Ходить сон коло вікон

– Дякую тобі, ковалю, за щастя. Тільки ж чи
воно справжнє?
– Справжнісіньке.
– Ой, забалакалася я. А не за тим же я прийшла,
щоб з тобою поговорити.
– То й скажеш, за чим прийшла. Бачу, що не з
наших. Сама ніби проста, а кожушок панський. А
чобітки… Теж, видать, справа рук доброго майстра. То
може скажеш, дівчино, з якої зірки ти до нас впала.
– Не з зірки, а прямісінько з Синіх Гір.
– Та ж гори наче від нас далеко.
– Та на літаючих санях і шлях – не шлях.
– Ого! То ти на літаючих санях мандруєш?
– Так. Мандрувала. Але біда у мене сталася.
Праве крило в моїх санях поламалося. Впали мої сани з
високості на землю. Могла б я пропасти, якби мене
дужий вітер на свої крила не підхопив.
– Гарно ти говориш, дівчино, наче казку
розказуєш.
– Так і є, що казку.
– А хто ж ти така, що на літаючих санях
мандруєш і з вітрами дружиш?
– Я – Чаклунка Синіх Гір, ковалю. Хотіла
просити тебе, щоб ти якнайскорше полагодив мої сани.
Я дуже поспішаю. Маю я для дітей подарунки і мушу їх
розвести, а тут халепа така. То чи не поміг би?
– Почекай, кралечко. Щось у твоїй казці не
сходиться. Якщо ти і справді чаклунка, то чому ж ти
собі нові сани не начаклуєш або ті не полагодиш?
– Відкрию я тобі свою таємницю. Тільки щоб
нікому.
– Ну що ти! Слово коваля – тверде, як криця.
– Всі мої чари у правому крилі саней, а саме
воно й поламалося. А без того крила я наче й не
чаклунка зовсім, а проста дівчина. Я слабка і безсила. І
нічого не можу. То я хотіла б тебе просити…
Коваль присвиснув.
– Поміг би я тобі, кралечко, з радістю поміг би,
та маю спішну роботу. Сирітка заміж іде. Скриню
дівчина має, та я пообіцяв ту скриню так оздобити, щоб
вона сяяла. Щоб люди на скриню задивлялися, а не
прикидали, що там у скрині.
– Невже, ковалю, ти мені відмовиш? – дівчина
спаленіла.
– Ні, ясна панно, я не відмовляю тобі, то мушу
найперше скриню сироті оздобити, бо відразу по Різдві
у неї весілля.
– Так це ж по Різдві! А я мушу до Дня святого
Миколая, до Нового Року та до Різдва подарунки дітям
розвезти.
– То пошукай собі, красуне, іншого коваля.
– Та де ж я його знайду, коли сніг довкола, зима
люта, а я без саней.
Дівчина готова була розплакатися. Аж коваль
розгубився.
– Ти, горличко, от що… Переночуй у баби
Степаниди. Адже це вона тебе до мене спровадила?
– Вона.
– Я ж знаю. Баба Степанида всім подорожнім
рада. Найгостинніша жінка на селі. Так-от… Вже
вечоріє. Скільки там того зимового дня? Переночуй у
неї. А завтра я твої сани полагоджу – та й помандруєш
собі далі.
– Неймовірно! Щоб мені відмовили! Із-за якоїсь
простої дівчини. Неймовірно! Я ж таки чаклунка.
– Якщо ти і справді Чаклунка з Синіх Гір, то ти
не можеш такого казати. Переді мною усі рівні: що
бідна сирота, що ясна панна, котра називає себе
чаклункою, хоч і начаклувати нічого не може. На
добраніч, панно. Приходь завтра – і я думаю, що ми
твоїй біді зарадимо.
Пішла чаклунка Орися. А що мала робити?
Вона й сама вже не вірила, що вона – чаклунка.
Баба Степанида так їй зраділа, що не знала, де
її посадити.
– А я вже тебе, моя доню, виглядаю та й
виглядаю. Так я й думала, що ти прийдеш, бо ж таки
пізно. У мене вже й вечеря готова. Роздягайся та й сідай.
Дивовижа, але так гарно і так затишно Орисі
ще ніде не було. І заснула дівчина, натомлена всякими
негараздами та переживаннями, якось відразу. І снилися
їй якісь дивні сни: і святий Миколай, і Дід Мороз, і
Санта, і ще якісь дідусі, що говорили різними мовами,
яких Орися не розуміла. Всі вони сварили її, бо
надіялися на неї, а вона не впоралася. І тепер діти
зостануться без подарунків. Орися ледве не плакала.
– А що я можу зробити, коли сани мої
поламалися, а сама я нічого не вмію. Не чаклунка я
зовсім. Я не маю чаклунської сили: ні доброї, ні злої.
Злої сили я не хочу, а доброї могли б мені хоч трошки
вділити. А тоді могли б вже й сварити. А так… Хіба ж я
винна?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

11 − 8 =