Стара Артемиха довго плакала, журилася, ходила по сусідах, жалілася, які тепер діти. В очі їй всі співчували, ахкали, зітхали, притакували, а поза очі ніхто її не шкодував, бо знали її паскудний характер.

– Ото вже не позаздриш невістці, – казали, – комусь вже кислиці сняться.

– Тільки вже не Ірці. Поїхала, бідна, із-за тієї язикатої баби.

А одна гостра на язик сусідка так і сказала:

– А я вам, Артемихо, так скажу. Нема вам чого плакати. Самі ви у всьому винні. Не треба було лізти між молодих. Наше діло маленьке: сиди, бабо, на печі та їж калачі. А ви… Навіщо було йти і зчиняти бучу? Тепер з вас все село сміється.

– А що я мала робити? Допустити, щоб він мені привів ту повійницю, ту чародійницю?

– Ви б, Артемихо, повстидалися таке казати. Яка Ірка повійниця? Яка чародійниця? Роботяща, спокійна, змалечку сиротою росла. Та друга б на її місці  ворота вами відчинила б.

– Ворота? Мною? Хай би спробувала.

– І що, якби спробувала? Надавала б вам буханців та запотиличників – і ніякий суд би її не взяв, бо не вона до вас прийшла, а ви до неї. Шкода дівчини. Гріх будете мати за неї. І сина вашого шкода. Добрий хлопець. Не пияк якийсь, роботяща дитина. І пошанівок до старших знає. Спокійний такий, не в вас вдався, а таки, видно, в Артема, хай з Богом спочиває.

– Всіх шкода. А мене не шкода?

– А вас не шкода. Не треба було молодим життя розбивати. Кажуть, Ірка вже в тяжі ходила. Гріх будете мати і за Ірку, і за її дитину.

З тією сусідкою Артемиха перестала розмовляти, зате перестала по сусідах плакатися на свою долю та судити свого сина Василя і повійницю Ірку, що його зчарувала.

 

Настала осінь. Погода стояла гарна. Золота осінь. Це вже потім вона розквасить дороги, завіє холодними вітрами, а поки що… Василь поїхав у відрядження – новенького трактора треба було пригнати. Це мав бути його трактор. На ньому мав Василь працювати. Тому його й послали, щоб сам вибирав і потім ні на кого не нарікав. І треба ж таке. Саме в цей час і приїхав Ганин чоловік за Ірчиною картоплею. Великою вантажівкою приїхав, ще хлопця з собою взяв. Завантажили Ірчину картоплю, трохи ще у людей підкупили та й поїхали. На щастя, при тому був Кирило. Він і записав для Василя все про Ірку і про її сестру. І телефон також. Ірка вже мала хату, але телефону ще не мала. Телефон був тільки у сестри. Ірка жила недалеко. Почувала себе добре, ось-ось вже мала родити.

– Сумує, звісно. І за селом, і за тим своїм Василем, – казав Степан. – Любить вона його, дуже любить. Потішу її гарними новинами, що Василь у її хаті живе. Зрадіє. Добра вона молодиця. І сильна, скажу тобі.

Поїхали херсонці, а невдовзі повернувся Василь. Був дуже засмучений, що не застав Степана. Він би вже його про все розпитав. Але й так добре. Тепер Василь хоч щось знає про Ірку. Того ж таки вечора зателефонував до Гані.

– Добрий вечір. Скажіть… Чи не можна якось… Покликати Ірину. Це Василь дзвонить. Можна? Дякую. Я передзвоню. Через скільки передзвонити? Через півгодини? Добре. Нехай чекає.

Серце з грудей ледве не вискакувало. Ось зараз він почує голос своєї Ірки. Що він скаже їй? Що вона скаже йому? Василь знав, що тепер вже вони будуть разом і ніхто не зможе їх розлучити, навіть Василева мати. Час тягнувся нестерпно довго.

«А може щось з годинником? Та ні, наче все гаразд. Іде…»

А серце билося так, що, здавалося,  його чують і сусіди.

– Господи, невже я зараз її почую? Зараз… Ще трошки… Ну, либонь, вже можна дзвонити. Набрав номер – і почув її голос, такий близький, такий рідний. Не міг стримати своєї радості. Закричав так, що аж відлуння пішло по хаті.

– Ірко! Ірусю! Це ти?

На другому кінці дроту плакала Ірина, а тут, в Ірчиній хаті, ледве не плакав її хлопець, що тільки з її від’їздом зрозумів, як він її любить. Йому хотілося сказати їй найкращі слова, найніжніші, найласкавіші, але він десь погубив їх і не міг знайти.

Скільки раз, прокинувшись серед ночі, він вимовляв ті слова пошепки і хотів, щоб долетіли вони до Ірки, а тепер…

– Бачиш, Ірусю, я у тебе в приймах. Ірусю, не плач. Тобі не можна так хвилюватися.

– Можна, – крізь сльози посміхалася Ірка. – Радість нікому не може зашкодити.

Вони говорили довго, уривчасто.

