Та минав час. Іринка росла. З часом вона вже й
забула про лелечину обіцянку. Та голубий лелека про
неї не забув. Дівчину поглинули цілком дорослі
клопоти: атестат, куди йти після школи, яку професію
обрати. А найголовніше, що зараз клопотало Іринку, її
батьків і навіть бабусю, це був випускний бал і сукня,
красива і сучасна, щоб їхня дівчинка була найкраща.
Випускний бал пройшов, як у всіх проходить: з
радістю і сльозами, з вальсом, котрий Іринка танцювала
зі своїм татом. А потім, як вже традиційно повелося,
гуртом на Високому замку зустрічали схід сонця. День
починався погідно. Сонце сходило у всій своїй величі і
красі, наче й воно вітало випускників, що прощалися з
своїм дитинством.
І раптом у небі… Спершу ніхто нічого не
зрозумів. Іринка побачила його найперша і загукала:
– Дивіться! Дивіться! Он летить! Це мій
голубий лелека!
І всі глянули в небо. Вони ніяк не могли в таке
повірити. Хіба ж таке може бути? Хіба ж бувають на
світі голубі лелеки? Це тільки у казках таке буває. А він
летів, розправивши дужі крила, розбиваючи грудьми
пругке повітря. Він кружляв над Високим замком, наче
зумисне, щоб його всі побачили. І його побачили всі: і
учні, і вчителі, і Іринчині тато і мама, і бабуся, що наче
аж помолодшала. Вона стояла і мовби й сама збиралася
злетіти вслід за тим голубим лелекою. Раптом пір’їна з
лелечого крила, наче зірвалася, і вітер поніс її
прямісінько до Іринки. Дівчина злякалася, що не
зловить її, але пір’їнка підлетіла до неї і наче
затанцювала якийсь химерний танець. Вона була
голуба-голуба – аж очей від неї годі було відірвати.
Іринка взяла її в руки. Від пір’їнки струменіло тепло.
– Це тобі. На щастя. – почула дівчина голос, що
долинав десь аж з піднебесся. Це була казка. Її,
Іринчина казка, що прийшла з дитинства в її доросле
життя.