Та й таки заплакала. Тільки святий Миколай не
сварив дівчину. Він заспокоїв її, а потім сказав:
– Ми, панове, самі винні. То по що дівчину
сварити? Ви ж знаєте, що всі чари у правому крилі
саней. А сани поламалися. І зосталася наша панна сама,
на бездоріжжі, серед зими, відтепер силою своєї влади я
наділяю цю дівчину неоціненним даром творити добро,
а ще нездоланною силою у боротьбі зі злом. Тепер ти
дужа і міцна, могутня Чаклунко Синіх Гір.
– Дякую вам, святий Миколаю. Я все зроблю,
щоб ви ніколи не пошкодували, що наділили мене таким
даром.

А був у того коваля помічник – сільський
парубійко Микита. Недавно прийняв коваль його до
себе за учня: нехай вчиться хлопець, може колись і з
нього коваль буде. Був тихий, сіренький, як мишка, і
непомітний. Що казали, те й робив, але сам до роботи
не витикався. Мати вже дуже просила, щоб
прилаштував її хлопця – Василь і погодився. Мовляв,
нехай.
Зорив з кутка Микита за чаклункою, та в
розмову не встрявав. А що собі думав, то вже справа
його. А коли чаклунка вже пішла, вийшов хлопець із
свого кута та й сказав:
– Пане майстре, тут, я так думаю, поживитися
можна.
– Це ж як – поживитися?
– Самі ж чули, що казала та панна. Сани з
подарунками – то раз, а чари у правому крилі саней – то
два. А ще сани ті без нагляду – то три.
– То що ти, дурню, надумав?
– Та не такий я вже й дурень, як ви кажете. А
зміркував я таке: ми з вами підемо, знайдемо ті сани і…
Поживимося. Поживемося найперше подарунками, а
там і праве крило від саней заберемо. Може й воно на
щось знадобиться.
Коваль саме в руки вінник взяв щоб чисто
підмести перед тим, як з кузні додому піти. Почувши
таку мову з уст свого помічника, коваль отетерів. І не
думав він, і не гадав, що такі недобрі думки зріють у
немудрій голові хлопця.
– Ах, ти, лобуряко, телепню, – гукнув
спересердя коваль. – Та чи ти бачив, щоб я коли-небудь
так живився? Геть мені звідси! Щоб я тебе більше тут не
бачив! Ти до ковальської справи не надаєшся.
Ковальська праця чесних людей любить.
Та як угріє хлопця віником. Та раз, та вдруге,
та втретє. Воно й не боляче, але принизливо. Хлопець
вискочив з кузні, як ошпарений, шапку забувши
одягнути. А коваль все ніяк не міг заспокоїтись.
– І прийде ж таке до голови! Та… До розумної
голови не прийшло б, а до дурної…
Зачинив коваль кузню та й пішов додому. Та
все ніяк не міг заснути: все стояла перед ним та ясна
панна і дивилася на нього своїми карими очима,
повними сліз. А потім таки заснув коваль, бо ж
напрацювався за день. І приснилася йому Настуня. Коси
маяли їй по плечах, а вона все дивилася на Василя та й
докоряла:
– Ой, Василю, тепер я бачу, який ти. Чужій
дівчині підкову на щастя викував, а про мене і не
подумав.
– Я про тебе, моя зіронько, завжди думаю.
Завжди. А підкову… Я тобі можу хоч завтра викувати.
Найщасливішу на світі. І підкову, і перстень. Я й не
знав, моя голубко, що ти…
– А я твою кузню не минаю. Скільки не йду, то
слухаю, як ти людям щастя куєш.
Прокинувся Василь ще й на світ не
благословилося. Подивувався на свій сон, вмився та й
поспішив до кузні. Там на нього пильна робота чекала,
якої він ще зроду-віку не робив – літаючі сани лагодити.
Така робота не кожного дня трапляється. Йому міг би
позаздрити найкращий коваль, бо не кожному випадає
таке щастя – лагодити сани для Чаклунки Синіх Гір.