А Василеві було не до сміху. Йому нестерпно захотілося конче побачити Ірку.

Так захотілося, хоч кричи. І дивувався, і сердився сам на себе, а Ірка з перед очей не йшла. Нарешті Василь перестав змагатися сам з собою і вирішив таки піти до Ірки. Уже по-тверезому. Значить, горілка тут ні до чого. Просто дівчина, видно, запала Василеві в душу. Шукав і не знаходив собі виправдання.

«Ну чому Ірка? – думав. – Чому не друга яка? Стоїть переді мною, як та мана. Хоч би врода, а то…»

Йшов до неї трохи знічений і приголомшений. Ще не знав, що буде їй казати, не знав, чи зостанеться у неї на ніч, але йшов, бо чомусь не міг без неї, мовчазної, спраглої і покірної, підвладної тільки його волі. Ірка вміла вся розчинитися в своїй любові, і тоді вона ніби зникала, залишалася тільки її любов.

Ірка відчинила двері і радісно скрикнула:

– Добрий вечір. Заходь.

Вся привітна така. Лише для нього цей потаємний усміх, цей легкий рум’янець на лицях.

«І чому всі кажуть, що вона негарна? – в ту мить промайнуло в голові Василя. – В неї ж море симпатії».

– Заходь, – повторила Ірка і справді наче аж погарнішала. Василь спершу ніяк не міг збагнути, що сталося з його Іркою. Сам подумав так:  «Моя Ірка».

І запекло: чому, власне, його? Того не знав. Не знав, що собі відповісти, але це була його Ірка, дорога чомусь така і близька. Це вже не була горілка. Це був тверезий розум, але щось з тим розумом сталося. Василь пильно подивився на Ірку, аж вона знітилася під його поглядом. Потім хлопець мимобіжно ковзнув по Ірчиному розповнілому стану і обімлів: під простою ошатною сукнею явно окреслювався живіт.

– Ірко, – зойкнув, як підстрелений птах. – Ти що, вагітна?

В Ірки рум’янець на всю щоку. Горіли кінчики вух.

– Так… Вагітна.

– Це… Моє?

– А чиє ж? Я більше ні з ким не була, Василечку.

Хлопець мовчав, тільки ошелешено дивився, дивився на Ірку.

– Що ж ти наробила! – сказав тихо.

– Чому я, Василю? Ми обоє.

В її очах не було ні сліз, ні смутку, ні розпуки, а був якийсь радісний блиск, а ще якась таємна глибина: здавалося, що вона знала щось таке, чого не знає ніхто. Раптом вона похопилася і заговорила швидко і пристрасно.

– Василю, ти не бійся і нічого такого не думай. Я нікому не скажу, що це від тебе. Ти навіть уявити собі не можеш, яка я щаслива. Я хотіла дитину, тільки не знала… Не знала… Але ти не думай, що я навмисне. Так вийшло. Ти не думай. Я не збираюся до тебе чіплятися. Боже борони! Ти собі женися на кому хочеш. Я не стану, ми не станемо тобі на заваді.

Ірка аж втомилася і зіпріла. Вона не звикла так багато говорити. Вони стояли одне навпроти другого, аж доки Ірка не похопилася:

– Боже мій, чого ж ми стоїмо? Сідай, Василю.  Я зараз поставлю чай. Чи каву? Чи вареники розігрію? Маю ще борщ. То як? Чи ти, може, щось хочеш випити?

– Ні. Постав каву.

Йому і кави не конче хотілося. Йому хотілося, щоб Ірка пішла на кухню, щоб він міг зостатися сам і осмислити, що, власне, сталося і що він, Василь, має робити?

«Ні одна дівчина ще на мене не плакала, не проклинала мене, – думав хлопець. І аж памороки йому забивало. – А що ж Ірка? Вона теж не буде плакати і не буде мене проклинати. Вона любить мене, щиро любить. А я?  Що я? Люблю? Ні… А чого ж тоді мене так тягне до Ірки?  Ні до кого так не тягнуло. Просто так? Ні, так не буває.

Я мушу женитися на Ірці. Бо інакше я буду елементарною свинею. І зовсім я не хочу, щоб мої діти сиротами ходили по землі. Все. Вирішено. Завтра ж розказую матері».

При згадці про матір Василь спохмурнів.

«Мати від мого вибору щаслива не буде. Я знаю, про яку невістку мріє моя мати. Але нехай собі помріє. Я вибираю жінку для себе, а не невістку для своєї матері. Мусить бути так, бо інакше я перестану себе поважати. І то на все життя. А що Ірка? Ну не дуже вийшла вродою. Тільки й того. А для життя вона, якщо подумати, те, що треба: і господиня, і роботяща, і ніяка вона не гуляща. То все брехи. А якщо приглянутися до неї, то й на лиці вона не така вже й погана. Просто чепуритися, малюватися вона чи не вміє, чи не хоче, а може й часу на таке не має. Вічно в роботі. Одна ж…»

І раптом йому так шкода стало ту Ірку, що аж заболіло щось у грудях. Заболіло, запекло, аж наче дихати стало нічим. Але тут саме Ірка принесла гарячу каву і канапки. Вони обоє сіли до столу, якийсь час мовчали, а потім Василь трохи знічено сказав:

– Ти, Ірусю, не думай. Я не покидьок. Ми з тобою поженимося. Не мусимо робити весілля. Розпишемося, візьмемо шлюб – та й усе.

В Ірчиних очах заблисли сльози. Якийсь час вона мовчки пила свою каву, а потім, пересилюючи щось в собі, тихо сказала:

– Ні, Василю. Твоя мати ніколи такого не допустить.

– А що мати? Не буде ж вона мені і справді вибирати жінку.

– А чому не буде? Вона ж твоя мати.

– То й що? Я вже, між іншим, дорослий і можу сам влаштовувати своє життя.

– Е, Василю, це тобі тільки так здається. Насправді ж воно зовсім не так.

І в її словах було стільки смутку, що Василь мимоволі подумав:

«А вона розумна. Бачиш, як міркує… А хіба ж вона не має рації?»

І Василь зітхнув, важко, глибинно, може вперше в своєму житті намагався осмислити себе, стосунки з матір’ю, ситуацію, в якій раптом несподівано для самого себе опинився.

«А Ірка права, права. У тому вся наша біда. Мати нізащо не погодиться. Глухий кут…

Ну, та якось буде. Піду наперекір. Нічого не зробиш. І все-таки… Чому Ірку дівчата  і хлопці змалечку вважали дурепою? Невже тому, що вона не знала математики?..

Дива!  Не можна вірити тому, що кажуть люди. Ні, не можна. Але що ж все-таки робити? Що?..»