ЖІНОЧА РОЗМОВА

Тихо спливає день. Пливе кудись у сутінки, а потім переходить у ніч і зникає. А завтра вже буде інший день. Ми з мамою удвох. Ніч, а особливо у селі, була для мене якоюсь таємничою, загадковою.

Мама, виходячи надвір, хреститься. Питаю у неї:

– Мамо, а чому ви хреститеся, коли йдете увечері надвір?

– Е, дитино, ніч своє право має.

І мені робиться лячно, ніби я зовсім маленька. І яке то таке право має ніч?..

Виходимо з хати. Тихо. Прохолодно.

– Зірно, – каже мама, – назавтра буде гарна погода.

Десь гавкають собаки. Нашого собаку батько забрав з собою. Вони в полі сторожують колгоспний город. Без собаки якось пусто і сумно, аж моторошно. Бр! Лячно. Довкола кущі, дерева, садки, городи… Йдемо до хати, зачиняємо двері на засув. І згадалися чомусь ночі, коли я була зовсім мала і, коли ми, діти, виходячи перед сном надвір, чули стрілянину. Слава Богу, що тепер мирно у нас.

Сідаємо при лампі. Мама щось дошиває. Її клопоче моя доля.

– А як там той Фелікс? – питає мама обережно, бо знає, як це мені болить.

– Ти його бачиш?

– Та інколи бачу. Коли приїжджає у Львів, то заходить.

– До тебе заходить? – дивується мама.

– Так. В цех іноді, а іноді, в гуртожиток…

– Чого? Він же жонатий?

– Так. Жонатий. Просто так заходить, побачитися.

– А чого йому з тобою бачитися?

У маминому голосі нотки ворожості. Я зітхаю. Мама продовжує:

– А ти ще собі нікого не знайшла?

– Ні.

– Що, у вас там хлопців нема?

– Є, мамо, та не ті…

– Все життя сама не будеш…

Голос у мами робиться сумний.

– Викинь, доню, його з голови. Треба тобі і про заміж подумати. Дасть Бог, буде дитинка, буде тобі веселіше. Дасть Бог, буде бачити, бо ти ж такою не родилася. Буде тобі на старші роки допомога.

Я червонію до самих кінчиків вух.

– Ні, мамо, я заміж не піду.

– Виплюнь те слово! Що ж ти все життя будеш дівкою?

– І дівкою, мамо, не буду.

Я, здається, ще дужче червонію, якщо можна ще дужче червоніти.

– Я, мамо, вроджу собі дитину.

– Без чоловіка?

– Так, мамо, без чоловіка. І щоб ви не думали, що мене хтось звів, покинув. Я просто не хочу йти заміж за нелюбого. А полюбити вже нікого не зможу.

Мама сумно зітхає. І я налаштувалася, що вона почне обурюватись, докоряти мені. Але ні. Мама розуміє мене. Боже мій, яка ж вона в мене мудра. Вже старша жінка, з колишніми поняттями та уставленими правилами, а от… Розуміє…

– Дивися, доню. Тобі видніше… Тільки, щоб потім не жаліла. А може, ще хтось знайдеться. Ти ж ще молода.

– Ні, мамо, не знайдеться.

– Тільки от що я тебе попрошу: знаєш, для людей, для села… Коли щось таке собі придумаєш, напиши мені листа, що ти виходиш заміж. Ну, розумієш, просто так напиши. А я вже буду знати… Ти ж знаєш, я сама читати не вмію. То ти так напиши. А якщо ти й справді заміж надумаєш… Не перебивай. У житті всяко може бути… Тоді ти мені імена своїх свідків напиши. Ну, знаєш, при розписці  свідки є. От ти їх і напишеш, коли справді надумаєш заміж виходити. То нічого, що я їх не буду знати. Ти мені однаково напиши. Добре?

– Добре, мамо.

