Василь прийшов кілька днів по тому. Двері були заложені на патичок. Це могло означати, що Ірка десь поблизу: або на городі порається, або по воду пішла. Значить, незабаром надійде. Щоб не стовбичити, як той дурень, під Ірчиними дверима, Василь відкинув прутик і зайшов до хати. Він був настільки задуманий і неуважний, що його не вразила тиша на подвір’ї:  не було чути ні курей, ні качок. Не вразило й те, що в хаті не було ні образів, ні рушників. Спершу Василь і записки на столі не помітив. Сів на ослоні та й чекав Ірку. Але її все не було та й не було. Тоді нарешті Василь розглянувся по хаті і зрозумів, що тут щось не те. Аж тоді і записку побачив.

«Василечку! Прощай! Я їду вже звідси. Через твою маму, Василечку, що зганьбила мене перед сусідами. Женися тепер на кому хочеш. Я не буду стояти тобі на дорозі. Я знаю, що ти порядний хлопець. А ще я люблю тебе і буду любити довіку. Тепер  вже все. Не сварися на свою маму. Я ніяка не чародійниця, як вона казала. Я нікого не зчарувала і ні з ким не була, крім тебе. Прощай, мій голубе. Не згадуй лихом.

Ірка».

У грудях запекло-запекло. Він і не думав, що так буде. От як запала йому Ірка глибоко в душу.

«Нема Ірки, – розпачливо думав хлопець. – Що ж тепер робити? Вона поїхала на Херсонщину, до своєї сестри. Більше їй нікуди. Але я ж навіть не знаю її прізвища, не знаю, де вона живе. Ірко, Ірко, що ж ти наробила! Мамо, мамо… Чорт би забрав всю ту господарку, якщо із-за неї я маю стільки горя терпіти».

Посидів ще трохи, потім встав, знайшов колодку, по-господарськи замкнув хату, ключ поклав під камінець, як це робила Ірка. А раптом вона надумає повернутися?

Все має бути на своєму місці. Чи повернеться Ірка, чи ні, а Василь буде сюди приходити. Відтепер тут буде його другий дім. Йому тут добре, спокійно і затишно.

В тій хаті його любили. Як ніхто. Дівчат багато, а Ірка така одна.

Пішов Василь, понуро звісивши голову. Вдома втомлено сів, наче переробив бозна-яку роботу. Мати поставила на стіл вечерю, але їсти Василеві зовсім не хотілося. Взяв кухоль з молоком і не хотячи став пити. Мати відразу й накинулася.

– Чому не їсиш? Що, знову був у тієї повійниці, у тієї чародійниці?  Щоб на неї лиха година та нещаслива!

Василь, як тримав кухоль з молоком, так і брязьнув ним об землю, аж мати перестала склинати і видивилася на свого сина. Василь мовчки встав і вийшов з хати, хрясьнувши дверима.

– Ого, – тільки й сказала Артемиха, бо не мала вже до кого говорити.

– Я ще піду до тієї відьми. Я їй всі вікна поб’ю. Я їй голову розвалю. Буде тоді знати. На все життя мене запам’ятає.

Стара Артемиха сичала від люті. Але її не було кому слухати, то вона й замовкла. Який сенс говорити, коли тебе ніхто не чує? Артемиха  таки постановила:  завтра вона ще раз піде до тієї повійниці, до тієї чародійниці, поб’є їй всі вікна і вибештає її так, як ще нікого не бештала, аби вона назавжди відчепилася від її сина і щоб десятій заказала до її Василя не чіплятися. Коли її син вдався такий незугарний, то Артемиха сама йому й дівку висватає. А що їй робити? А тут повійницю вона таки заставить відчепитися від свого сина. Дивися на неї! Дитину захотіла на Василя почепити! А дулі!

І Артемиха зсукала дві великих дулі і тицьнула у простір.

 

Василь додому ночувати не прийшов. Спав в Ірчиній хаті. Увечері зайшов Кирило.

– Дивлюсь – світло світиться. От я й зайшов подивитися, хто тут господарює.

– То я, Кириле, не дивуйся. Приходжу, аби хата не почувала себе пусткою. Знаєш, хата любить живий вогонь і живу душу. Коли Ірка надумає повернутися, то щоб хата жива була. Сьогодні я тут буду ночувати.

– Ой, Василю, не думаю я, що Ірка сюди повернеться. І все через твою матір. Ти вже вибач, бо то твоя мати, але вона в тебе…

Василь зітхнув.

– Та знаю, але… От і я сьогодні… Ні, не сварився. Просто пішов здому.

– То може тобі щось принести на вечерю? Ти не стидайся.

– Та ні.  Я тут трохи щось купив, щоб було чим поснідати. Добре, що Ірка покинула чайник і банячки. Тут можна жити. І на мозги ніхто не капає.

– А хто там на тракторному стані замість Ірки їсти варить?

– Та ще нема нікого. Шукають. Не так просто Ірці заміну знайти. З Ірки добра куховарка була. Всі хлопці за нею шкодують.

– А я й не знав, що ти з Іркою…

– А того ніхто не знав. Я сам матері сказав, бо мусив сказати. Треба було женитися. Не остання ж я сволоч на селі, щоб глумитися над сиротою.

– Он воно що. А я думаю: чого твоя мати до Ірки пристала, як шевська смола?

– Аби я таке знав, то й не казав би нічого. Тихенько розписалися б, шлюб тихенько взяли б та й жили б. І нехай би тоді моя мати собі лікті кусала. Та звідки ж я знав, що вона у мене така навіжена? Хотілося ж, як у людей. А тепер…