Як піст скінчився, взяв Василь поважних людей
та й пішов Настуню сватати. Батьки старостам раді
були, святий хліб обміняли, на весілля згоду дали. А
Настуня, гарна, як маків цвіт, паленіла та й рушники
подавала. А кіт Васько все біля ніг Василевих терся.
Хотів про Мурка розпитати, та людей багато було, то
він при них не відважився показувати, що мову людську
знає.

Ну і гарна ж з Настуні молода була! Ну і гучне
у Настуні з Василем весілля було. Все село веселилося.
Чаклунка Орися в них за дружку була, святий Миколай
за столом сидів. Тільки переодягнувся у звичайного
чоловіка, щоб його ніхто не впізнав, бо дехто міг би
сказати, що не гоже святому Миколаю по весіллях
ходити. А чому б і не піти, коли добрі люди долі свої
єднають, на рушник щастя стають?
Відшуміло весілля. Настуня перебралася у нову
ковалеву хату. А тут – все, що треба для господині: обід
готуй та всіх частуй. А головне те, що разом зі своїм
посагом Настуня взяла і кота Васька, бо це був її
улюбленець. Коти порозумілися один з одним та й
подружилися. Удвох куди веселіше, ніж одному. А як
подружилися, то й розмова між ними зав’язалася.
– Тебе як господиня твоя називає?
– Васько.
– А я – Мурко.
– А миші у вас є?
– Та де там! Хоч би тобі одна.
– І в нас нема.
– А що ж ти їсиш?
– Та… Всяке. Вареники, борщ, м’ясо, молоко.
Настуня господиня добра.
– То може й я тепер відживу трохи. Бо мій
господар – Мурко зітхнув, – хоч і добрий, та ні
вареників, ні борщу варити не вміє. А корови у нас
нема. Та й кому за нею ходити? Я вже й не пригадаю,
яке те молоко на смак.
– Тепер у нас все буде. І ти погладшаєш, як я.
Бачиш?
– Та бачу.
– Ну, ходімо, я тебе з господинею познайомлю.
– А вона котів віником не б’є? А то всякі
господині бувають.
– Що ти! Вона дуже добра.
Мурко підійшов до молодої господині і потерся
їй біля ніг.
– Мур… Мурко.
– Ой, котик! Який ти лагідний. Тільки чого ж ти
такий худий?
– Це тому, що у нас миші не водяться, а
господар ні борщу, ні вареників варити не вміє.
Тут в розмову втрутився Василь.
– Ти чого, Мурку, ганьбиш мене перед молодою
господинею?
– Не ганьблю, а кажу, як є. Я кіт чесний,
брехати мене ти не навчив, бо й сам не вмієш, то я й
кажу…
– Та годі вам, – заспокоїла обох Настуня. –
Тепер у нас все на лад піде. Будемо жити дружно – то й
все у нас гаразд буде.
І зажили. Настуня хліб пече – коти на лежанці
гріються. Настуня корову доїть – коти на порозі сидять,
молоко чекають. По короткому часі Мурка вже й не
впізнати: погладшав, шерсть аж залисніла. Сам себе в
дзеркалі бачив – дивувався і казав приятелеві Васькові:
– От, Васько, що значить, коли в хаті господиня
є.
– Зваж, Мурко, добра господиня.
– Коваль Василь таки викував й собі підкову на
щастя. Гарна підкова йому вдалася: аж горіла. Здалеку її
видно було. Таки знайшовся злодійчук, може один на
все село, що захотів ту підкову вкрасти. Прийшов серед
ночі, взяв з собою ліхтарик, сякі-такі інструменти та й
заходився ту підкову знімати. Та тільки доторукнувся до
підкови, як руку відсмикнув: запекло так, наче ту
підкову на вогні розпекли.
«Оце так штука! – подумав злодійчук. – Певно,
той коваль якийсь чарівник. Недаремно ж у нього за
одну ніч нова хата виросла».
Чи розказав той злодійчук комусь про свою
пригоду, чи ні, але більше ніхто не важився з нечесним
наміром підходити до ковалевої садиби. А добрим
людям тут завжди раді були. Отак і жили. В добрі та
злагоді. У них на вербі грушки визрівали, а в садку
круглий рік соловейки співали. Зоряниця їм на гуслях
грала, а веселка їхніх діток забавляла. Від людей повагу
мали. Молодших не кривдили, старших шанували.
Людей любили, Бога хвалили, голодного нагодували,
спраглого напоїли. Так і треба. Тоді й щастя не
обминатиме ваш дім.