І я пригорнулася до неї, як колись у дитинстві, а вона погладила мене по голові, ну, зовсім, як маленьку. Ми молимося і лягаємо спати, але ще довго не спимо. Говоримо про се, про те… Але я відчуваю, що у мами не йде з голови наша розмова, мій задум. Відчуваю, що їй це боляче, їй би хотілося не так, але вона розуміє, що я інакше не можу. Добре, що розуміє. Я давно хотіла з нею про це поговорити, але не наважувалася – соромилась. Та говорити було треба, бо я так вирішила, захотіла, щоб батьки про це знали. Я мріяла про дитину. Не про заміжжя, а про дитину. Я ще не знала, від кого вона буде, але вірила, що таки буде. І дуже мені не хотілося, щоб тоді батьки жаліли мене і думали, що їхню доню хтось надурив, звів. Я мала їх підготувати. Десь у глибині душі я чекала нездійсненного. Я мріяла, що ця дитина буде від Фелікса. О, як би я її любила. Але я й так її любитиму, свою дитину, від кого б вона не була. Я вже зараз її люблю, майбутню свою дитину, ще ненароджену і навіть незачату. Це буде донечка, неодмінно донечка. Я назву її Оленкою. Але, здається, я любила б її вдвічі більше, якби вона була від Фелікса. Та це неможливо. І я це розумію. Фелікс жонатий. Бути коханкою… Ні, тільки не це… І не тому, що я боюся порушити кимось придумані норми людської поведінки. Боюся, звичайно, боюся… І людських розмов, пересудів боюся, бо я ще зовсім молода. Але не в тім річ… Я не можу собі уявити, що від мене він знову піде до іншої, до своєї дружини, і буде вдавати, що любить її. Або переді мною буде вдавати, що любить мене. Ні, це було б нестерпно. Хоча, хто знає, може, заради дитини… Сльози течуть мені по обличчі, капають на подушку. Добре, що мама вже спить і не чує, як хлипає її нерозумна дочка…

Народжуються вірші, пристрасні і химерні. Я їх завтра запишу: не хочу зараз товктися, щоб не розбудити маму. Запишу, якщо не забуду. А втім… Для чого? Іноді так побродить якийсь вірш у голові та й піде собі. Піде – то й байдуже…  Не дуже й лювлю їх, ті вірші. А для чого? Ніхто і ніколи їх не надрукує. Я це вже давно зрозуміла, але продовжувала для чогось ще щось надсилати в якісь газети та журнали. Відповідь приходила не завжди. А якщо приходила, то я вже знала її наперед, могла й не читати: «мало ідейної вагомості», «читайте радянських поетів», «про любов вже все написано», «після Олеся вже нічого про любов написати не можна». Так, або приблизно так… А в мене було своє кохання, не Олесеве, хоча цей поет мені дуже подобався, і я мліла від його віршів. Але в мене були свої почуття, що вихлюпувались у вірші. І що тут поробиш! І я писала, ось тоді, після того, коли відмовились надрукувати мої вірші в газеті «Ленінська молодь», народилися такі рядки:

Пиши про Космос,

Пиши про Всесвіт,

Пиши, як живеться нам весело.

А мої весни

Пливуть по Деснах,

Мої, не чиїсь, не Олесеві.

Я читала свої вірші дівчатам, і вони слухали, а іноді приходили і мелодії. Тоді я їх співала. Тільки найближчим товаришкам. Кудись далі на люди ці пісні не несла – соромилась: я ж не музикант. Але іноді потай мріяла, що на якомусь концерті співатиму на сцені свою власну пісню, на свої слова і мелодію – і ця пісня буде прекрасна, вражаюча. А в залі сидітиме Фелікс…  І після концерту він неодмінно до мене підійде… Мріяти я любила. Особливо отак, перед сном. А потім сон підкрадався до мене тихенько, як котик, і забирав мене в полон разом з моїми химерними мріями. Як ось зараз… І я засинаю, міцно і солодко. І засинають мої вірші, засинають мої сльози на віях… Ніч. У неї своє право.

