– І відпустив би я тебе. Шкода мені не так
тебе, як твою матір. Вона, бідна, шукає тебе, плаче та
побивається за тобою. Було б за ким плакати! Та як же
тебе відпустити? Ти ж без доброї науки знову за своє
візьмешся.
– Не візьмусь, дядечку, не візьмусь.
Аж раптом до них з високості злинула
прекрасна лісова фея. На ній шубка хутряна – шлейф
землю замітає.
– Привіт тобі, Лісовиче-боровиче!
– Привіт і тобі, прекрасна Феє білчиного
роду. Що змусило тебе облишити свої клопоти,
прийняти людську подобу і зійти до нас? Це мусить
бути дуже поважна справа.
– Відпусти, господарю, цього хлопчика. Я
сама займусь його вихованням. Він ще дуже малий,
щоб віддавати в науку до баби Яги. А мати? Я просто
не можу дивитися на її сльози.
– Чому ти вирішила заступитися за того
пустуна?
– В ньому є щось добре. Колись ми з
білками бавилися в його садку, то він нас горіхами
пригощав.
– Ну… Коли ти так хочеш… Я не можу тобі
відмовити, бо дуже тебе поважаю. Бери його.
І лісовик випустив Андрійкову руку. Втішений
хлопчик вже хотів чкурнути в кущі, та фея і лісовик
крикнули в один голос:
– Стривай!
– Стій!
– Ти куди?
– Ти ж заблудишся.
– Я проведу його, – сказала Фея і обернулася
білкою, а її довгий хутряний шлейф став пухнастим
білчиним хвостом. Андрійко дивився, як на диво якесь,
а згори вже лунав дзвінкий голос:
– Чок! Чок! Іди за мною. Не відставай, бо
заблудишся.
Андрійко йшов, біг, він втомився, в нього вже
сил ніяких не було. А білочка стрибала собі по деревах,
наче їй нічого.
– Білочко, феє, почекай. Я не встигаю.
Тоді зверху чувся сміх.
– Спортом треба займатися. А ти пустуєш.
– Я буду, я буду займатися спортом. Мені б
тільки додому.
«Нехай собі сміється, нехай каже, що хоче, аби
тільки вивела мене з того лісу».
– Ще трішки – і будеш вдома.
– Дякую тобі… Вам…
– Дрібниці. Просто треба завжди і скрізь
бути людиною. І в лісі також. І якщо ти навіть ще
маленький, ти однак людина.
– Я буду людиною. Я буду доброю людиною.
– От і чудово. І пам’ятай, що без дорослих до
лісу ходити не можна.
– А я тепер до того лісу і з дорослими не піду.
Хай йому грець!
– А на ліс ображатися не треба. Ліс захищає
себе. Мусить захищати. Від недобрих людей і нечемних
дітей. А коли до лісу з добром, то він дає людям
здоров’я, гриби, ягоди, трави і квіти, – все, що має. Ну…
Біжи. Бачиш, он поле, а там і село. Вже знаєш?
– Знаю вже. Дякую вам.
Та й побіг цей маленький хлопчик додому. Він
сьогодні багато чого навчився. Ще й іншим розкаже.

Закінчилася казка.
– Ходімо, Улясю, додому. Ти, мабуть, вже
зовсім замерзла. Ох, і дістанеться мені на горіхи від
твоєї мами і від бабусі за те, що так довго протримав
тебе в ранковому прохолодному лісі.
– Не дістанеться, дідусю. Я скажу мамі і бабусі,
щоб вас не сварили. Тим паче, що я зовсім не замерзла.
Он вже й сонечко проглядає крізь крони дерев.
– Ходімо, ходімо, дівчинко моя.
– А яка казка, дідусю! Я наче щойно
вигулькнула з неї. І звідки ви, дідусю, берете ті казки?
– З лісу, Улясю. Ліс мені ті казки нашіптує.
– Ліс нашіптує? А чому тоді я тих казок не чую?
– Доживеш до моїх літ – тоді почуєш.
– До ваших літ? Ого! Це ще буде нескоро.
– Так, дівчинко, не скоро. З тим поспішати не
треба. Колись і до тебе прийдуть мої роки і мої казки.
– Дідусю, невже я колись буду стара, як моя
бабуся?
– Тим тобі журитися ще рано. Та й що
журитися? Час пливе. Його спинити не можна. І твоя
бабуся колись була маленькою. Потім виросла, стала
дорослою дівчиною, потім вийшла заміж, стала мамою,
а вже потім бабусею.
Дідусь зітхнув.
– Так воно буває, Улянко. Ми живемо, а час
собі пливе. З тим нічого не зробиш. Але й старість має в
собі щось гарне: людина розумнішає, внуки
підростають, ліс казки нашіптує.
Вони вийшли з лісу. Тут, на просторі, сонечко
вже й добре пригрівало. Незабаром вже вигляне їхній
дім. А в душі у дівчинки ще довго житиме той
зарошений ліс, і дятел, і сойка, і рудохвоста білочка, і
дідусева казка. Добре було б її запам’ятати, щоб потім,
колись… Але дівчина про те ще не думала.