиха. О, в неї син не те, що другі, не якесь там ледащо. За такого хлопця кожна дівчина не те, що піде, а побіжить вистрибом. Ого! Такий козарлюга!  А хата яка! Велика, під бляхою, упоряджена та доглянута. Бо й Артемиха ніколи не байдикувала. Відколи помер чоловік, нічого не змарнувала, а всього додбала і примножила.

– Отак, сину. В тебе мати таки господиня, мусиш те визнати. От і сам подумай, яку матері помічницю привести. Та він подумає, він вже знайде те, що треба. Він же у мене розумний, не те, що другі.

Казала так сама до себе, бо сина вже в хаті не було. Василь вислизнув з хати, як та ящірка, тихо і непомітно.

«Щось в нього є, – думала стара. – Щось він ховає від мене. Але нехай. Я почекаю. Сам розкаже».

Була за сина спокійна. Бо що могло його гризти? Тільки парубочі справи, це ж так зрозуміло. І посміхалася стара Артемиха, горда, що має такого сина-красеня.

А Василь тимчасом продовжував картати себе.

«І що я за дурень такий? Хоч зовсім горілки не пий. Як тільки вип’ю, так і розум втрачаю, так і тягне до Ірки.  І що ти робитимеш! Воно, звичайно, можна б і не пити. Не такий я вже й пияк, що без горілки і жити не можу. Так хлопці ж засміють. Бо добре знають, що я можу не пити, а можу й добряче-таки випити. Вже й так пристали хлопці, чи не збираюся я часом в монастир. В монастир я не збираюся, але з Іркою треба зав’язувати. Так можна доходитися і до… А тоді що?»

І Василь покинув пити. Зовсім не пив. Навіть на парубочих вечірках. Хлопці і справді дивувалися і піджартовували собі з нього.

– А чи чули ви, хлопці? Наш Василь від горілки лікується. В губу її, каторжну, не бере.

– А може він у штунди пішов?

– Може.

– А штунди хіба не п’ють?

– П’ють. Чого там не п’ють? Але так, щоб ніхто не бачив.

Регіт, жарти. Якось Василь навіть розсердився і пішов, хряснувши дверима. Тоді парубки трохи вгамувалися.

– Хлопці, і справді, облиште його, – сказав Кирило, Ірчин сусіда.

– А чого він строїть з себе казна-кого? Ніби він не з того тіста, що і ми.

– Якби ж не міг пити, тоді б ніхто до нього і не ліз. А то ж може.

– А як не хоче?

– Як це «не хоче»? Я ще не бачив такого чоловіка, щоб добровільно від горілки відмовився.

– А от Василь відмовився.

– Значить, на те мусить бути якась причина.

– А може він зарок дав:  не пити, доки не жениться.

– А може й зарок. Яке наше свиняче діло? Чого лізти, куди нас не просять? Не хоче хлоп пити – то й не п’є.

– Та чорт з ним. Нехай не п’є. Нам більше буде.

– Та я б вмер, якби не випив, коли наливають.

– Особливо, коли на халяву.

Регіт. Підпилий парубочий гурт ладен був позубоскалити не лише над Василем, а над ким-завгодно. Навіть кожен сам над собою.