А що ж робив вигнаний з кузні Микита?
Парубчак ходив по селу та й шукав літаючі сани, аби
самому поживитися, коли Василь не хоче.
«Дурень він, от що, – думав Микита. – Ще й на
мене нагримав. А вони ж чаклуни. Яка їм від того
шкода? Ще собі начаклують, чого схочуть і скільки
схочуть. А той Василь… Бідний, як церковна миша, а
приндиться. Ну нічого. Я не такий дурний. Я й сам
можу. Тільки де ті бісові сани?»
Скрізь темно, собаки гавкають, забрьохався
Микита, вже й замерз, а саней нема та й нема. Вже була
навіть думка, щоб ні з чим вернутися додому, та шкода
стало таку нагоду упустити. Аж раптом…
– Ось вони, – аж скрикнув хлопець – стоять
собі. Ох ти! Оце так сани! Криті, розкішні. От би було
добре запрягти коней та й проїхатися по селі. Ото б
позаздрили. А що? Якщо сани можуть літати, то,
напевно, можуть і по землі їхати.
Замріявся хлопець – аж забув, чого він сюди
прийшов. Раптом почув якийсь писк у санях. Це
розмовляли між собою іграшки. Але ж Микита про таке
не знав.
– Що там пищить? – здивувався хлопець. –
Може миші? Але які миші взимку надворі? Вони
поховалися та й сидять десь глибоко у своїх норах.
Хлопець сів у сани.
– Ух ти! Як принц якийсь чи король.
Тут якась лялька писнула:
– Ма-ма, злодій!
– Не вигадуй, Ліндо. Ти завжди любиш щось
фантазувати, -урезонювала Лінду поважна лялька.
«Хто це говорить? – нажахано думав Микита. –
Ану його к бісу ті розмовляючі мішки та коробки.
Подивлюсь-но я краще до правого крила. Там чари. Так
казала та дівчина. Це має бути цікаво. Тільки одне лихо:
я в тому нічого не розумію. Та однак подивитися треба.
А можна й взяти. Принесу додому, а там розберуся».
Довго дивився на те крило. Але що ти вночі
побачиш? Протягнув руку, доторкнувся – аж раптом
рука якось сама по собі прилипла до того крила – і ні
забрати її, ні відсмикнути. Хотів допомогти їй другою
рукою, та злякався, що й друга рука прилипне. І тоді
що? Смикав Микита, просив, аж плакав – нічого не
помагало.
– Це ж я так до білого дня стоятиму. Або
замерзну, або… Всі побачать, що я злодій. Ні, я таки
дурень. Справжнісінький. Добре той коваль казав. Бо
чого лізти туди, чого ти не знаєш? Це не те, що в дядька
вкрасти якесь там ягня, качку чи курку. Це тобі не ягня.
Ой, світку мій! Я вже зовсім замерз. Так я до ранку
перетворюся на крижинку. І ніхто мене не порятує. От
лиха година та нещаслива! Та щоб я ще колись хоч раз
зазіхнув на чуже – то нехай мене грім поб’є!
І диво-дивне сталося: як тільки хлопець
вимовив ті слова, рука його раптом звільнилася і тепер
він міг її підняти. Микита і сам не повірив такому
щастю, а повіривши, чимдуж чкурнув додому. Летів
через замети і кучугури, падав, вставав і знову біг, у
темряві не бачачи дороги, керуючись, як пес, нюхом чи
ще якимсь непритаманним людині відчуттям. Аж
раптом… Хтось стояв на його шляху, високий і
кремезний. Микита в темряві нічого не міг розгледіти,
бачив тільки високу і міцну постать. Вона незворушно
стояла на його шляху.
«А може обійти?» – подумав. Спробував –
вийшло! Постать не ворушилася. І раптом він згадав.
– Дурень я! – вигукнув Микита і сам злякався
свого голосу.
– Це ж діти вчора сніговика ліпили. Я їм ще
допомагав. Допомагав – і забув. Ото дурень!
Отямився. Пішов повільніше і незабаром був
уже вдома. Співали півні. Небавом вже мав початися
новий день. Микита ліг спати. Новий день не ніс для
нього нічого цікавого. Навіть до кузні тепер іти не треба
було. Вигнав його Василь. Так ганебно вигнав. А може
йому все розказати та й вибачитися? Ні, не можна. Ще
раз вижене. Віником… Як шкідливого кота. Але думати
Микита ні про що зараз не міг. Навіть ображатися сил
не було. Найперше він мусив зігрітися і виспатися.