Заметушилася, заходила по хаті.
– Бабусю, не хвилюйтеся так. Це я вашу
хустину на нову поміняла. Хотіла, щоб ви мали від мене
пам’ятку.
– Ти поміняла? Як? Коли?
– Оце щойно. Я, бабусю, чаклунка. Чаклунка з
Синіх Гір.
– Чаклунка? Що ти, Орисю, мене морочиш?
В Орисиній кишені щось затепліло. Тепло
було, наче живе. Всунула руку – підкова! Та, що коваль
їй викував на щастя! Як же славно, що вона є.
Подякувала, попрощалася і вийшла. Сніг білим
сріблом виблискував на сонці. Пісня просилася на уста.
Та не пісня, а коляда. Сани вже чекали на неї, готові
рушити далі. Були, як нові.
– Почекайте. Я ще мушу…
Та й попрямувала до кузні. Коваль глянув на
неї і зупинив свою роботу.
– Бачила мою роботу?
– Бачила. Прийшла подякувати.
– Мандруй щасливо. Приїжджай до нас в гості.
– Дякую. Може й приїду.
А коли дівчина вийшла, коли летючі сани вже
летіли високо в небі, коваль знайшов у своїй кузні
калитку з грішми.
– Оце так дивина! Хіба вона і справді чаклунка?
Шкода, що Микити немає. То й би з радістю поживився.
Паскудний хлопець. Та треба буде за нього взятися.
Неодмінно треба, щоб не пропав. А тепер морока: на що
ті гроші витратити? Бо мені що там? Нічого не треба.
Хіба моєму котові. Котові таки мушу щось купити.
Схуд, спаршивів. Мишей нема. Бо що їм у мене робити?
І кіт голодний, ледве животіє. Та не кидає свого
господаря. Другий би може хтозна-куди завіявся,
кращого життя шукаючи, а Мурко ні, хати своєї
тримається. Воно й добре. Прийду додому – а він мене
зустрічає, радіє. Я з ним поговорю, розкажу йому все,
що було за день, а він слухає. Дивиться на мене
розумними очима і слухає. Наче геть чисто все розуміє.
А може й розуміє?.. Добре. Котові щось куплю. А ще?
От морока, коли гроші є. Треба думати, на що їх
потратити. Хоча… Чого там думати? Он у дядька
Миколи аж семеро дітей. Всі дрібні і босі. Дядько
Микола їм із соломи башмаки повиплітав. Замотають
ноги онучами – так і ходять. От і треба їм чоботята
купити – нехай бігають.
Повеселішав коваль. Робота в нього кипіла,
наковальня дзвеніла, як вигравала. Аж раптом
відчинилися двері – і до кузні увійшов чоловік. Відразу
й не розбереш, з яких він буде. Що з не сільських, – то
було відразу видно. І не тутешній: своїх людей Василь
добре знав. А цей… Був ошатно вдягнений, але й на
пана не схожий. В кожусі, в чоботях, ціпок у руці,
мішок за плечима, привітна посмішка на устах. Задля
такого поважного гостя коваль і роботу свою зупинив.
А гість привітався та й питає:
– Чи це той коваль, що нашій чаклунці літаючі
сани лагодив?
– Та я лагодив. Більше в нашому селі ковалів
нема.
– І підкову на щастя ти нашій чаклунці
викував?
– Так, я викував. Дуже мені хотілося, щоб та
дівчина щаслива була.
Чоловік задумався.
– Так, це добре. А скажи, ковалю, ти і мені міг
би викувати підкову на щастя?
– Міг би. А чому ж ні? Тільки мені найперше
треба знати, хто ви такий, що за чоловік: чи добрий, чи
злий. Бо для злого чоловіка я нічого не викую.
– Невже ти, ковалю, мене не впізнав?
– Ні, щось не впізнаю. І лице ваше наче мені
знайоме, а не згадаю.
– Я – святий Миколай. Приходив колись до
тебе, коли ти ще маленьким був.
– О, тепер впізнав. Це було так давно. Коли ще
моя мама жива була. А тепер…
– Знаю, хлопче, знаю. Можеш не розказувати.
Знаю й те, що маєш добре серце. Завтра моє свято. Тієї
ночі я не спатиму. Буду дітям подарунки розносити. От і
до тебе завернув, хоч ти вже й виріс. Тільки не вночі, а
вдень до тебе прийшов. Дуже мені захотілося, щоб ти
викував для мене підкову на щастя.
– То я викую. З радістю викую.
– А ще мені хочеться виконати найзаповітніше
твоє бажання. Не може ж бути, щоб у тебе такого
бажання не було.