– То правда, дитино, що казки не старіють.
Бабуся замріяно дивилася кудись у далину – чи
то в своє дитинство, чи в свою казку.
– А ти скажи лелеці, якщо він ще тобі
присниться, нехай він присниться і мені. Як колись…
Іринка пришпилила свій малюнок до килимка
біля свого ліжка. Вона дивилася на нього і посміхалася.
Всі, хто заходив до них, теж дивилися на Іринчин
малюнок і теж посміхалися.
– Який дивний малюнок, – казали. – Лелека.
Голубий. І прийде ж таке до голови.
І дівчинці було навіть трохи образливо, що,
крім бабусі, ніхто не вірив у її голубого лелеку. А вона
ж знала, що він був, був насправді. Іринка так хотіла,
щоб той голубий лелека їй знову приснився. Але він
чомусь не снився.
«Може він на мене образився? – думала
дівчинка. – Але за що? А може йому мій малюнок не
сподобався?»
І дівчинка вже хотіла перемалювати свій
малюнок, але була не певна, що другий малюнок буде
кращий. Тут її голубий лелека був, як живий, такий,
яким вона його бачила у своєму незвичайному сні.
Порадилася з бабусею. Але бабуся сказала, що малюнок
гарний і що нічого перемальовувати не треба.
– А чому лелека, бабусю, більше до мене не
приходить? – сумно спитала Іринка.
– Ну… Може йому ніколи. Вони ж там у казках
теж не дармують. У них там теж є свої справи. Він
прилетить, неодмінно прилетить.
– Бабусю, а може той лелека у вирій полетів? Ви
не знаєте, чи відлітають у вирій казкові лелеки?
– Не знаю, дитино.
– А може там у їхній казці зовсім зими нема?
Може ж таке бути?
– Не думаю. Без зими було б сумно. Казкові діти
також хочуть на санчатах та на ковзанах покататися.
– Так. Мабуть, що так. Тоді і в казках, мабуть, є
зима. А якщо у лелечиній казці є зима, тоді міг лелека
полетіти у вирій.
– Але ж весною він повернеться з вирію.
– Мабуть, що повернеться. Але ж до весни ще
так довго чекати.
– Люба моя, хто чекає, той дочекається. Так що
будемо чекати. І нехай нашому голубому лелеці
щасливо летиться.

Була зима. Снігу того намело, що, здавалося,
весна ніколи його не розтопить. Так сталося, що Іринка
захворіла. Захворіла так, як часто хворіє майже кожна
дитина. Вона кашляла, трошки температурила, пила чай
з малиною і гіркі ліки. Найсумніше було те, що
незабаром вже мав прийти Новий рік, а там і Різдво. І на
Різдво стільки всього цікавого і вдома, і в місті. І вона
захворіла! Треба ж таке! Було до сліз образливо.
– Бабусю, ну як мені скорше одужати? Я буду
пити і чай з малиною, і гіркі ліки, і навіть молоко з
медом. Аби тільки одужати.
– Одужаєш, дитинко. Ще є трошки часу. Ми з
тобою постараємося. Правда?
– Правда, бабусю.
Хворіти – це дуже сумно. Зате зараз можна було
слухати цікаві бабусині казки, які бабуся вміє
розповідати, як ніхто. Заслухаєшся – і забудеш про все
на світі.
Того вечора під бабусину казку Іринка так і
заснула. Бабуся легенько доторкнулася до Іринчиного
лоба. Гарячка спала. Дівчинка дихала легко і рівно.
Бабуся встала легко, аби не скрипнув стілець, і тихенько
вийшла. І треба ж таке! Саме тієї ночі в Іринчин сон
знову прилетів голубий лелека. Був весь засніжений,
крила йому замерзли.
– Ой, – аж злякалася і здивувалася Іринка – ти ж
зовсім замерз.
– Нічого. То пусте. Відігріюся.
– А я вже подумала, що ти у вирій полетів.
– Ні, не полетів я у вирій. Були нагальні справи.
Ми боролися із злим чарівником, що завівся у нашій
казці.
– І ви перемогли?
– Звичайно. В кожній казці мусить перемагати
добро. От якби ще так у житті було.
– А я вже хвилювалася. І бабуся також. Бабуся
просила, щоб ти їй приснився. Як колись.
– Вона мене не забула?
– Ні, не забула. Вона впізнала тебе на моєму
малюнку.
– Це добре, що впізнала. Наступної ночі я
прилечу в її сон. А зараз мені пора. Полечу вже. Ти не
сумуй. Я навідуватимуся.

Тепер у нас з бабусею була своя таємниця. Ми
мали свого голубого лелеку. Але як же ж нам хотілося,
щоб нашого голубого лелеку побачили всі. Щоб
побачили, який він гарний і щоб повірили в казку.
У котромусь із своїх снів я сказала про те
лелеці. Він зітхнув, задумався, а потім сказав:
– Я спробую. Але це буде ще не зараз. Це буде
тоді, коли ти станеш майже дорослою і будеш
прощатися із своїм дитинством.
Я не дуже вірила, що так воно буде, що наш
голубий лелека покажеться колись у всій своїй красі при
денному світлі.
До Іринчиної дорослості було ще далеко.
Дівчинка насолоджувалася своїм дитинством і тішилася,
коли в її сон прилітав голубий лелека.