Слід Сингалевича

Бандура

Довгий час Юрко Григорович суміщав роботу в капелі з роботою у школі для сліпих дітей: вчив
бажаючих грати на бандурі і співати. Декого з тих учнів я знала, і вони дуже гордилися, що їх вчив Юрко
Григорович. Правда, професійними бандуристами ніхто з них не став, але, думаю, ставлення до української
пісні в них було дещо інше, ніж в оточуючих. А від спілкування з Юрієм Григоровичем залишився слід
добра і чистоти, бо не міг не залишитися.

Минають роки. Снуються собі, нанизуються на наше життя. Ми якось звикаємо жити без рідних і
дорогих нам людей, але нам їх постійно бракує.
Стала бандуристкою племінниця Юрія Григоровича Марія Сорока – і це добре. Вона не тільки
бандуристка і співачка, а й видала збірку власних пісень та обробок. Марія Іванівна пам’ятає свого
знаменитого родича, береже бандуру, що він їй подарував, і може з його легкої руки, з його благословення
стала вона бандуристкою. І співає тріо “Червона калина”, і знають це тріо не лише на Україні, а й за її
межами. І маємо пам’ятати, що на порожньому місці нічого не виростає. Щоб збирати урожай, треба щось
сіяти. Отаким сівачем української пісні, української думи був Юрій Григорович Данилів. Він співав пісні,
щоб їх знали, співав, щоб співали з ним, щоб співали потім, без нього. Шануймо ж його світлу пам’ять і
співаймо, щоб жила наша пісня, наша дума, тоді й ми будемо вічні.

ОДЕРЖИМІ

Тетяна Фролова

(Спогади про капелу “КАРПАТИ” та її засновника Юрія Даниліва записані
зі слів Омеляна Домчака та Адама Потапчука).

Розповідати про Юрка Даниліва і не розповісти про капелу, що починалася з невеликого ансамблю
бандуристів, неможливо, бо в тому був, очевидно сенс його життя, головна і вагома його частина.
Сидимо в гостинній квартирі Адама Трохимовича Потапчука. Мій чоловік Лайош і я, господар Адам
Трохимович і Омелян Пилипович Домчак, котрого Адам Трохимович по-колишньому називає Мільком.
Сидимо і розмовляємо. Розмовляємо про Юрія Григоровича Даниліва, про колишню капелу, ним створену,
про ті часи, про ті пісні. Я давно мріяла про таку зустріч, про такі спогади, бо дуже вже мені хотілося
відтворити історію тієї капели, що не за гроші, а за теплі і щирі оплески несла людям пісню, як дар, як
світло: як життєстверджуючу силу.
Боже мій, який же невблаганний час ! Як мало вже залишилося тих, хто співав тоді з Юрієм Данилівим.
Треба встигнути записати те, що ще можна записати, поки не стер час із скрижалів пам’яті. Ні, в тих людей
не зітре, бо ці спогади – то частина їхнього життя, яка їм найдорожча, дорожча за сімейний затишок, за
комфорт, бо всім тим вони часто поступалися заради мистецтва, заради пісні. Адам Трохимович дістає
свою бандуру. В голосі його, бувалого в бувальцях – сльози. Болить… Дуже болить. Але ж стільки
зроблено, стільки переспівано. Може ваша пісня, хлопці, не дала комусь впасти, когось розрадила,
допомогла комусь вижити. Впевнена, що це так. Бо інакше…
– Розкажіть, хлопці, як же все почалося, – звертаюся я до тих двох літніх людей, що для мене так і
залишилися хлопцями, капелянами, бандуристами капели “КАРПАТИ”, започаткованої Юрієм Григоро-
вичем Данилівим.
Капела ніби розділилася на дві: колишня і теперішня. Колишня – це біль і спогад, це радість від
зробленого, а теперішня… співає, співає добре і впевнено несе свою пісню людям і дещо з погордою, а то,
чого гріха таїти із зневагою ставиться до тих, хто був перед ними. Тому й болить.
– То розкажіть же, як все було.
– Розказуй, Мільку.
– І Омелян Домчак починає розповідь.
– У 1952 році я поступив на роботу у Львів, на підприємство, де працювали незрячі. Тоді воно
називалося УВП – учбово-виробниче підприємство Українського товариства сліпих. Ми жили в
гуртожитку по вулиці Коперника, де зараз школа “Дударик”, любили пісню, ходили в хор, що був тоді на
підприємстві, часто співали самі, просто собі співали, бо любили пісню. О тут я й познайомився з Юрієм
Данилівим. Він працював тоді в щітковому цеху, співав у ансамблі “Галичина” (Львівської
промкооперації). А в неділю він приходив до нас в гуртожиток. Отут ми і познайомилися. Одного разу,
коли ми собі розмовляли, Адам сказав:
– От, Юрчику, співаки прибувають, організовуй ансамбль бандуристів.
– Не відразу Юрко на те пристав. Він вагався: нема музичної освіти, Брайля не знав, та й ми не знали, а
так читати не бачив.
– Але ж ти вчився у Сінгалевича.
– Вчився. Але там я вчився грати і співати сам, а вчити людей, – тут, хлопці, потрібна освіта…
– Та ми не відступали, бо дуже вже нам хотілося навчитися грати на бандурі і співати під її супровід.
Ми вже уявляли собі як це буде звучати.
– Ми тобі допоможемо, Юрчику, – сказав Адам Потапчук. – Головне – хлопці співати люблять. І хочуть
співати.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four + twelve =