Ірку Бог вродою не наділив. Низенька, ширококоста, жорсткі, затовчені роботою руки з поламаними нігтями, дві тісно заплетені коси зробили б честь будь-якій красуні, та дівчина замість того, щоб вільно заплести і по-дівоцьки викласти їх, закручувала абияк і ховала під хустку, щоб не заваджали в роботі. До клубу Ірка не ходила. Раз те, що не мала часу, а друге те, що не могла так вбратися, як вбиралися дівчата. Змалку доглядала стару хвору матір, а коли мати померла, то дівчина зосталася зовсім сама.

Була ще в неї старша сестра Ганя, але вона колись давно, ще зовсім молоденькою, завербувалася кудись аж на Херсонщину, прижилася там, у тому посушливому краї, заміж вийшла, дітей народила. Жила, з усього видно, добре. Ще коли мати жива була, гроші інколи висилала, та й тепер Ірці час від часу щось кидала. А то якось з двома дітьми приїжджала до Ірки в гості. Понавозила їй всього. Ганя жаліла свою безталанну сестричку, роботящу і добру, котрій, вочевидь, не світило заміжжя, бо теперішні хлопці дивляться на вроду і на багатство, а в Ірки ні того, ні другого.

– Ти, сестричко, ось що… Давай їдемо до мене на Херсонщину. Роботи ти не боїшся, житло у нас не проблема. Будеш жити, як Бог приказав. А може й ще  хтось знайдеться.

– Ні, Ганю, я буду тут. Звикла вже. Та й важко мені кудись вириватися, на чужину.

– Та яка ж то чужина? То Україна. І я там є.

– Що ти? У тебе своя сім’я, у тебе діти. Хіба ж тобі до мене?

– Тоді… Ірко, послухай мене.  Народи собі дитину.

– Дитину? Без шлюбу? Що люди скажуть? Це ж село. В зубах носитимуть. Сорому не оберешся.

– Та плюнь ти. Це ж не колишні часи, не часи Шевченкової Катерини. Зате будеш не сама. Подумай, Ірусю.

Ганя поїхала, а в Ірчиному серці ятрився біль і смуток. А ще думка жевріла:

«А може й справді вчинити, як каже сестра? Сором – не дим, очі не виїсть. Зате буде дитинка… Хлопчик чи дівчинка…»

І ніжне, лоскітливе почуття бентенжило Ірчине серце. Це прокидалося в ньому бажання материнства, закладене в кожній жінці ще з правіку.

Отака-то була Ірка. До науки хисту не мала. В школі ставили їй трійки просто так, бо бідна. Що з неї візьмеш? Закінчила школу – і забула за той атестат, що їй навіщось урочисто вручили. Ірка не знала, що з ним мала робити, а тому закинула його, що тепер, якби було треба, то і не знайшла б. Але навіщо він їй? Дівчата, та й хлопці також, насмішкувато дивилися в Ірчин бік.

– Примітивна селючка, – казали  з насміхом. Хоч і самі були з села, та вважали себе і гарнішими, і розумнішими. А декотрі з них вже де-небудь вчилися за батьківські  гроші і тим дуже гонорувалися.

– Господи, яка вона! – казав дехто, – ні вроди, ні розуму.

– А бідна, як церковна миша.

А з недавніх пір про неї взагалі стали верзти казна-що.

Ірка готувала трактористам їсти. А хлопці – як хлопці: пожартують, посміються.

А людям тільки дай привід – миттю на язики візьмуть.

Чим Ірка прийшлася Василеві? А нічим. Просто йшов якось п’яний та й набрів на Ірчину хату. А як набрів, то й зайшов. А як зайшов, то й зостався в Ірки на всю ніч. Василь тепер знав, що до нього Ірка ні з ким не була. Вранці він відводив очі – було соромно за свій вчинок. А Ірка казала:

– Василечку, голубе мій, ти не думай, я знаю, що ти мене не візьмеш. Бо я – бідна дівчина, а ти – господарський хлопець. Але я люблю тебе віддавна. Одного тебе люблю. Хочеш – коханкою тобі буду. Тільки ти не обминай мою хату. Не бійся, я не буду до тебе чіплятися, не буду тобі набридати. Тільки ти хоч іноді заходь до мене, Василечку.

Він їй нічого на те не сказав. Він просто не знав, що їй казати, а лукавити не хотів, тому й мовчав. Обіцяти щось… Ні, це було не в Василевому характері. Він знав, що ніколи не візьме Ірку за жінку. Картав себе: навіщо скривдив дівчину?

«Як не я, то хтось, – думав Василь, – який небудь Іван Семивода…»

Але це не було виправдання, і Василь це знав.

«А чим я кращий за того п’янюгу? Знівечив  дівчину. А тепер що?  Вона буде  чекати, надіятися, а я… В кущі. Як заєць… А все та проклятуща горілка, світ би її не знав. Якби був тверезий, то не зайшов би. А може й зайшов би?..  Е, хлопе, щось з тобою не те. Ти й сам не знаєш, що твоя дурна голова думає».

Отак думав Василь, картав себе та обминав Ірчину хату, не заходив. Хоч тягнуло, ще й як тягнуло. Стримував себе. А Ірка чекала. Чекала день, чекала два, чекала тиждень… Вона знала, що таке буває. Чула поміж дівчатами не раз. Та чути – то одне, а самій пережити – то зовсім інше. Тяжко мучилася Ірка. Ті, хто її бачив, і подумати не могли, що криється в душі дівчини. Відтоді й почала загравати з трактористами, щоб Василеві розказали. Відтоді і стали про Ірку всяке язиками плескати. Особливо ж ті дівчата, котрі й самі були не без гріха. Доходили ті балачки і до Ірки, а вона слухала їх і зло думала:

«Ну й нехай. Нехай чує, нехай знає, що не тільки світа, що в вікні. За вікном більше».

З тим і жила.