 

ЧУЖУ БІДУ РУКАМИ РОЗВЕДУ, А СВОЇЙ РАДИ НЕ ДАМ

Хтіла б річку переплисти –

Плавати не вмію.

Хтіла б я біду розвести –

Ой, та й не зумію.

І хто їх тільки придумує, ті пісні? Кажуть, народ. І розумний же він, цей народ… Слава у школі була відмінниця. У неї був надзвичайно чистий і дзвінкий голос. Вона розмовляла гарною літературною мовою. Дівчинка була з бідної родини, але мама її – зовні метушлива і галаслива – була дуже щирою і гостинною. Марійка, Лариса і я ще в школі часто бували у них вдома. Ми жили в інтернаті і сумували за домашнім затишком. Славина мама жаліла нас і завжди намагалася пригостити чимось смачним. Нам від того було трохи незручно. Але нас запрошували – і ми приходили. У Слави було тонке сприйняття поезії, добра і лагідна вдача. Вона завжди прагнула комусь допомогти або, принаймні, хоч поспівчувати. Такими були наші шкільні традиції, так нас вчили, і ми намагалися того дотримуватися. Слава була трішки старша за нас. Коли вона закінчувала школу, десятирічки у нас ще не було. І поїхала дівчина аж в Удмуртію, в Якшур-Бодью. Там була десятирічка для сліпих. Тоді багато наших здобували освіту в Алатирі, Ташкенті, в Москві, Ленінграді. Хто дуже хотів вчитися і мав силу волі, ті їхали. А інші йшли працювати. Дехто з працюючих йшов у вечірню школу і вчився там разом із зрячими. Це було важко. А що було легко?.. Тоді нам все було важко. Та й зараз…

У харківську школу, що була єдина на Україні десятирічка для сліпих, пробитися практично не було ніякої можливості. Хіба зі школи направляли, найкращих. От і роз’їжджалися наші по світах. Дехто там вже й залишався. А Слава повернулася до Львова: адже тут була її мама. Вступила до університету на історичний. Вчитися незрячому завжди було важко: треба щоб хтось читав, а отже й платити… Але Слава вчилася. Ми з нею часто любили довго розмовляти. Вона була цікавою співрозмовницею. На все щиро відгукувалась. Я вважала її близькою товаришкою і довіряла їй іноді найпотаємніше. Я взагалі дуже швидко іду на відвертість. Мене можна було купити щирістю (іноді навіть вдаваною). Особливо в ті роки, коли я ще не могла добре розібратися, де правдива щирість, а де – лицемірство і брехня. Я страшенно вірила людям, особливо тим, кого вважала близькими. Це вже потім, коли я від людей добряче натерпілася, коли зазнала від них і зради, і підлості (про байдужість і не кажу), тоді лишень навчилася відрізняти правду від фальші. Та й то не завжди мені це вдавалося. І найбільше, чого я боюся в житті, це розчаровуватись в людях. Тому не дуже охоче заходжу у тісне дружнє спілкування з новими людьми: щоб потім не розчаровуватись. Однак я все-таки людей люблю і, наперекір всьому, вважаю, що добрих людей більше.

Але повернемось в ті роки, коли ми із Славою не раз довго і втаємничено розмовляли про все-все. І про нелегку долю сліпої дівчини, і про те, як їй важко вийти заміж. Тоді ще ніхто й не чув про знайомства з газет чи журналів. А якщо й чули щось, то хіба що сміялися собі з того: ну як таке можна! А як же з любов’ю? Ото ми зі Славою часом таки зітхали. Бо й справді було над чим. Хлопці наші все більше прагнули женитися на зрячих. Не завжди собі гідну пару обирали, але зате зрячих. А от нам… А якщо ще й любов… Тоді взагалі… І що ж, так і бути все життя самій?..

– Ні, треба неодмінно народити дитину. Або й не одну.

– Без заміжжя?

– А що робити? Уявляєш, як це – одній все життя?.. А буде ж і старість.

– Так. А дитину хочеться мати. Ну, ще не тепер. Але зовсім без дітей… Так, треба родити. Але ж сором який! Засміють, осудять…

– То й нехай собі. Аби дитина, якщо вже заміж не можна.

