Слід Сингалевича

Бандура

Але робітники сновигали взад і вперед і не дуже дослухалися до його прохань.
А ще не любив, коли голосно включали радіо.
– Та скрути там! – сердився Юрко Григорович, коли хтось розкручував на всю нашого цехового
гучномовця.
Але характер у Юрка Даниліва був дуже спокійний, врівноважений. А вже коли мав гарний настрій,
тоді…
– Танічка (так він мене називав), а таку ти знаєш?
І починалася пісня. І здебільшого, звичайно, я такої не знала. А тому слухала, мов зачарована. У нього
був ліричний тенор, високий, чистий, приємного забарвлення. Це вже потім, з роками, з’явилися
баритональні нотки і вібрація.
Лети, моя думо, в вечірню годину
далеко-далеко звідсіль.
Лети, моя думо, аж в тую хатину,
де слухав я казку топіль.
Жила в тій хатині дівчина кохана.
Якщо ще живе, поклонись.
І скажеш їй слово болюче, як рана,
що я вже не той, що колись…
Такої пісні я не знала і не могла знати в ті часи. Та щось в ній було щось таке, що тривожило душу аж
до денця.
– Навчіть мене, Юрко Григорович, – просила я.
– Навіщо вона тобі, Танічка? Тепер молоді інші пісні люблять…
– А я люблю такі…
– Ну, то молодець…
І він замовкав, про щось замислювався. А потім починав іншу. Оту я вже знала. І ми співали удвох.
Прощаюсь, ангеле, з тобою,
прощай, о щастя ти моє.
Ті, що сиділи поблизу, замовкали і слухали нас. У нас либонь добре виходило. А я вже була така
щаслива, ніби заспівала на великій сцені. Для мене дуже багато важила похвала Юрка Григоровича. Коли
вже він хвалив, то це вже була дуже висока оцінка.
Юрко Григорович любив свою родину, особливо донечку Лесю. Він міг про неї розповідати багато – і
аж відмінювався весь.
– Знаєш, моя Леся прокидається рано, а потім каже: “Татку, а можна, я ще буду трошки “дочиняти”,
тобто додрімувати. І я беру її до себе на ліжко – і вона закриває очі, засинає. Але я вже мушу йти на
роботу.
Для Лесі у нього були і слова, і пісні. Потім, вже значно пізніше, коли маленька Леся виросла і вийшла
заміж, його любов перейшла на внучку Христину.
А ще, поки жива була мама, Юрко Григорович намагався на свята їздити додому, в село. Особливо
важко було добиратися взимку. Від станції далеко, сніг, мороз, а зору того було так небагато… Але він
знав, що мама чекає, знав, як зрадіє вона:
– Йой, Юрцю, а я знала, що ти приїдеш…
І зникала втома. І ставало йому тепло і затишно.
Ще згадував своіх братів і сестер, цьоцю, що любили співати. І наспівував її улюблену “Веселосте моя,
де ж ти ся поділа?”
А якось підійшов до мене і тихо сказав:
– Знаєш, Таночка, ми з одним чоловіком були в одній хаті. Там читали про Мазепу. Ой, Танічка, що то
за книжка! І зовсім все не так, як нам про це розказують.
І звичайно, я не питала, з ким і в якій хаті він був.
Але найголовнішим для Юрка Григоровича була його бандура, його ансамбль бандуристів, котрий він
створив. І, щоб там не було, як би зле він себе не почував, я знала, що увечері Юрко Григорович піде на
заняття свого ансамблю бандуристів. Піде скорше, бо ще до занять треба підстроїти двадцять одну
бандуру. А потім вже заняття. Він, Юрко Григорович Данилів, буде вчити хлопців, що теж прийдуть після
роботи, з загрубілими від фізичної праці руками. Він вчитиме їх грати на бандурі, грати і співати. І дарма,
що вони не знають нотної грамоти, і дарма, що пальці в них не дуже гнучкі, бо фізична праця, часом навіть
у тарному цеху, –це вам не іграшки. Він навчить їх, неодмінно навчить. А потім в Одесі на фестивалі
художньої самодіяльності УТОС, їм аплодуватиме вся Україна, бо посядуть вони перше місце, як вже було
не один раз, бо рівних їм нема і не буде, – це вже Юрко Григорович добре знає. І, коли хтось у нього
запитував, як це йому вдається, він лише посміхався, бо добре знав цей “секрет”: просто хлопці, як і він
сам, над усе любили пісню. Вони співали не за гроші, бо їм за це нічого не платили – співали для душі,
вони просто не могли жити без пісні. Заради пісні вони могли зносити всілякі труднощі. А ті, що не дуже
любили пісню, що могли обходитись без неї, не витримували і йшли собі у свої будні.
Та виступ в Одесі – це лише часточка. Виступали по селах і містах, несли людям пісню, та ще й яку
пісню. Хлопці вкладали в кожну пісню свій зміст. Нічого не співали бездумно. Мені завжди хотілося
встати, коли в залі гриміло:

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three × 5 =