– Ти, Василю, наговориш, що потім не розрахуєшся.

– А я з твого телефону, от ти й будеш платити. Жартую, Ірусю. Буду їхати – за все позаплачую: і за газ, і за світло. А за телефон Кирилові гроші залишу, заплатить. Ти там тримайся. Я скоро буду. Тут дещо залагоджу, матері картоплю поможу викопати – та й приїду.

– Думаю, що на той час, як Бог дасть, я вже буду не сама.

– Як це?

– От смішний. Не розумієш. З сином чи з донькою.

– Іринко!

По обох кінцях дроту була радість, була втіха, була любов.

Василь, щасливий і розмріяний, лежав горілиць на Ірчиній постелі. Ірка нарешті знайшлася. Вона йому простила все, що із-за нього пережила. Вона любить його. А він? Він також любить її.  Ні, не так. Він любить їх обох. Херсонщина… Що ж, доведеться звикати… Ірка поспішила. Але її можна зрозуміти.

Василь незчувся, як задрімав. Отак при світлі й задрімав. Натомився сьогодні. Роботи багато було, а підмінний не вийшов. Крізь дрімоту хлопець почув, як стукнули сінешні двері, а потім рипнули і хатні. Василь давно вже збирався змастити завіси. Так досі й не змастив. Хтось увійшов у хату, а Василь ніяк не міг розплючити очі. Мусив, а не міг.

«А може це Кирило? – думав хлопець крізь дрімоту. – Ну, Кирило, це не страшно: постоїть та й піде. Але ні, це не Кирило. І не йде, і не обзивається».

Василь таки змусив себе розплющити очі, а потім і зовсім прокинувся. Він сів на постелі, опустивши ноги. Біля порога стояла його мати і роздивлялася по хаті.

– Відпочиваєш, господарю? – сказала ущипливо замість привітання.

– Відпочиваю, бо дуже сьогодні втомився. Закінчували той клин, що під лісом. А Петро чомусь не вийшов, от і мусив я сам.

– Прийшла подивитися, як ти тут живеш, сину. Ти ж не звідаєшся до матері, хоч би й вмерла.

– Чого ви маєте вмирати? Нехай Бог боронить. Не слабі, слава Богу. Гріх таке й казати.

– А зректися матері не гріх? Не гріх, питаю.

Артемиха вже набирала енергії для сварки, закипала. Голос її набирав сили і ставав пронизливим і неприємним.

– Мамо, ви прийшли сваритися? Ну чого ви кричите? Я справді втомився сьогодні. І так щодня. Ніколи і вгору глянути. Почалася оранка. Сідайте. Чого ж ви стоїте?

– Нехай в твоїй хаті чорти сходяться та сідають.

– Господи! Мамо, скільки у вас злості! За що? Що я вам зробив?

Мати вдарила кулаком об кулак.

– Що зробив? Ти ще мене питаєш, що зробив? Та мені перед сусідами стидно, що маю такого сина.

– А чого вам стидно? Не п’ю, не гуляю, не краду, нікому вікон не б’ю. Чого стидно?

– Добре так жити, сину.  Правда?  Ні корови, ні свині, ні образів на стіні. Ні півня, ні курки, ні з сала шкурки.

– Образів тут було, скільки треба. Та ви вже знаєте, що Ірка поїхала, то мусить поки що бути так.

– Поїхала! Щоб вона там шию собі скрутила.

Досі Василь розмовляв спокійно, аж самого диво брало, але, як мати сказала за Ірку, він також зійшов на крик.

– Мамо, зупиніться. Їй родити, а ви зі своїми прокльонами. Гріх неспокутний будете мати. Чи ви вже й Бога не боїтеся?

Артемиха таки сіла на ослоні, закрила лице руками та й стала голосно плакати, примовляючи:

– Якоїсь фойди йому шкода, а матері рідної не шкода. Одного сина мати і той… Обходь, мамо, сама всю господарку. Тої худобиськи скільки. А два кабани, а дробини всякої насадила на своє безголов’я. Хіба ж я можу все те обходити?

– Я вже вам давно казав: навіщо вам стільки худоби? Дві корови!Ну навіщо вам, скажіть, аж дві корови? А ялівка? А бик? Ще й теля! Ціла ферма. Це ж і справді важко. І молодому не під силу, не те, що вже старшій людині.

– То що ж мені ту худобу повиганяти чи порізати?

– Чого повиганяти? Поздавати, як люди роблять.

– Люди! Хіба ж то господарі? Отакі лежибоки, як і ти, що їх нічого не обходить.

– Я, мамо, не лежибока. Якби ще всі так боки відлежували, як я. А худобу треба поздавати, бо ви самі  з тим ради собі не дасте.

– Поздавати? На м’ясо? Мою Зірку на м’ясо? Ти з глузду з’їхав. На м’ясо!

– Не хочете Зірку, то здайте Маньку.

– Ти геть чисто здурів. Та ж вони обидві дають по відрі молока.

– То продайте комусь. Тільки не в нашому селі.