Василь прийшов додому і взявся складати свої речі: сорочки, штани, светри та костюми.

– Що це ти робиш, сину? – підійшла і зло крикнула мати.

– Хіба не бачите? Речі складаю.

– Куди це ти збираєшся?

– В комірне. Не хочу я більше жити в тій хаті.

– А де ж ти будеш жити?

– А де схочу, мамо. Тільки не тут. А хоч би й там, де ви недавно порядкували.

– У тому відьомському кодлі?

– Вже краще з чортами в пеклі, ніж з вами, мамо. Та через вибиті вікна з хати вивітрився весь відьомський дух.

Та й посміхнувся. Артемиха сіла і стала плакати, примовляючи:

– Отак, сину. Вигляділа тебе, вигодувала, а як прийшов час мати з тебе якусь поміч, то ось вона, віддяка!

– Чого ви, мамо, голосите? Із-за вас Ірка з села виїхала, то ви хочете, щоб і я поїхав? То я так і зроблю. А що думаєте, злякаюся?

Артемиха перестала плакати і мовчки дивилася на свого сина.

«Таким не покеруєш, – подумала з якимсь внутрішнім усміхом. – Весь в мене. Бо чоловік, царство йому Небесне, покладистий був і зовсім без характеру. Таким шити можна було…»

Мовчки дивилася, як син складав свої речі, а потім, наче пронизана струмом, підскочила до Василя і вхопилася за сорочку, яку той вже збирався покласти у валізу.

– Не дам! – звереснула. – Не дам виносити з хати мою працю!

Потягнула сорочку з синових рук. Той не відпускав. Сорочка затріщала. Очевидно, благенька вже була. Було чути, як рветься тканина. Василь випустив нарешті з рук ту сорочку. Стара на таке не сподівалася і ледве не впала. Василь притримав матір і посміхнувся.

– Заспокойтеся, мамо, і не смішіться. Я з села ще нікуди не їду. Просто я хочу жити спокійно.

– Не дам! Не дам нічого! То моя праця, – знову кинулася до сина.

– А моя ж праця, мамо, де? Хіба ж я не працював? Хіба ж не товкся з самого малечку на тракторі? Та й навіщо вам, мамо, мої сорочки? Синів більше не маєте. Хіба самі будете в них  ходити. Он одну вже маєте, для миття підлоги.

І кинув їй до ніг розірвану сорочку. Артемиха сіла, закрила лице руками і стала голосно плакати. Василь дивився на неї і йому було жаль тієї спрацьованої жінки.

«А що вона в житті бачила? – подумав. – Якого добра зазнала? А я що бачив? Робота, робота. Вічно брудний, що й відмитися годі. Та й ніде. В нецьках та в балії».

Доскладав речі, взяв в обидві руки по валізі, оглянувся на матір, що все ще плакала, та й вийшов з хати. Мати лементіла йому вслід, наче проводжала покійника. Та Василь на ті голосіння навіть не оглядався. В ньому теж закипала злість. Так зганьбити його перед людьми. І Ірка поїхала. Де її тепер шукати? Василь навіть не знає прізвища Ірчиної сестри. В такій задумі Василь розкладав свої речі в Ірчиній шафі. Почував себе, як вдома. Гріла душу думка, що Ірка була б рада, якби знала, що Василь у неї тепер буде жити. Але Ірка того не знатиме. І Василь не знатиме про Ірку нічого. Обірвала все заразом. Сильна жінка, хоч така непоказна. І Василь тепер не буде знати, хто в нього народиться, син чи донька.

– Син чи донька…

І щось йому в грудях повернулося, тепле і щемке.

– Син чи донька. У мене хтось народиться. У нас з Іркою… Ні, я мушу їх розшукати. Мушу.  І… І…

У двері просунув голову Кирило.

– О, я так і думав, що ти тут. Ти що, назовсім?

– Чи назовсім, того ще не знаю, але думаю, що надовго.

– Мати дістала?

– Так дістала, Кириле, що спасу нема.

– О, така дістане кого хочеш.

– Слухай, Кириле, а Ірка нічого не казала, куди вона їде.

– Ні, не казала. На Херсонщину, до сестри – то всі знають. А куди саме – про те ніхто у неї не питав, а вона сама й не казала. Після тієї сварки, що твоя мати тут затіяла, їй було дуже нелегко. А ти теж добрий! Треба було прийти, розрадити, а ти… В кущі.

– Ой, Кириле, не край мою душу. Знаю, знаю, що вчинив не так. Може б тоді Ірка й не поїхала. Але що тепер?  На таке я й не сподівався. Такого, що Ірка може поїхати, я й не придумав би.

– А вона поїхала. Тепер шукай вітра в полі. І прізвища її сестри ніхто не знає. Навіщо і кому це треба?  От тепер… Єдине, що тобі можу сказати…  Ірка просила, щоб сусіди викопали їй картоплю, а потім сестрин чоловік за нею приїде. Ото і все, за що можна зачепитися.

– Так… Добре хоч те.

– А ти поїхав би?

– Поїхав би. А що робити? Або Ірку назад сюди привіз би, або сам зостався б там, на Херсонщині.  Пам’ятаю, Ірка казала, що з роботою і з хатами там проблем нема.

– А як мати?

– А що мати? Нехай живе, як другі… Не така вона вже й стара. Хай продає всю ту худобу, залишить собі одну корову та й хай живе. А як другі живуть, ті, в кого діти на заробітки поїхали? Живуть. Отак і моя мати житиме. А хто їй винен? Хай би була не зчиняла веремію.

– Я тобі завтра маленький телевізор принесу. Веселіше буде. Він у нас однак без діла стоїть. Старий, але добре показує. Та й живи собі. А знаєш, у тебе тут досить затишно. Ірка вміла порядок тримати. Тільки вікна…

– Завтра ж ними займуся.

– Ти хоч простирадлами якими їх позавішуй.

– Та… Нехай так. До завтра якось перебуду. А завтра, що б там не стало, мушу повставляти.

– От наробила карамболю.

– Наробила. То правда. І шкода мені її, бо ж таки мати. Десь там сидить зараз сама і плаче. Вона ж найбільше і страждає із-за свого дурного характеру. А чим я їй допоможу? Я сам потребую допомоги. Мені конче треба знайти Ірку. Ти, Кириле, не повіриш. Коли Ірка була тут, я й не думав, що я так її люблю. А от поїхала – і світ мені зав’язала. Повіриш, так мені без неї важко, хоч у воду скачи.

– У воду скакати не треба. Почекай трохи. Знайдеться твоя Ірка. А ти, Василю, потайний. Ніхто й не думав, що ти з нею. Я по сусідству, та й то не знав.

– А хто б мав знати? Не люблю хвальків, як Семивода. Ще нічого не було, а він вже хвалиться. Чим тут хвалитися? Чого язикувати? Це справа двох.