Слід Сингалевича

Бандура

– Коли ми їхали на огляд в 1959 році, то нас вже було 19, і з нами тоді вже їхав Дмитро Котко. Це
додавало нашому колективу авторитету, хоча офіційно Котко ще в нас не працював.
– Скажіть, а коли Дмитро Котко прийшов в ансамбль і як ви з ним познайомилися?
Омелян Домчак має феноменальну пам’ять. Він пам’ятає не лише роки, а й числа.
– Було це 8-го лютого в 1959 році. Тоді ми виступали в театрі ім. Горького. Дмитро Котко сидів у залі як
слухач. Між нами він впізнав Василя Босака, з котрим відбував заслання у Якутії. Після концерту він
підійшов до Босака, а той вже познайомив його з нами і з Юрчиком, бо про Дмитра Котка він вже нам
багато розповідав, і ми вже знали, який то відомий діяч.
– Потім Дмитро Котко прийшов до нас на репетицію, послухав нас і сказав:
– Матеріал є. А коли є матеріал, то майстер може зробити будь-яку річ. Робити є з чого.
Ці слова хлопці добре запам’ятали, бо то було дуже престижно почути таку похвалу з уст людини, котру
знали далеко за межами України.
Розповідь продовжує Адам Потапчук – людина солідна, респектабельна. Ще й зараз відчувається його
енергія і невтрачений з роками ентузіазм. Колись в ансамблі він був старостою, майстром сцени. Він дбав
про те, як краще посадити хлопців, щоб добитися кращого звучання і вигляду, і щоб солістам було зручно
виходити. Все треба було продумати і передбачити, бо йшлося ж про людей незрячих і тих, що, хоч і мали
залишок зору, але повністю зрячими не були. Отже, я слухаю Адама Потапчука уважно і з цікавістю.
– З часом Дмитро Котко почав приходити до нас на репетиції і працювати з нами, з початку
безкоштовно, а пізніше вже був офіційно взятий на роботу. У 1959 році ми їхали в Одесу на огляд
художньої самодіяльності уже натреновані Котком. Ми посіли перше місце. Ансамбль сприйняв це як
належне – це була нагорода за нашу невтомну працю.
Юрко Григорович ворогів не мав, та недоброзичливці в нього, безумовно, були. Дехто вважав, що йому
замало освіти, дехто хотів підшукувати для ансамблю іншого керівника. Але це було важко зробити, бо
авторитет Юрія був дуже великий.
І я знову цитую слова Омеляна Домчака:
– Ніякий професіонал, ніякий віртуоз до сліпих би не прийшов і нічого б не організував. А прийшов до
нас такий самий, як і ми, щоб почати все з нуля, з нічого, тільки з нашого бажання, з нашої любові до пісні.
– З 1959 року в ансамбль перестали ходити студенти, залишили ансамбль і Мельник з Реваком.
– Скажіть, а коли ансамбль переріс у капелу?
– У 1960 році Дмитро Котко сказав, що пора вже називати нас не ансамблем, а капелою і запропонував
придумати назву для капели. Вирішили назвати капелу “Карпати”.

З тим погодилися всі. На цей час нас було вже 22 учасники.
– Коли в ансамбль прийшов Я. Хархаліс, ввели баян. Десь в 60-х роках капелу доповнили цимбали.
Першим цимбалістом був Михайло Ковалів.
– На огляди в Одесу їздили в 1961 – 1963 роках.
– В 1963 році капела мала б відмітити своє 10-ти річчя, та не було грошей. Свято перенесли на 1964-й
рік. коли своїми концертами щось трохи заробили.
– В 70-х роках в капелі знову почалася колотнеча. Декотрі капеляни почали щось затівати проти Юрія
Даниліва. Але тут вдіяти щось було важко. Потім знайшлися такі, що почали “рити” під Котка: старий,
мовляв, йому й пенсії вистачить. Писали анонімки на Котка в Київ. І врешті-решт в 1974 році Котко пішов
з капели, а хормейстером став Я. Хархаріс. З 1976 року хормейстером в капелі став Юліан Вовк і
пропрацював в капелі до 1996 року – до своєї смерті.
– Скажіть, хлопці, – звертаюся я до посивілих капелян, зачепивши оте найболючіше. – Коли капела
стала професійною, чи пропонували вам залишитися в капелі?
– Ні, – з болем відповів Домчак. – Навіть для жарту чи для кпин, ніхто мені нічого не пропонував. Я
довго думав, що мені робити. Але зрозумів, що, якщо я й залишуся в капелі, то не надовго: вже
придумають, як мене позбутися. Юрчика і багатьох моїх побратимів уже не було. І я залишив капелу. І
зробив правильно, бо зі мною повелися б, очевидно, так само, як потім зробили з А.Л. Повшедним.
Коли приходив час занять, я мучився, я нудьгував, бо 37 років проходив в капелу. Я банував, я і зараз
баную…
Нехотячи, я розворушила давнє. І сиділи вони обидва: ставний Адам Трохимович, котрого ще називали
“цар” і енергійний, здається, дай йому точку опори, то він і земну кулю переверне, Омелян Пилипович.
Вже пізно, ми засиділися. А йти не хочеться. Не хочеться обривати ту ниточку, що пов’язує цих двох
людей з молодістю, з піснею, з капелою “Карпати”, що жила тепер без них.
Я не хотіла, щоб розмова завершувалася на такій сумній ноті, тому перевела на інше.
– Розкажіть, хлопці, про якісь цікаві випадки з ваших концертних поїздок. Адже всякого з вами було.
Чоловіки знову розпогоджуються.
– Та було, – оживав Омелян Пилипович.
– Адам Трохимович випрямляеться, голос його, сильний і мужній, набирає якогось молодечого відтінку.
Час повертається назад. Зупиняється. І вони обидва – ті самі, що були тоді, коли їздили ансамблем на
вантажівці у свої дивовижні гастролі.
– Мільку, а в якому то ми селі були, чоловіче, коли перед концертом рубали дрова, щоб хоч трохи
пропалити в клубі?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

sixteen − ten =