Слід Сингалевича

Бандура

Одного разу, пам’ятаю, ми всі за наших бандуристів дуже напереживалися.
Була зима. Снігу випало досить, і ще підсипало. Хлопці поїхали з концертом. Вже й не пригадую, де
вони мали виступати. Коли поверталися додому, піднялася така хурдига, що світу білого не видно було.
Автобус загруз в снігу. Хлопці ж – як то хлопці козаки: сили не позичати. Почали той автобус пхати, аж
поки не зрозуміли, що до Львова далеко, – не доштовхають, а справа не в якомусь там заметі – всю дорогу
снігом замело. Зупинились. Зрозуміли, що тут-таки в полі доведеться ночувати. Та біда була в тому, що всі
вже були мокрі, а автобус без опалення. Адам Потапчук – він завжди в екстремальних ситуаціях брав на
себе роль лідера – скомандував:
– Хлопці, не спати! Бо це смерть. Маршируйте, рухайтесь!
Так і чекали до ранку, аж поки грейдери дорогу не розчистили. Аж тоді, забрьохані, втомлені,
перемерзлі, повернулися додому.
А ми, дівчата, чекали їх, мліли: як же це – не повернулись додому! А серед них же і наші кохані були.
Та й взагалі, мені здається, колись люди один за одного більше переживали, проймалися бідами і
радостями один одного. А може це мені лише здається?..
Повернулися хлопці. І, уявіть собі, нікому й до голови не прийшла думка залишити свій ансамбль
бандуристів і свої некомфортні мандрівки.
У нас на підприємстві організувалося дівоче тріо: Оля Николин, Люся Бендюк і я, що тоді ще мала
прізвище Кноль. Говорили, що тріо було добре. І, певно, це так і було, бо інакше б Дмитро Васильович
Котко не взяв би нас під своє крило. Працював з нами, чогось добивався. І ми співали, але яка перспектива
могла бути у тріо, що складалося з трьох сліпих дівчат?
І тоді Юрко Григорович сказав:
– Ці дівчата будуть їздити з нами (тобто з бандуристами).
Що тут почалося! Хлопцям це прийшлося дуже не до смаку. Особисто проти нас вони нічого не мали.
Хлопці взагалі були проти жінок у своєму товаристві. Але Юрко Григорович був навдивовижу рішучий:
– Ні, дівчата будуть з нами їздити.
І хлопці мусили змиритися.
І ми, молоді, сором’язливі, без супроводжуючого, терплячи всілякі незручності, їздили з хлопцями. Ми
співали між двома відділами концерту бандуристів, і це зовсім не псувало картину, а урізноманітнювало
програму. Нас люди також радо вітали. А ще в бандуристів з’явилися власні і щирі вболівальники. Ми
слухали кожен їх подих, кожну пісню всоте, – і переживали заново.
Пам’ятаю, мали виступати в Крукеничах. Знали, що це був колись один з активних центрів визвольної
боротьби. Коли ми під’їхали до клубу, то ще здалеку почули: гримить запорізький марш. А які ж це роки
були? Десь, може, 63-й. Піднесені і урочисті, виходили ми з нашого маленького автобуса – на нас чекали,
нас зустрічали, та й ще й яким маршем.
Об’їздили всю Львівщину. Виступали і на причепах, а замість завіси – брезент на зелених гіляках,
виступали і на складі сільськогосподарських машин, бо це було найбільше приміщення в селі. Наші
глядачі повмощувались на комбайнах і молотарках. Але зате як нас приймали! Таких оплесків, мабуть, не
випадало на долю найбільших знаменитостей.

Юрій Данилів товаришував з Айдрієм Яковичем Повшедним. Це був вусатий інтелігентний чоловік,
повністю відданий своїй бандурі. Він добре співав, а ще писав вірші. Було навіть, що вони обидва з Юрком
Григоровичем у дуеті брали участь у радіофестивалі “Золоті ключі” і посіли трете місце. Бувало, що вони
вдвох їздили відпочивати в Євпаторію, в санаторій ім. Наговіцина. Це був санаторій нашого товариства, і
там відпочивали незрячі з усієї України. Якось і мені пощастило відпочивати в той час, коли там був Юрко
Григорович. Нас тоді зі Львова було щось з десятеро, і всі співучі.
Біля корпусів щовечора збиралися люди поспівати. Іноді й ми приставали до гурту. Але Юрко
Григорович не любив крикливого співу. Він любив, щоб пісня звучала лірично, задушевно. Тоді ми,
львів’яни, збиралися разом і відшукували якусь затишну місцину і там вже співали досхочу. А потім у нас
питали:
– Де це ви вчора заховалися? Ми вас чули. Чули, як ви співали, але вас не знайшли.
І Юрко Григорович посміхався. А увечері ми знову йшли співати. Та раптом виявлялося, що за нами
хтось-таки йшов, і поступово нас викривали, і навколо нас вже збиралися любителі гарного співу.
Гай-гай? Скільки тих пісень переспівано! А вони все були та й були, прибували, як вода в джерелистій
криниці.
Юрко Григорович був дуже компанійським, але товариство любив гарне, щоб на чарку не налягали, щоб
було про що поговорити, чи поспівати. Любив і цінував жарт, але зупиняв кожного, хто при молодших
починав “молоти” надто сороміцькі баляндраси. Голос Юрка Григоровича тоді ставав суворий, і він казав:
– Ну, ти, стули там писок !
І той знічено змовкав.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

one + 14 =