І Юрко відважився. Наступної неділі він прийшов з бандурою, і хлопці могли пальцями “роздивитися”,
як ця бандура виглядає: кожну струночку, кожний кілочок. Він поспівав хлопцям пісень під бандуру.
Хлопці ще більше загорілися. І остаточно визріло рішення: створити ансамбль бандуристів.
Директором на підприємстві тоді був Землярчук Євген Петрович. Микола Яремчук і Юрко Данилів
пішли до нього. Слід віддати йому належне: він підтримав цю ідею. І невздовзі для ансамблю закупили
шість бандур. Юрко мав свою – то була сьома.
Вперше ми зібралися на заняття 15 червня 1953 року. З того і починається відлік часу бандуристів, що
потім переріс в капелу. Перші бандуристи: Іван Свобода, Ілько Остащук, Микола Яремчук, Нестор
Калиняк, Іван Шульгин і, звичайно, я. Юрко не тільки був керівником, він сам грав і співав, мав соло і брав
на себе більшу частину труднощів, особливо, поки ансамбль ще не зміцнів.
На першому занятті Юрко познайомив нас з бандурою, показав, як має сидіти бандурист, щоб не
виглядав він, як перекупка на базарі. Показав, як правильно тримати бандуру, бо поза, вигляд бандуриста
має велике значення. І почалися вправи, важкі і, здавалося, їм не буде кінця. Треба було, щоб у нас
розвивалися пальці, щоб могли вони бігати по струнах. Тільки після того можна було братися за пісню.
Першою нашою піснею, як зараз пам’ятаю, була пісня ”Ой, за гаєм, гаєм”. Спершу вчилися грати, потім
співати, а вже потім з’єднувати і спів, і музику. Це було найважче, бо, коли грали, то забували про слова,
або навпаки. Але Юрко з нами був терплячий і ніколи не нервував.
В жовтні 1954 року ансамбль бандуристів вперше виступив на огляді художньої самодіяльності в м.
Києві.
Виступ був тріумфальний. Кожну пісню зустрічали оваціями. А коли ми вже пішли переодягатися, а
дехто вже й переодягнувся, за нами прийшла Антоніна Бажикова – наш клубний працівник.
– Хлопці, одягайтеся і ходімте на сцену. Грузинська делегація ніяк не заспокоїться. Хочуть, щоб ви ще
співали. Вони хочуть, щоб ви до них в Грузію приїхали з концертом.
І ми знову пішли на сцену і ще раз проспівали свої пісні.
– Після того ви і почали вчити “Суліко” грузинською мовою?
– Так. Почали вчити і вивчили “Суліко” грузинською мовою. Було важко, звичайно. Але потім ми
питали у грузинських хлопців, що тут служили в армії, як ця пісня у нас вийшла, і як наша вимова. Хлопці
схвалили.
В Грузію ми так і не поїхали, щось там не вийшло, але пісня увійшла в наш репертуар і на концертах її
добре приймали.
Чоловіки згадують. Вони добре все пам’ятають. Час просто безсилий, він неспроможний щось стерти з
їхньої пам’яті. Це були найкращі роки в їхньому житті. Тридцять сім років проспівав в бандуристах
Омелян Домчак. Як забудеш?..
– А розкажіть про свою поїздку в Москву. Здається, це було після вашого тріумфального виступу в
Києві?
– Так. Це було в 1954 році. Нас запросили в Москву. Запросило Всеросійське товариство сліпих – ВОС.
Зараз мало хто пам’ятає, що і в Києві також був ансамбль бандуристів, котрим керував Полатай. Отже,
були запрошені і ми, і ансамбль Полатая.
– Ну, і як вас приймали москвичі? Чи розуміли вони українську пісню?
– Приймали нас дуже добре. І наші пісні розуміли без перекладача.
– Думаю, така поїздка пішла на користь ансамблю?
– Та звичайно. Ми ставали відомими – і це нас окрилювало, заставляло більше працювати.
– У 55-му році для ансамблю було закуплено ще сім бандур. Прийшли і нові хлопці. З нами вже співали
Варениця, Потапчук, Олексюк, Ковальчук, Осідач, Повшедний, Епштейн. Було вже нас всього разом з
Юрчиком 14. Ми весь час працювали над репертуаром, добирали нові пісні, вивчали з новоприбулими
старі номери. Час від часу ми виступали на концертах, привикали до сцени, вдосконалювали свою
майстерність і, звичайно, виступали з концертами. Юрчик був ведучим голосом в ансамблі і завжди
виступав і як соліст.
– Сідав із своєю бандурою і співав. А ансамбль сидів за ним і слухав.
– І що ж він співав?
– О, він співав багато… Але найбільше ми і глядачі любили “Думу про Супруна”, “Думу про Мамая”, а
ще таку жартівливу пісню про двох сірих горобців.
– Скажіть, чи правда, що вже тоді могли стати професійним ансамблем?
– Так. В квітні 1959 року ми пройшли тарифікацію і нам було присвоєно звання артистів третьої
категорії. Перед тим було багато хвилювань, велася посилена підготовка. На допомогу Юрчику прийшов
його колега Роман Жеплинський. Він тоді співав з капелою і морально підтримував юрка у тій нелегкій і
почесній справі.
– І чому ж все-таки ансамбль не став професійним? Адже стільки сил було затрачено.
– Зусиль і справді було покладено чимало. І вони не пропали. Ми могли переходити на професійну
роботу.
– І чому ж ви з того не скористалися? Це ж було престижно. І це, з рештою, було ваше життя.
– Та воно так… Але треба було давати щомісяця багато концертів. А зарплата була не дуже висока. В
цеху ми на цей час могли заробити більше. А в кожного ж сім’я…
– Та й на вантажівці їздити на концерти – це було б не з медом. Думали, думали, – і таки відмовилися. А
дехто й досі має свій документ про присвоєння йому артиста третьої категорії.
– Але ми були задоволені, що таки здобули це право – право бути професіоналами.
– В 1956 році огляд художньої самодіяльності проходив в Одесі, ми брали в ньому участь.
– У 1957 році в ансамбль прийшли В. Мельник і Б. Ревак, а з ними прийшли ще троє зрячих студентів:
Євген Стецько, Борис Дзяний і Степан Волинюк.