ПІДКОВА НА ЩАСТЯ

Жив собі на світі один бідний коваль. Василем
звали. Та такий той коваль бідний був, що жодна дівка
не хотіла за нього заміж іти. Та йому й байдуже, бо
любив він над усе на світі дівчину Настуню, що була
така гарна, кращої за котру в цілому світі не було. Може
б і пішла Настуня за того коваля, та він її не сватав.
– По що буду дівчині голову морочити? – казав.
– Вона гарна. То може її якийсь багач посватає. Стидно
мені таку кралю в свою бідність вести.
Важко ковалеві без господині. Нікому йому
сорочку полатати, нікому й обід зготувати. Важко, та
що зробиш? Видно, доля його така. Так йому, видать на
роду написано.
От почала я ту казку казати, а слухав її
найперше один захожий чоловік. Послухав, послухав та
й каже:
– А як це у вас, пані казкарко, виходить, що той
коваль бідний був? Та коваль на селі… О, то був
чоловік! А якщо він ще й добрим ковалем був, то не міг
він бути таким бідним. Ковалі на той час добре
заробляли. То вже зараз без ковалів навчилися
обходитися. А колись коваль – то перший чоловік на
селі був.
– А я кажу, що той коваль бідний був, бо ніколи
за свою важку працю грошей не брав.
– Іди з Богом, – каже – та й на тому весь
розрахунок.
– А чого ж той коваль був такий дурний? Свою
працю цінити треба. Та й жити з чогось чоловік мусить.
Як же за свою роботу нічого не брати?
– А не брав той коваль грошей тому, що
довкола нього бідні люди жили, а багаті в їхнє село не
заходили. Жив той коваль, отак жив, аж раз і йому
посміхнулося щастя. А було це саме напередодні свята
святого Миколая.

Багато цікавих і веселих свят навіяла нам зима.
Всі тішилися тими святами. А особливо діти. Бо кожне
свято – це ж подарунки. Хтось чекав святого Миколая,
хтось – діда Мороза (було б добре, якби з Снігурочкою),
хтось сподівався на Санту, хтось – на дідуся Турахона.
Що там казати: в кожній країні обов’язково знайдеться
хтось такий, хто б дітям гостинці роздавав. Чемним
дітям, ясна річ.
От перед своїм святом зібрав святий Миколай
все те поважне панство та й каже:
– Панове, надходять свята. Нас чекають діти.
Не знаю, як ви, а я сам ніяк не впораюся. Чемних дітей
багато. І подарунків теж. А в мене всього одна ніч.
– Та й ми з Снігурочкою явно не встигнемо всіх
відвідати, – заклопотано сказав дід Мороз.
– А що ж робити? – потер своє мудре чоло
Санта.
– Я придумав, що робити, – сказав святий
Миколай. – Тільки з вами хотів порадитися. Треба
залучати помічників.
– А де ж їх взяти?
– Є у мене на думці дівчина одна. Орисею
звати. Тут у горах Карпатах живе. Що вже гарна – то
такі бувають тільки в казках. А що розумна – то з її
розуму в такі юні роки можна тільки подивуватися.
Хотів би просити її, аби допомогла. А назвемо ми її
Чаклункою Синіх Гір. Летючі сани ми їй дамо. Можна
криті, щоб дівчині мороз не дошкуляв. Запряжемо вітрів
гривастих – та й нехай летить. Як буде така потреба, то
вона й вам допоможе.
А Орисю й довго просити не треба було.
Відразу й погодилася.
– Ти, Орисю, пам’ятай, – напучував дівчину
святий Миколай. – Всі чари заховані у правому крилі
твоїх саней. Доторкнешся до правого крила, скажеш, що
тобі треба – і все буде, як ти захочеш. То ж лети і
нічого не бійся. Добру справу зробиш: дітей потішиш і
мені допоможеш. Не впоратись мені самому. Чи то я
вже постарів, чи дітей чемних більше стало.
Полетіла Орися, Чаклунка Синіх Гір. Спершу
лячно було – від висоти аж голова їй паморочилася. А
потім нічого, звикла. Подарунки мала і до дня святого
Миколая, і до Нового року, і до Різдва. Цілі величезні
міхи, пакети та скриньки. Орися не заглядала, що там
було, але чула, як іграшки тихенько між собою
перемовлялися. Ляльки пищали:
– Ма-ма, ма-ма, і куди нас везуть?
Маленький песик не покоївся:
– Гав! Хоч би в добрі руки потрапити.
А паровозик гудів:
– У-у-у! Пустили б мене, дали б адресу, то я й
сам доїхав би. Було б скорше і цікавіше.
Отак і летіла Орися у своєму веселому
товаристві. Летіла, летіла, аж поки… Було це саме у
тому селі, де жив коваль Василь. Летіла Орися швидше
від вітру. Аж тут з чаклункою біда трапилася. Праве
крило в летючих санях з якогось дива відвалилося. Чи
зле око позаздрило, чи так чогось…
– Ой-ой-ой! Що ж тепер буде? – розгубилася
дівчина, яка, власне, справжньою чаклункою і не була.
– Хто ж мене вирятує з халепи? Тепер вже я
ніяк не встигну подарунки дітям розвести. А вони ж
чекають.