– А може все-таки заміж?

– За нелюба?

– Ні, за нелюба – нізащо в світі!

– А якщо він – хороша людина, розумний, добрий.

– Але ж, якщо не любиш… Це ж жахливо…

– Самотність – ще жахливіше.

– Ой, не знаю… А якщо він тобі стане остогидним? Уявляєш? Жаль його, бо ж він не винен, що ти без любові за нього виходила. А ти з собою нічого не можеш вдіяти: осоружний тобі – і все. Мені одна розповідала. Жахливо! Вона таки потім розлучилася.

Отак ми собі розмовляли – дві незрячі дівчини, що вже доходили свого віку, а долі своєї не знали. І згадалася мені пісня, що співалася колись в моєму селі:

Як я тебе, моя доню,

В перший купіль клала,

То вже твоя лиха доля

В вікна заглядала.

– Купай, купай, мати, дочку

В хрещатім барвінку.

Як виросте твоя дочка,

То й візьму за жінку.

Добре сказано, краще не скажеш. І десь, певно, попід наші вікна ходила і заглядала доля. А яка? Чи добра, чи лиха?.. Побачимо. А так же хотілося, щоб була добра…

 

Аж новина: Слава заміж виходить. За Василя. Зважилась-таки. Довго вагалася. Один час уже й весілля призначили – а вона взяла та й передумала. А тепер от зважилася. І це вже остаточно. Вони з Василем в Удмуртії познайомилися. Він був у неї закоханий. А вона любила іншого. Але той інший пішов своєю дорогою – і їхні дороги розійшлися. Переписувались з Василем. І нарешті зважилась. Відбули скромне весілля – і зажили.

Мати чомусь зятя незлюбила. І почалася колотнеча. Він також вчився на історичному. Як на мене, то був дуже розумний. Міг цитувати цілі сторінки з праць Білінського, Герцена, Леніна. У мене очі на лоба лізли: Боже мій, я б ніколи так не змогла. Ну, скажімо, вірш якийсь вивчити – це можна. А щоб Білінського…

Ми продовжували приходити до Слави, тільки без Лариси, бо Лариса працювала у Снятині. Іноді з нами була Люся, Оля. Розмовляли, жартували. Василь любив слухати, як ми співаємо, а Слава просила мене не викидати чорновики з моїми віршами, то я їй і приносила. Вони з Василем читали і захоплювалися. Спершу Слава крилася із своєю бідою, а коли вже стало несила, тоді розповіла нам, що її Василь був невиліковно хворий. Це була психічна хвороба. Її ніхто не називав, але, очевидно, це була шизофренія. Час від часу його доводилося класти в лікарню. Після лікарні він ставав мовчазний, ніби байдужий до цілого світу. І Славі ставало лячно.

– Приходьте, дівчата, – просила вона. – Вася при вас якось ніби оживає.

І ми приходили, тепер уже навіть з обов’язку. Ми добре розуміли, як Славі зараз важко. Славина мама стала дуже нервова, не могла себе стримувати. У неї підіймався тиск, часто викликали «швидку». А тут чоловік хворий – йому спокій потрібний. Спокій був потрібний всім, а його не було.

 

У Слави народилася дівчинка – подія ніби радісна, а щастя не було: щось з дитиною було не гаразд. Підозрювали, що їй внесли інфекцію з уколом. Але це довести було важко. А якби й довели, то що? Дитина була хвора, її треба було лікувати. І лікували, робили, що могли. Слава їздила з нею в Ленінград. Сліпа, з маленькою дитиною… Але світ не без добрих людей: люди допомагали. А ми що могли? Хіба заходили, щоб розрадити. А ще Слава іноді просила мене:

– Прийди, попишеш конспект, бо Васі тяжко, а університет йому треба закінчити.

Правда, я ніяк не могла зрозуміти, для чого йому, такому хворому, той університет, але приходила, допомагала, як могла.

