Василь працював на тракторі. То зранку й пішов. Шкода тільки, що був у чистому костюмі. Та додому заходити не хотів, то пішов уже так.

Артемиха ж тимчасом набира злості.

«Знову не прийшов додому ночувати. У неї ночував. Ну, чекай же, повійнице. Я тобі устрою. Будеш знати, суко, як принаджувати порядних хлопців».

Злість закипіла. Пора було вже йти. Коли сонце хилилося до вечора, стара взяла доброго дрючка, щоб на чужому подвір’ї не шукати чогось підходящого, бо в тої повійниці може й ломаки порядної не знайдеться, та й пішла до Ірчиної хати. Йти треба було через все село. Люди дивувалися: куди це Артемиха йде з таким дрючком?

Та ніхто її не зачіпав, ні про що в неї не розпитував, бо всі знали її паскудний характер. Йде собі – то нехай іде.

– Куди це Артемиха пішла з таким дрючком?

– Може від собак взяла?

– Ого! Від собак! Хай би собаки її боялися. Така кого хочеш покусає.

Так перемовлялися жінки між собою. А Артемиха йшла прямісінько до Ірчиної хати.

– Ага, двері замкнені. Ну нічого, сучко, я однак тобі вікна поб’ю.

Брязь! Брязь! Брязь! Одне вікно, друге, третє. Та якби ж то тихо, а то ще й з лайками та прокльонами.

– На тобі, сучко! На! Щоб знала, як приймати господарських синів. Щоб ти віялася круга світа! Щоб ти пристановиська не мала! Щоб ти…

Повибігали сусіди. Спершу вони не могли нічого второпати: чи не здуріла часом стара? Вискочив Кирило.

– Не йди, Кириле, – звереснула мати. – Вона й тобі голову розвалить. Хіба ж ти не бачиш, що вона навіжена?

– Нехай тільки спробує.

Кирило викрутив старій руку і відкинув дрючок. Вона вже й кричати не мала сили, тільки шипіла.

– Ти… Ти… Також може її полюбовник, що так за неї заступаєшся?

– Тітко, навіщо ви наробили такого бешкету? Ірки ж нема.

– Нема? А куди ж вона, сука, повіялася?

– Вона поїхала з села.

Жінці заціпило. Вона розгублено дивилася на Кирила. А може він бреше?  З її руки цебеніла кров – порізала шклом, б’ючи Ірчині вікна. Кирило рішуче взяв жінку за руку.

– Ходімо.

– Куди?

– А то вже самі вибирайте: чи в сільраду, чи на міліцію.

– Чого я там не бачила?

– Ні вже. Нехай вони на вас подивляться.

– А що на мене дивитися?

– Аякже. Ви вчинили протиправний вчинок. Людини нема, а ви повибивали вікна в її хаті. Доведеться відповідати.

– Я ж не знала, що її нема.

– А якби й була? Хто вам дав таке право?

– А чого вона в’язне до мого сина?

– А як же ж вона в’язне, коли її нема? А потім… Хіба ваш син малолітній?  Але ходімте. Там розберуться.

– Нікуди я не піду. Хто ти такий, щоб мені вказувати?

– Можете не йти. Ми напишемо заяву, всі сусіди підпишуться. Кара вас не мине.

– За що?  Що я повійниці вікна побила?

– А хто вам дав таке право? Це ж хуліганство. Вікна ви, звичайно, повставляєте за свій кошт, а що з вами робити, нехай суд вирішує: чи вас в тюрму, чи в божевільню.

– Мене? Стару жінку? В тюрму? В божевільню? Ти що, підбілу наївся?  Суд! Який ще суд? Судом мене лякає. Матір свою налякай, що такого вилупка на світ привела.

– Ви мою матір не займайте, бо я, знаєте… Терплячий, але і в мене терпіння може лопнути. Моя мати чужих вікон не б’є.

На ту веремію надійшов Василь.

– Що тут відбувається?

– А от полюбуйся, що твоя мати наробила.

– Так… Ти, Кириле, часом не знаєш, чи є шкло в наших будматеріалах?

– Либонь, що нема.

– Так… Доведеться їхати в райцентр.

– Та доведеться. Не буде ж хата стояти з вибитими вікнами. Від людей соромно.

Артемиха побачила, що на неї ніхто не звертає уваги, стала голосно плакати. Нарешті Василь повернувся до неї.

– Чого ви, мамо, плачете?

– Бо сина доброго маю. Бачиш, як мати руку скалічила? А тобі й байдуже. Бачиш, скільки крові зійшло?

– Дурне діло роблячи, можна й постраждати. І нарікати нема на кого. Ідіть, мамо, додому і не ганьбіться. Он люди дивляться.

– А ти?

– Мені з вами стидно йти.

– Стидно? З матір’ю?

– Та ще треба після вашої праці порядок навести. Поможеш, Кириле?

І хлопці, обминаючи стару, стали згортати шкло, перемовляючись між собою. Артемиха ще трохи постояла, потім плюнула та й пішла додому.

– І що тепер? – сумно сказав Василь, закінчивши прибирання. – Дошками ті вікна забити чи плакатами завісити?

Саркастично посміхнувся.

– Доведеться поки що дошками, а там будемо  щось думати. Я б, Василю, на твоєму місці з матір’ю не так говорив би, хоч вона й мати. Як таке можна!

– Та… Говори чи не говори – без толку, нічого не дасть.

– Слухай, а може на неї дільничного наслати, щоб налякав стару трохи?

– Думаю, вона вже знає, що Ірки нема, то вгамується.

– От клятий характер. І як ти з нею живеш?

– Мушу. А куди я дінуся? Мати ж. Але я хочу перейти сюди, до Ірчиної хати. Поживу трохи тут, а там буде видно.

– А ти не боїшся, що мати знову з дрючком прийде?

– Не думаю. Більше вона не зважиться. Тим паче, що чародійниці нема.

– Дивися, щоб часом не спалила. Така може.

– Не спалить. Побоїться.