Ходить сон коло вікон

Тут іграшки зняли страшенний галас, вже не
журячись, чи їх хтось чує. Та й не було кому дуже
дослухатися, бо Орися пішла по селі коваля шукати.
– Ма-ма! Що з нами тепер буде? Куди нас
везуть? – пищала одна лялька.
– Ма-ма! Мені холодно. Я зовсім замерзла, –
сказала друга. А там і Барбі обізвалася англійською
мовою. Та іграшки на те не зреагували, бо вони не знали
англійської мови.
– Ой, а я, здається, розбилася, – стурбовано
сказала найкоштовніша лялька, на що одна поважна
лялька зауважила:
– Ти, Ліндо, не могла розбитися, бо ти з
пласмаси.
– Я? З пласмаси? Сама ти з пласмаси. А я… А
я…
Але саме тут загудів паровозик:
– У-у-у! Пустили б мене, сказали б, куди їхати,
то я вже б давно на місці був.
– Гав! А я сидів би тихо. Чаклунка однак щось
придумає.
– Чаклунка! Вона й на чаклунку не схожа.
Дівчисько якесь! Їй би ще самій іграшками бавитися, –
невдоволено бубоніла найкоштовніша лялька. Що тут
почалося! Всі стали на захист чаклунки, навіть сердитий
Карабас-Барабас.
– Ну знаєте! Це вже занадто. Чому це вона не
схожа на чаклунку. Молода! То хіба ж це біда!
– А як вона про нас турбується.
Довго ще точилися б суперечки. Аж раптом
пронулав свисток. Засюрчав, як справжній. Це
іграшковий поліцейський взявся наводити порядок.
Іграшки перелякано затихли, а потім і поснули.

А Орися йшла по селу та й питала, чи нема у
них в селі коваля. Той коваль мав бути добрий, бо
сякий-такий її сани не полагодить. Дівчина змерзла,
ноги промокли, на очах сльози від власного безсилля.
Отепер вона й справді на чаклунку схожа не була і не
казала нікому, що вона чаклунка, та ще з Синіх Гір. Не
казала про те нікому, бо їй би і так ніхто б не повірив.
Аж тут зустрілася їй одна старенька бабуся.
– Ти, дитино, коваля шукаєш?
– Шукаю, бабусю.
– Є у нас коваль. Та такий, що більше не шукай
– кращого не знайдеш.
– А чи зможе він полагодити мої летючі сани?
Бабуся глянула на неї здивовано і трохи
спантеличено.
– Летючі сани, кажеш? Та він все зможе. Твої
сани будуть, як нові. І сама потім не вгадаєш, що в них
поламане було. Та ходімо перш до мене. Он моя хата. Я
тебе чаєм з малиною напою, ноженята твої обігрію,
чобітки твої висушу. Ти зовсім замерзла.
– Дуже вам дякую. Але мені б скорше до того
коваля. Я дуже поспішаю, бабусю.
– І не вигадуй. Нізащо тебе не відпущу. Ти б на
себе глянула. Носик – і той посинів.
Таке добре серце було у тієї бабусі, що їй
просто не можна було відмовити.
Сиділа чаклунка в теплій бабусиній хаті, пила
чай з малиною, а сама все журилася, що тепер вона вже
нікуди не встигне, і найбідніші діти залишаться без
подарунків. А вони ж так чекають. Обігріта й обсушена,
чаклунка зібралася йти. Бабуся Степанида взялася її
провести до того коваля.
– Отепер зовсім інша річ, – задоволено і
прискіпливо оглядала дівчину.
– І рум’янець, і чобітки сухенькі. Для наших
снігів ти занадто легко одягнулася.
– Та я ж на санях.
– Бачиш, а сани взяли та й підвели тебе. А ось і
кузня.
– А чи є ж коваль?
– Є. Бачиш, як димом бухає? Ото він працює.
Ну, ти вже тут сама. А я піду, бо у мене ще порося
ненагодоване, кури і качки голодні.
Вже пішла, та ще обернулася і глянула на
дівчину.
– Ти, коли коваль не впорається, то й ночувати
до мене приходь. Хату знайдеш? А якщо ні, то запитаєш
бабу Степаниду. Мене тут всі знають.
Подякувала бабусі та й увійшла в кузню. А там
жаром пашить, щось сичить, щось вогнем на всі боки
прискає – аж страшно. А коваль… Молодий та гарний,
рамена дужі, вуса обсмалені, а посмішка – на все лице.
Хотіла покликати, та де там! Хіба ж він почує? Бачить
же, що вона прийшла, а роботу свою не зупинить. А
може й не можна ту роботу зупиняти, як те її
чаклування. А наковальня дзвонить, дзвонить, аж вуха
закладає.
«Чаклун… Справжнісінький вогняний чаклун, –
думала дівчина. – Такого злі чарівники злякаються. І
близько до такого не підійдуть».
Аж раптом все затихло – аж чудно стало.
Коваль омив руки і лице холодною водою та й
повернувся до гості.
– Здорова була, дівчино.
– І тобі доброго здоров’я та легкої праці.
– О, красуне, ковальська праця легкою не буває.
Хто не чується в силі, за неї не береться.
– А що ж ти куєш, ковалю?
– Щастя кую, красуне. Якщо хочеш, можу й
тобі викувати. Хочеш?
– А хіба ти чарівник?
– Майже.
– Тоді вділи і мені свого кованого щастя.
Коваль встав, знову взявся за молод, вдарив
ним по наковальні – і незабаром подав дівчині ще теплу
підкову.
– На, тримай, дівчино. Це – на щастя.
– Ой, яка! Аж горить. Вона не золота?
– Ні, не золота. Та дорожча від золота.
– А чому так?
– Ну… Золото купити можна, а таку підкову
ніде не купиш. Це підкова щира. Та й не для кожної
дівчини коваль на щастя підкову кує. Підкову ще знайти
можна на дорозі. Але це не те. Знайдена підкова – це
чиєсь загублене щастя. А кожна людина мусить мати
щастя своє.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nine + 11 =