Однак іноді Василь був досить активний. Він був член партії і тим гордився. Він часто казав:

– Розумієш, ми не те робимо, не те будуємо. Все треба міняти, все. Розумієш, всю систему. І господарство вести зовсім по-іншому.

Я в тому нічого не розуміла і не збиралася вникати, щоб зрозуміти. Я була далека від політики, а тим більше від того, щоб перебудовувати всю нашу систему. І Василь писав статті в газети. Спершу їх навіть друкували, і він був окрилений і щасливий. Потім перестали друкувати – і він дуже переживав. Писав цілі трактати про те, як змінити нашу систему. Тепер я жалкую, що не читала їх. Я вже казала, що була дуже далека від політичних суперечок, а тим більше, що вважала все це хворою маячнею. А тепер собі думаю: а може і було в тих товстезних Брайлівських зшитках якесь раціональне зерно. Всі свої праці Василь посилав в Москву в ЦК партії. Ми пробували його зупиняти, але то була даремна справа.

– Василю, – казала я, – а хто ж все те читатиме, коли воно по Брайлю?

– Нічого, – впевнено відповідав Василь, – якщо їх зацікавить, то вони знайдуть спосіб, як прочитати. Боюсь тільки, що всі папери залягають в нашому обкомі і далі їх не пускають. Рутина.

Слава плакала. Довкола неї була сама лише безвихідь. І чим їй допоможеш? Ми продовжували в неї бувати, але все сумнішими були наші відвідини. А найважче було те, що ми мусили вдавати, нібито нічого не трапилося, нібито все гаразд. І це було нестерпно. Слава працювала у щітковому цеху. Між людьми було легше. Роботу за спеціальністю знайти було майже неможливо. Це вдавалося тільки декому. А до сліпих вчителів взагалі ставилися з недовірою і навіть із зневагою. Іноді я ходила зі Славою в міськвно чи ще там куди. Ходила, бо вдвох було легше. Ото вже надивилась. Нас майже виштовхували з кабінетів. А іноді вислуховували поблажливо, співчутливо зітхали – та й усе.

Одного разу мені переказала Слава, що хоче зі мною зустрітися. Вона призначила мені зустріч в університеті. Я здивувалася: чому б їй до мене в гуртожиток не зайти? Але так – то й так. Тим паче, що Люба Мельничучка працювала тепер на факультеті журналістики секретаркою, і я часто приходила до неї в деканат, і ми там читали і вчили, що нам було треба. Я відповіла Славі, що прийду.

Слава прийшла в призначений час, і ми пішли бродити університетськими коридорами. Вони були порожні – йшли заняття. Слава була якась незвичайна, і я спершу нічого не могла второпати. Розмова довго не клеїлася. Нарешті Слава сказала:

– Скажи мені, от як би ти поступила, коли б твій чоловік закохався у твою близьку товаришку?

– Я не знаю… – я розгубилася. І до чого вона хилить?..

– Ну… Я перестала б з нею товаришувати.

– А якщо вона тут ні при чому? Якщо вона – хороша людина і нічого про це не знає?

Я, здається, починала щось розуміти. Щось до мене починало доходити. Фарба залила мені лице – і воно пашіло вогнем. Боже мій! Тільки того мені бракувало! І я сказала:

– Ну, якщо так… Я б їй все пояснила і попросила б її більше в мене не бувати.

– Але ж я того не хочу. Вона мені дорога, і я не хочу її втрачати.

– Доведеться. Іншого виходу я не бачу.

– То знай же: це – ти. Це в тебе закохався мій Василь.

– Славо, що ти говориш!

– Так. Він сам мені про це сказав.

– Боже мій! Який жах!

Я ледь не плакала. Стримувало те, що була в університеті.

– Славо, клянусь тобі…

– Знаю, не клянись. Але Василь сказав, що, коли ти не погодишся вийти за нього заміж, то він повіситься.

– Боже мій! Та він же жонатий.

– Я дам йому розлучення.

– Для чого?

