– Як би не було? Звичайно, що є.
– Чи можеш ти мені його сказати?
– Можу. Але думаю, що мені ніхто нічим не
зарадить.
– А чому так сумно?
– Бо люблю я одну дівчину, Настуню
крамарівну. Дівчина гарна, як зіронька в небі.
– А чи вона знає, що ти її любиш?
– Мабуть, що не знає.
– А чом же ти їй про те не скажеш?
Коваль зітхнув.
– Та що казати? Я бідний собі. Хата валиться, з
худоби – один кіт, та й той худий, як тріска. Куди я
Настуню приведу? Раз те, що її батько не віддасть свою
доньку за такого злидаря, а друге те, що дівчина й сама
не захоче йти за господиню в хату-розвалюху.
– Ну добре. Спробуймо щось зарадити. Тільки
ти вже, будь такий добрий, викуй тоді дві підкови на
щастя: одну для мене, а другу для своєї Настуні.
– Гаразд. Я для неї ще й перстень викую. Не
золотий, а горітиме, мов жар, блищатиме, бо щирий.
Тільки як же ж їй…
– Про те не турбуйся. Про те я сам подбаю.

Прокинулася Настуня вранці, під подушку й не
заглядає – виросла вже. Святий Миколай давно їй вже
гостинців не носить. Взялася постіль прибирати – а під
подушкою у неї підкова і перстень, мов жар горить. Аж
до рук страшно взяти – здається, що так і обпече.
– Ой, – скрикнула здивована дівчина. – Мамо,
тату, – загукала радісно, майже по-дитячому.
– А гляньте-но. І мені святий Миколай
подарунки приніс.
Батьки дивилися, дивувалися.
– Підкова… Цікаво.
– Це на щастя, я знаю. Це наш коваль викував.
Василь…
Та й зашарілася.
– Перстень… То добрий знак, – сказала мама. –
Либонь, старий, наша доня заміж збирається.
– Не збираюся я зовсім. Але… Чому коваль
викував мені підкову і перстень?
– Мабуть, любить тебе, – посміхнулася мама.
– А чому через святого Миколая передав?
– Бо, очевидно, сам не смів. Або хотів, щоб тобі
цікавіше було, щоб ти у казку повернулася.
– Гляньте, як блищить. Не золото ж, а так і сяє.
– Щира робота. І серце і хлопця щире.
– Що ж, – суворо сказав батько, – коваль –
хлопець добрий, роботящий, – словом, надійний. Бідний,
правда. Та це тому, що добрий. Задарма для людей
працює – бідність людську розуміє. Таких людей на
світі мало. Якщо надумаєш, дочко, за коваля заміж іти,
то ми з матір’ю заперечувати не будемо.
Настя зачервонілася, як мак, а мати сказала:
– Що ти, старий! Ще коваль сватів не засилав, а
ти вже й про весілля.
Батько зітхнув:
– Не сміє. Бідний, це тому. А що любить він
нашу Настуню – це без сумніву. Навіщо б перстень
кував? Ну, підкова – то на щастя. А перстень… Не
інакше, як до весілля.