Слід Сингалевича

Бандура

Якось незадовго до того, як пан Юрко мав залишити роботу в школі, він ніби то ненароком почав
перелічувати пісні, що їх виконували хлопці й дівчата різних випусків. І виявилось, що через його руки
пройшло більше, ніж 50 учасників, а переспівано було близько сотні українських пісень.
Майже кожен виступ бандуристів на оглядах шкільної художньої самодіяльності був відзначений
дипломами і грамотами, а львів’яни часто слухали співаків школи під час заключних учнівських концертів.
Багато митців народної капели “КАРПАТИ” почали свою музичну кар’єру в стінах школи для сліпих
дітей під керівництвом справжнього патріота українського народного мистецтва, а отже, й України, Юрка
Григоровича Даниліва. До речі, він не міг терпіти, коли його називали “Даниловим”.
Мені здається, що останні пісні, які прозвучали в дитячих устах під його орудою, були “У горах
Карпатах” і “Ой на горі ярмарок”, а його улюбленою піснею, яку пан Юрій наспівував дуже часто, була
пісня “Ой у полі вітер віє, а жито половіє”.
Пишу цей скромний, недосконалий в літературному відношенні спогад як нев’янучу квітку у вінок
людської пам’яті від школи для сліпих дітей, де завдяки Юркові Даниліву звучали дзвінкі, щирі струни
бандури понад 20 років.

ТАКИМ Я ЙОГО ПАМ’ЯТАЮ

Тетяна Фролова

Я тоді ще не знала, хто такий Юрій Сінгалевич, не знала, що це був учень Гната Хоткевича, що він
ввібрав його любов до бандури і передав її своїм учням, а ті… та про це я дізнаюся пізніше, значно пізніше.
Пізніше я почую про Богдана Жеплинського, що у далекім Сибіру організує капелу бандуристів. І
зазвучали серед сибірських снігів самотужки зроблені бандури, і здригнулася тайга, почувши українську
пісню. І заплакали сивокронні засніжені кедри: “Це за що їх – у мороз, у темряву, у смерть?..” І напише
потім, колись, у наші дні кобзар з Черкащини Михайло Коваль:
Сибірська кобзо українська,
тобі ще рано на спочин.
Я почую і про Володимира Дичака. Він натхненно передає свій спадок, що дістався йому від Юрія
Сінгалевича, дітям, дівчаткам, що входять у милозвучний і досконалий у своєму звучанні “Дзвіночок”. А
“Галичанка”? Хіба ж не чули? Перед такою піснею можна скинути капелюха і вклонитися низько і тим, хто
співає, і Володимиру Дичаку, і його вчителю Сінгалевичу.
А скільки їх ще, талановитих учнів Сінгалевича, знаних і незнаних, розійшлося по землі. І кожен, як те
дерево, розкинув свою крону, множачи славу свого вчителя.
Одним з його учнів був і Юрій Данилів – засновник капели бандуристів “Карпати” Ця капела вже стала
професійною, її слухають на Україні і за кордоном. Та чи завжди пам’ятають капеляни, звідки вони
корінням? Чи згадують вони свого засновника Юрія Даниліва? Чи протягають ниточку, бодай тонісіньку,
аж до Сінгалевича?.. Треба, хлопці, неодмінно треба, бо інакше і вас забудуть ті, хто прийде після вас.
А слава – вона у кожного своя. Вам слава, що ви співаєте, що несете людям у цей нелегкий час пісню,
що зробили свій спів мистецтвом. Але і воздайте славу тим, хто стояв біля першовитоків капели “Карпати”.
Щиро поклоніться його могилі, його світлій пам’яті, його сподвижництву.
Отже, я тоді ще не знала, хто такий Сінгалевич, та й про Хоткевича ніхто тоді в школі не згадував. Але я
вперше почула ансамбль бандуристів, яким керував тоді Юрій Данилів. І щось зі мною сталося: я ніби
народилася заново, “згори”. Я вперше почула звучання бандури – і воно пройняло мене. Заново народжена,
заново охрещена, я подивилася на світ іншими очима і побачила, хоча й була сліпа, щось таке, що
залишилося в мені на все життя, стало моєю другою вірою, бо першою вже була віра в Бога.
Я вчилася тоді ще в школі, в школі для сліпих дітей, що розташувалася тоді у Львові по вул. І.Франка.
Одного разу нас зібрали в залі, бо до нас прийшли бандуристи, сліпі бандуристи з підприємства. Керував
ними Юрій Данилів. Він же і заспівував декотрі з пісень. Пам’ятаю таку собі веселу пісеньку про двох го-
робців.
На стрісі раз сиділи
два сірі горобці –
приятелі сердечні,
приятелі-друзі…”
Пісня співалася і для дітей, і для дорослих. Ті горобці таки потім покусалися і побилися із-за “пташини-
горобчини”.
Від бандуристів ми були в захопленні. Звичайно, не так уже й часто тоді до нас приходили артисти: не
дуже хтось спішив виступати в школі для сліпих. Радіо, правда, було, радіола, платівки.
Ще ніяких магнітофонів, ні телевізорів. Якщо в когось вони вже були, то до нас ще не дійшли. Але річ
не втім. Хлопці-бандуристи так гарно співали, що подих перехоплювало, а особливо ж він, Юрко Данилів.
Ніби ж і пісні прості, і ми були ще малі, а таке хвилювання охопило нас раптом, що аж дивно. А може саме
тому, що ми були ще малі, і постукали в наші серця оті прості пісні. Мені, пам’ятаю, аж не вірилося, що це
співали звичайні собі люди, з котрими можна було навіть і поспілкуватися.
І тому, коли я вже закінчила школу і пішла працювати на підприємство, зустріч з Юрієм Данилівим у
звичайних буденних умовах, в щітковому цеху мене просто приголомшила. Невже і він, Юрко Данилів,
працює простим робітником? Не вкладалося. Невже я можу з ним розмовляти, як з усіма? Не вірилося.
Адже це той Юрко Григорович, що так чарівно співає, керує бандуристами і сам грає на бандурі! Це було
те, що скрасило мої перші “трудові будні”, не легкі, не світлі, не затишні. Мої будні – це була повна проти-
лежність всьому тому, чому вчили мене в моїй школі. Але був Юрко Григорович, його пісні, його
розважливе слово, цікаві розмови, що виходили за межі “трудових буднів” – розмови про пісні, про
бандуру, про цікавих людей. Але найчастіше він співав. Щось в його голосі було незвичайне: і не був він
ніби дуже сильним або, як кажуть, великим, але щось у ньому було таке, що не давало почувши раз, забути
його. Наші робочі місця були неподалік. Юрко Григорович і я, і ще зо тридцятеро сліпих і напівзрячих
працювали у щітковому цеху. Цех тоді розташувався у приміщенні теперішньої бібліотеки для сліпих по
вул. Січових Стрільців (тоді – вул.17-го вересня) під 5-м номером. Як для цеху, то кімнати були невеликі
разом, а ще, якщо зважити, що щітки – це робота брудна: дріт, щетина… Пилюка, запахи. Словом, Юрко
Григорович страждав: вже тоді, очевидно, мав схильність до астми. А ще він страждав від протягів:
– Та закрийте там, – гукав він час від часу.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

twenty − 7 =