Ходить сон коло вікон

ПІДКОВА НА ЩАСТЯ

Жив собі на світі один бідний коваль. Василем
звали. Та такий той коваль бідний був, що жодна дівка
не хотіла за нього заміж іти. Та йому й байдуже, бо
любив він над усе на світі дівчину Настуню, що була
така гарна, кращої за котру в цілому світі не було. Може
б і пішла Настуня за того коваля, та він її не сватав.
– По що буду дівчині голову морочити? – казав.
– Вона гарна. То може її якийсь багач посватає. Стидно
мені таку кралю в свою бідність вести.
Важко ковалеві без господині. Нікому йому
сорочку полатати, нікому й обід зготувати. Важко, та
що зробиш? Видно, доля його така. Так йому, видать на
роду написано.
От почала я ту казку казати, а слухав її
найперше один захожий чоловік. Послухав, послухав та
й каже:
– А як це у вас, пані казкарко, виходить, що той
коваль бідний був? Та коваль на селі… О, то був
чоловік! А якщо він ще й добрим ковалем був, то не міг
він бути таким бідним. Ковалі на той час добре
заробляли. То вже зараз без ковалів навчилися
обходитися. А колись коваль – то перший чоловік на
селі був.
– А я кажу, що той коваль бідний був, бо ніколи
за свою важку працю грошей не брав.
– Іди з Богом, – каже – та й на тому весь
розрахунок.
– А чого ж той коваль був такий дурний? Свою
працю цінити треба. Та й жити з чогось чоловік мусить.
Як же за свою роботу нічого не брати?
– А не брав той коваль грошей тому, що
довкола нього бідні люди жили, а багаті в їхнє село не
заходили. Жив той коваль, отак жив, аж раз і йому
посміхнулося щастя. А було це саме напередодні свята
святого Миколая.

Багато цікавих і веселих свят навіяла нам зима.
Всі тішилися тими святами. А особливо діти. Бо кожне
свято – це ж подарунки. Хтось чекав святого Миколая,
хтось – діда Мороза (було б добре, якби з Снігурочкою),
хтось сподівався на Санту, хтось – на дідуся Турахона.
Що там казати: в кожній країні обов’язково знайдеться
хтось такий, хто б дітям гостинці роздавав. Чемним
дітям, ясна річ.
От перед своїм святом зібрав святий Миколай
все те поважне панство та й каже:
– Панове, надходять свята. Нас чекають діти.
Не знаю, як ви, а я сам ніяк не впораюся. Чемних дітей
багато. І подарунків теж. А в мене всього одна ніч.
– Та й ми з Снігурочкою явно не встигнемо всіх
відвідати, – заклопотано сказав дід Мороз.
– А що ж робити? – потер своє мудре чоло
Санта.
– Я придумав, що робити, – сказав святий
Миколай. – Тільки з вами хотів порадитися. Треба
залучати помічників.
– А де ж їх взяти?
– Є у мене на думці дівчина одна. Орисею
звати. Тут у горах Карпатах живе. Що вже гарна – то
такі бувають тільки в казках. А що розумна – то з її
розуму в такі юні роки можна тільки подивуватися.
Хотів би просити її, аби допомогла. А назвемо ми її
Чаклункою Синіх Гір. Летючі сани ми їй дамо. Можна
криті, щоб дівчині мороз не дошкуляв. Запряжемо вітрів
гривастих – та й нехай летить. Як буде така потреба, то
вона й вам допоможе.
А Орисю й довго просити не треба було.
Відразу й погодилася.
– Ти, Орисю, пам’ятай, – напучував дівчину
святий Миколай. – Всі чари заховані у правому крилі
твоїх саней. Доторкнешся до правого крила, скажеш, що
тобі треба – і все буде, як ти захочеш. То ж лети і
нічого не бійся. Добру справу зробиш: дітей потішиш і
мені допоможеш. Не впоратись мені самому. Чи то я
вже постарів, чи дітей чемних більше стало.
Полетіла Орися, Чаклунка Синіх Гір. Спершу
лячно було – від висоти аж голова їй паморочилася. А
потім нічого, звикла. Подарунки мала і до дня святого
Миколая, і до Нового року, і до Різдва. Цілі величезні
міхи, пакети та скриньки. Орися не заглядала, що там
було, але чула, як іграшки тихенько між собою
перемовлялися. Ляльки пищали:
– Ма-ма, ма-ма, і куди нас везуть?
Маленький песик не покоївся:
– Гав! Хоч би в добрі руки потрапити.
А паровозик гудів:
– У-у-у! Пустили б мене, дали б адресу, то я й
сам доїхав би. Було б скорше і цікавіше.
Отак і летіла Орися у своєму веселому
товаристві. Летіла, летіла, аж поки… Було це саме у
тому селі, де жив коваль Василь. Летіла Орися швидше
від вітру. Аж тут з чаклункою біда трапилася. Праве
крило в летючих санях з якогось дива відвалилося. Чи
зле око позаздрило, чи так чогось…
– Ой-ой-ой! Що ж тепер буде? – розгубилася
дівчина, яка, власне, справжньою чаклункою і не була.
– Хто ж мене вирятує з халепи? Тепер вже я
ніяк не встигну подарунки дітям розвести. А вони ж
чекають.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 × five =