Ходить сон коло вікон

А Орисі цієї ночі сон дався. Вже сонце вгору
підбилося, вже баба Степанида встала і тепер ходила
навшпиньки: нехай поспить дитина – намерзлася,
натомилася вчора. Аж загупав хтось чобітьми біля хати.
Баба Степанида прудко вийшла в сіни.
– Розбудять мені дитину. Не дадуть поспати. А
воно ще таке молоденьке. Намерзлося вчора,
напереживалося.
Аж то хлопець. Коваль прислав.
– Добридень, бабо.
– Доброго здоровля. Чого кричиш? І чого тобі
не спиться? Чого так зарання прибіг?
– Яке там зарання! Моя мати каже, що вже день
– як бик.
– Добре твоя мати каже.
– А ще вона каже: хто рано встає, тому Бог дає.
А де та ваша нічліжанка? Хотів би я на неї подивитися.
– Ач який! Подивитися! Ще малий на дівчат
заглядати. Дивися, не дивися – не купиш. Кажи, що їй
передати, то я й перекажу. Нема чого на неї дивитися.
Ще врічеш.
– Та, бабо, я не врікливий. Хоч скажіть, чи
гарна.
– Як маків цвіт.
– А чи то правда, що вона на літаючих санях
подорожує?
– Не знаю. Не бачила. Думаю, що брешуть
люди. Знаєш, як у нас вміють щось видумати? Де ж таке
видано, щоб на літаючих санях?
– Власне… Мене прислав коваль Василь
сказати, що сани готові, так що…
– Ой, лелечко! Та чого ж ти стоїш і теревені
правиш? Вона ж, бідна, із-за тих саней геть
спереживалася. Ой, пішла я, бо вона ще й не снідала.
Спішитиме – то й без сніданку поїде. Подякуй ковалеві.
– Бабо, а можна глянути на неї! Ну хоч в півока.
– Іди вже. Нема часу.
А Орися вже встала. Свої довгі коси
розчісувала та чепурила.
– О, ти вже встала.
– Встала, бабусю. На ваших подушках мені так
добре спалося, що й не сказати. Дякую вам.
– Та нема за що. Ти снідай скоренько, бо від
коваля приходили, що твої сани вже готові.
– Ой! То я вже й поїду. І снідати не буду. Нема
часу.
– Е, ні, дитино. Так не годиться. З мене не
тільки люди, а й кури сміялися б, якби я тебе без
сніданку відпустила. Сідай та спокійненько поїж. А я
тут тобі пиріжків на дорогу напекла.
– Ой, та коли ж ви встигли?
– Та що там? Старого сон не береться, то я й…
Знаєш, як у нас кажуть: хто має в торбі, той сяде на
горбі. А ще я тут тобі в’язані шкарпетки та рукавички
приготувала, щоб тобі тепленько було. Отак сиджу
взимку, вечори довгі – то я й в’яжу: а раптом комусь
згодиться. От і добре, що згодилися.
А Орися снідала, слухала бабу Степаниду та й
думала:
«Що ж це за сон такий мені наснився? Чи то ж
правда, що я тепер матиму силу Чаклунки Синіх Гір?
Може це був тільки сон, а може… А як ти перевіриш?
Хоча…»
Хустина на голові баби Степаниди була
старенька, квітки геть вицвіли. А що, коли?..
– Хочу, щоб у баби Степаниди на голові була
нова хустина.
І побачила Орися, як квітки на бабиній хустині
стали мінятися, мінятися – і нарешті хустка аж
засвітилася свіжими кольорами.
– І чого ти на мене так дивишся? – здивувалася
баба Степанида. – Чи щось у мене не так?
Та й сама глянула у дзеркало.
– Лелечко! Це ж не моя хустина! Чужу взяла! З
кимось переплутала! Та як же ж? Я наче ніде її не
знімала.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fourteen − 3 =