А що коваль? Здивований і втішений, що бачив
нарешті святого Миколая, в якого хтось вірив, а хтось
не дуже, але всі його чекали. Коваль, як завжди,
розмовляв зі своїм котом. Раз те, що більше йому
розмовляти ні з ким було, а друге те, що мав свого кота
за дуже розумного.
– Уявляєш, коте? Я святому Миколаю підкову
на щастя викував. І Настуні викував. Святий Миколай
обіцяв передати.
– Няв, – сказав кіт.
– Ах, ти ж, мій розумнику. Зараз будемо
вечеряти та й спати. Щось натомився я сьогодні.
Повечерявши, полягали і поснули відразу. Під
ранок коваль прокинувся і ніяк не міг зрозуміти, де він і
що з ним. В хаті було тепло, аж жарко. Це було дивно,
бо в ковалевій хаті ніколи вдосталь не палилося, а тому
завжди було прохолодно. Не встиг коваль досхочу
надивуватися, як годинник на стіні став відбивати час.
Василь зіскочив на рівні ноги. Рештки сну тут-таки
вивіялися, їх, як рукою зняло.
– Годинник? У мене ніколи не було такого
годинника.
По хаті ходив кіт, на котрого хлопець спершу
не звернув ніякої уваги. З вікон лилося світло, багато
світла.
– А-а, це тому, що вікна чомусь стали дуже
великі. І що б це мало означати? Що за мана?
І раптом… Коваль на таке ніяк не сподівався.
Заговорив його кіт.
– Прокинься, господарю. Протри очі – і ти
побачиш, що це зовсім не наша хата. Вона стоїть на
тому самому місці, але хата це не наша.
– Не наша? А чия ж?
– Не знаю.
– А наша ж де?
– Не знаю. Кудись поділася.
– Не може такого бути. Чекай… А як це ти,
коте, раптом заговорив? Я спершу й не дотумкав. Ти ж
говориш зовсім, як людина. Це ти, Мурко? Чи може й
тебе підмінили разом з нашою хатою?
– Ні, господарю, мене не підмінили. Я – той
самий твій Мурко. А що розмовляю… Нічого дивного.
Майже всі коти вміють розмовляти, але не показують
того людям. О, вам тільки покажи. Я просто дуже
здивувався й незчувся, як заговорив.
– Це добре, що заговорив. Тепер ти будеш
справжнім моїм товаришем.
– Нібито колись я був несправжнім.
Кіт образився і замотиляв хвостом.
– Ну, Мурку, не сердься. Це я так. Ти краще
скажи, куди поділася наша хата? Бо ця ж таки не наша.
Слухай, коте, а ми з тобою вчора часом в корчмі не
були?
– Не були. Порядні коти, як і порядні господарі,
по корчмах не вештаються.
– Бо я собі подумав…
Двері рипнули – і на порозі став святий
Миколай.
– Що, хлопці? Налякав я вас? Трохи здивував, а
трохи налякав. Не сушіть собі мізки. Це тепер ваша
хата. Живіть щасливо. Це тобі, ковалю, подарунок від
святого Миколая за твоє добре серце. А ще… Аби ти
мав куди привести Настуню. Засилай старостів, хлопче.
Дівчина тебе любить. Та й батьки не проти. Так що по
Різдві можна подумати й про весілля. А ще, ковалю,
неодмінно й собі викуй підкову на щастя та й до воріт
прибий. Нехай всі знають, що тут живе коваль Василь –
щасливий чоловік.
– То це тепер наша хата? – нейняв віри Мурко.
– Ваша, котику, ваша.
– Це добре. То може тепер у нас і миші
заведуться, як у кожній порядній хаті?
– Ти що, Мурко? Навіщо тобі ті миші? Цур їм!
– Як це навіщо миші? А коти навіщо? Ні, ти
мені скажи: навіщо на світі коти? Щоб мишей ловити –
от навіщо. А коли мишей нема, то тоді почуваєш себе
неробою.
Василь на кота сварився, святий Миколай
посміхався, зима за вікном хурделила.
– Десь наша чаклунка Орися, моя добра
помічниця, по зимі на летючих санях мандрує, дітям
гостинці розкладає, добрим словом тебе, ковалю, згадує.