Слід Сингалевича

Бандура

Село Раделичі від Львова щонайменше 65 км. Я виконав його прохання, і сини також щиро
відгукнулися.
Іншим разом Юрій організував виїзд своєї капели “Карпати”, де я також був із славною капелою. То
були незабутні дні. Кожен раз після виступів люди стоячи аплодували, нагороджували своїх гостей
вигуками вдячності, що разом з квітами перемішалось все у царство неповторної радості. І здавалось, що
сам срібноплинний Дністер підняв свої хвилі і влився у ряди багатолюддя, в зал і на сцену, бо там буяла
рідна українська пісня та рокіт кобзарських струн.
Юрій Данилів вчився гри на бандурі у відомого тоді кобзаря-бандуриста також Юрія Сінгалевича,
котрий був родом із села, що зветься Романів, Перемишлянського району на Львівщині. Він свого вчителя
називав з найбільшою шаною, як це годиться: “Юрію Олексійовичу” та “вчителю”, а побратимів своїх, які з
ним опановували гру на бандурі, дуже просто і ніжно: “Дицю” – звертався він до Володимира Дичака,
“Пронцю” – до Володимира Проника, “Бодю і Ромцю” – до братів Богдана та Романа Жеплинських.
“Андрійцю” – ніжно називав Юрій Андрія Повшедного. Так називав він і багато інших, хто з ним тоді
вчився гри і співу.
Юрій Данилів виховав і сам багато гарних кобзарів як у капелі бандуристів “Карпати”, так і в школі для
незрячих. В 1988 році Юрій Данилів попрощався з білим світом, Україною, Львовом, рідним селом,
попрощався із вірною дружиною, рідними дітьми, і з славною капелою бандуристів та багатьма вірними
побратимами, котрі його щиро поважали і любили.
Похорон його був заслужено величний. Два дні в головах у нього стояла його вірна подруга, кобза,
сумно дивлячись на свого пана. Струни мовчки ридали. А згодом славні побратими, несучи бандуру на чолі
траурної колони з тілом незабутнього і дорого всім Юрія, співали традиційно “Чуєш, брате, мій”.
Я, чим міг, допомагав в організації похорону. Було надано автобус, я радив, як має виглядати траурна
процесія. Хоч дехто висловлював свої сумніви, а то і побоювання. Та я, як міг, переконував і допомагав,
щоб все було так, як заслуговував того Юрій Данилів.

***
“Прощаюсь, ангеле, з тобою”
Не прозвучить, не пролуна.
Стиснулось серце з туги й болю.
Порвалась напнута струна.
Замовкла втомлена бандура,
сховала свій пісенний скарб.
Пішов з життя Данилів Юра –
її володар, а чи раб.
Немов дружина, в чорнім крепі
вона схилялась до труни.
Його сховали в тихім склепі,
вона ж лишилась без струни.
Без його доторку тонкого,
що душу вийняти б зумів,
і не хотіла більш нікого,
хто б краще міг, хто б краще вмів
Несли засмучену бандуру,
для неї зупинився час.
Живим зам’ятаймо Юру,
і хай живе він серед нас.
Бандуру візьме в руки юний –
Дай, Боже, щоб тямущий взяв –
і доспівають диво-струни
все те, що він не доспівав.

Тетяна Фролова

ЛЬВІВСЬКИЙ КОБЗАР, ЩО РОДОМ З ПРИКАРПАТТЯ

Богдан Жеплинський

Восени 1946 року вулицями Львова йшов селянин і вів за руку сліпого юнака. На вулиці Короленка
вони зупинились біля будинку народної творчості і несміливо постукали у двері квартири, де мешкав
знаний кобзар Юрій Сінгалевич. Господар відклав ляльку, яку клеїв для чергової вистави, і глянув на
гостей. Ознаки народного одягу свідчили: перед ним – прикарпатці. А тим часом селянин з цікавістю
оглядав кімнату. На стіні поверх килима висіла старовинна кобза і дві бандури. Поряд – картини з
зображенням кобзарів, фотографії бандуристів.
– Я – Григорій Данилів із села Раделичі, що біля Стрия, а це – мій син Юрко, – промовив гість. – Чув,
що Ви граєте на кобзі і інших учите. Ото і вирішив звернутися до Вас з великим проханням. Післявоєнною
весною на пасовиську хлопці знайшли гарматний снаряд. Стався вибух і сина нашого разом з товаришем
покалічило. Він втратив зір.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 + nineteen =