ВІД УПОРЯДНИКА
Роки гортають сторінки історії. Історія – це глобально. А ми – люди, прості і грішні… Що ми? Та серед
людей є всякі: звичайні і незвичайні. Вони живуть поряд. Часто їх навіть важко вирізнити. Але, коли їх не
стає, коли вони йдуть у небуття, раптом розумієш, як тепер їх бракуватиме.
Слід людини на землі. Іноді він непомітний. По ньому пройдуть інші, пройдуть не помітять, затопчуть…
А людина жила, щось робила, мріяла. Якщо лише про власний добробут – це тлін, а якщо творила, хотіла,
щоб світ став кращим, несла людям свою душу в поезії, в пісні, в музиці, в дзвоні бандури… От ми з Вами і
прийшли. Прийшли до склепу на Янівському цвинтарі, де знайшов свій спокій кобзар-бандурист Юрій
Данилів. Особливих регалій він не мав, бо хто б, скажіть, мав би його ними наділити? Радянській владі
було не до нього. А люди… Вони радо приймають те, що їм дають щедрі душі, такі, як була у Юрія
Даниліва, а потім за буденними клопотами забувають згадати про того, що наділив їх своїм духовним
скарбом. Таке життя.
Думка про те, щоб написати про Юрія Даниліва, жила в мені давно, але я не бачила можливості
надрукувати написане. Та з того часу, як у моє життя увійшов Лайош Молнар – кобзар, мій чоловік,
людина енергійна і наполеглива, я впевнилася, що нам обом це вдасться. Порадились.
Мій чоловік знав Юрія Даниліва особисто, в якійсь мірі це знайомство призвело до того, що він сам
вирішив стати кобзарем, і тут знайшов підтримку у Юрія Даниліва.
Здобута незалежність, добрі люди, що на щастя ще не перевелися на Україні і підтримали наш задум, –
все це було запорукою того, що ця скромна книжечка побачить світ і буде маленьким внеском у
збереження і вшанування світлої пам’яті Юрія Даниліва – кобзаря-бандуриста, засновника нині діючої
капели “Карпати”
Свої спогади про Юрія Даниліва мені люб’язно погодилися написати директор школи кобзарського
мистецтва, заслужений працівник культури України, художній керівник двох народних капел
“ДЗВІНОЧОК” і “ГАЛИЧАНКА” Володимир ДИЧАК; заслужений працівник культури України Михайло
БАРАН; кобзарознавець, Лауреат премії фонду духовного відродження імені митрополита Андрея
Шептицького Богдан Жеплинський, друзі і поплічники, побратими Юрія ДАНИЛІВА.
Звичайно, треба зважити, що пройшли роки, дещо стерлося, забулося, якісь деталі, події, факти, імена.
Щоб не стерлося до решти, я і вирішила написати ці спогади. Людиною зроблено багато: бандура дзвенить,
капела “КАРПАТИ” співає, – отже, живе те, що започаткував Юрій Данилів.
Чому я протягнула ниточку аж до Сінгалевича? Бо Юрій Данилів був його учнем. А відомо, що вчителі
продовжують жити в своїх учнях, успіхами учнів примножуючи свою славу.
Згадаймо ж сьогодні Юрія Даниліва, Дмитра Котка, що також зробив чимало для становлення і
розвитку капели “КАРПАТИ”, згадаймо ж і славного Юрія СІНГАЛЕВИЧА. І хай ніколи не зітреться і не
затопчеться невігласами його слід на землі.
Ця книжка не претендує на науково-дослідну працю. Мені хотілося написати про Юрія Григоровича
Даниліва як про бандуриста і людину, сподвижника, що всього себе віддав на олтар пісні, що горів піснею,
жив нею і пішов з нею у небуття. Та не хочеться завершувати на сумному акорді. Співає капела
“КАРПАТИ” – це, безперечно, заслуга Юрія Григоровича Даниліва і навіть, коли хтось не хотів би того
визнати, то, певно, і заперечити не міг би, бо це істина: Юрій Григорович Данилів – засновник, фундатор
капели.
Тож хай дзвенить бандура, хай лунає пісня на весь світ, несучи честь і славу виконавцям,
першопочатківцям і нашій землі.
“Наша дума, наша пісня
не вмре, не загине.
От де люди, наша слава,
Слава України”.
(Тарас Шевченко)