– Ти чого це тут галас здійняв?
– А хіба не можна чи що? Тут ліс. Тут все
можна.
– Хто тобі таке сказав, що в лісі все можна?
– Ніхто не казав. Я сам знаю.
– А тобі часом не здається, що ти ще дуже мало
знаєш?
– Не здається. І хто ви такий? Чого ви до мене
причепилися?
– А-а, то ти ще й грубіян. А хіба тебе не вчили,
що треба бути ввічливим?
– Вчили. То й що? А може я не хочу.
– Е, голубе, коли ти живеш на світі, то інколи
мусиш робити не тільки те, що хочеш, а й те, що з тебе
вимагається. Скажімо, мусиш бути чемним.
– А я не хочу, не хочу бути чемним.
Лісовик взяв хлопчика за руку. Він зовсім не
скидався на сердитого, але було видно, що Андрійкова
поведінка Лісовикові не сподобалася і він конче хотів
переконати хлопчика, що так чинити не можна.
– А зараз… Ти підеш зі мною.
– Андрійко намагався висмикнути руку, але
він був надто малий і слабкий, щоб вирватися з міцної
руки лісовика.
– Не пручайся, малий. Нічого в тебе не
вийде. Ти ще замало каші з’їв, щоб вирватися від дядька
Лісовика.
– Але я не хочу, не хочу йти з вами!
– А тебе, між іншим, ніхто не питає. Ти
прийшов у мій дім, і тут бешкетуєш.
– Я не у вашому домі, а в лісі.
– А щоб ти знав, голубе, що ліс – це мій дім. Я
тут господар.
– Пустіть мене, пустіть!
Але тут їм назустріч вийшли двоє чоловіків.
Вони були якось чудернацько одягнені. Це відразу
кидалося в очі. Було видно, що вони – люди не зовсім
звичайні. Андрійко аж вириватися перестав.
«Бо хто його знає, – думав хлопчик, – з одної
халепи вирвешся, в другу ускочиш».
Лісовик привітався з чоловіками за руку.
– Привіт, Чаку, привіт, Луне. Радий вас
бачити.
– А хто це такий, дідусю? – не втрималася
Улянка, щоб не запитати.
– Ну, ти мабуть чула не раз слово чаклун.
– Чула. Це чарівник такий.
– А насправді це два чарівники: Чак і Лун.
– А вони злі чи добрі?
– Ну… Як тобі сказати? Чарівники, злі вони
чи добрі, завжди небезпечні. Ніколи не знаєш, що
чарівникові до голови прийде. Ну, слухай далі. Не
перебивай. Бо так важко розказувати. Ти ще не
замерзла?
– Ні, дідусю. Розказуйте далі. І що ті
чарівники?
– А що чарівники. Подивилися на хлопчика, а
Чак і каже:
– Що, хлопчик проблемний трапився?
– Та… Інколи ще трапляються. Вчимо їх,
вчимо, виховуємо, виховуємо, а вони…
– То віддай його мені, – попросив Чак, – я з
нього стрілку до годинника зроблю. Уявляєш? Живий
годинник віку.
– Ні, не можу я тобі його віддати. За ним
його мати дуже побивається. Добра і розумна жінка.
Прийде в ліс – гілочки надаремно не зломить. А от цин
не вдався. Треба його довиховати.
– Та нащо тобі та морока? – сказав Лун. –
Краще віддай його мені. Він у мене буде ворон виганяти
з мого городу. Геть чисто все повитягали.
– І тобі, Луне, не віддам того пустуна.
Заведу я його до баби Яги. Нехай його виховує. А вже
потім поверну його матері.
– А та баба Яга хлопця часом не зїсть?
– Та що ти! Теперешні баби Яги такого
паскудства не роблять. Це колись може й було. А може
й не було такого ніколи. Може й вигадали люди. Знаєте,
як ото в казках буває. Теперішні баби Яги цілком
інтелігентні. У декотрих навіть комп’ютери є. Часто
шастають по інтернету, реклами свої подають. Аякже!
Це вам не хатка на курячих лапках. Ну, пішли, хлопче, а
то мені ніколи.
Тут Андрій розплакався і став просити.
– Відпустіть мене, дядечку. Я вже буду
чемний.