– Таню, послухай мене… У нас життя не склалося і вже  не складеться… Я впевнена, що, якби Вася жив у спокійній обстановці, то з ним все було б гаразд. Він хороший, розумний, він любить тебе.

– Славо, перестань!

– Ні, почекай. Ти послухай… Ти знаєш, як незрячій дівчині важко вийти заміж… Виходь за Васю. Я на тебе не ображаюся, бо знаю, що ти до того не причетна.

– Славо, що ти говориш! Який заміж! Чи ти вже геть з глузду з’їхала? Це ти мене умовляєш, щоб я виходила заміж за твого чоловіка? Безглуздя яке! Маячня якась!

– Послухай… Ми з тобою – розумні люди, ми ж друзі, ми ж маємо розуміти…

– І слухати не хочу! Дурниці якісь! Ти ж добре знаєш, що я люблю Фелікса, і мені крім нього нікого не треба.

– Фелікс жонатий. Він тебе не любить. Він ніколи не буде з тобою.

– Я це знаю. Але ти все-таки жорстока.

– Я кажу правду. Завтра Вася прийде до тебе і все тобі сам розкаже. Він написав відгук на твої вірші і описав все, що хоче тобі сказати. Він буде просити твоєї руки.

– Перестань! Він жонатий. Чи ви всі вже посходили з розуму?

– Я дам йому розлучення.

– Мене це не цікавить. Мене завтра не буде вдома.

– Це не вихід. Він прийде після завтра. Тобі не уникнути тієї розмови.

– Боже мій! Що ж мені робити?

– Вася не повинен знати, що я з тобою розмовляла. Але пам’ятай: якщо ти йому відмовиш, то він повіситься, і це буде на твоїй совісті.

– То що тоді, повіситись мені?

Ми попрощалися. Я була розгублена і найнещасніша на світі. Взагалі в мене середини ніколи не було: було найкраще або найгірше.  Якщо радість – то на весь світ, а якщо горе – то, здавалося, на увесь вік…

Прийшла додому. Не лягла, а впала на ліжко. Не хотілося нікого бачити ні чути. От що мені робити? Розповіла Марійці, пожурилися удвох. Але не полегшало. Виходу я не бачила.

Другого дня чекала Василя, і він прийшов. Навіяла вдавану радість. Ніби нічого не знаю. Він знічений, ніяк не може розпочати розмову.

– Знаєш, вірші твої мені дуже подобаються… В них є щось таке…

– Ет, Василю, нічого в них нема. Бачиш, друкувати ніхто не хоче.

– То байка. Мене он теж не друкують. Але я знаю, що колись людство до того дозріє, щоб зрозуміти, що не тим шляхом воно йде. Треба міняти курс.

«Хай вже краще про політику говорить. Я вже терпітиму. Тепер він довго не зупиниться. Це його улюблений коник…»

Але я помилилася. Василь несподівано повернув розмову на інше.

– Тут я вдарився лобом в стіну. Переді мною – глуха стіна. Ще коли і в особистому житті – глухий кут, тоді нема чого жити.

Треба було щось відповідати, і я сказала:

– Ну, Слава у тебе хороша, так що тут у тебе все в порядку.

– Не зовсім… Ось тут я написав тобі свій відгук на твої вірші. І ще дещо написав. Почитаєш. А я завтра зайду.

– Мене завтра не буде, – рятувалася я, як могла.

– Ну, ти ж колись прийдеш? Я чекатиму.

– Я прийду пізно увечері.

– Я почекаю.

– А як ти потім додому доберешся? Пізно ж буде.

– Таксі візьму.

– А чому, власне, тобі так конче приходити завтра? Я тобі подзвоню і розкажу, що я думаю про твій відгук.

– Не в тому справа. Не у відгуку… Розумієш… Я там тобі написав… Я люблю тебе. Я хочу, щоб ти була моєю.

– Василю, це дурниці якісь. Казна-що ти собі вигадав. Слава в тебе хороша.

– Ні, в Славі я помилився. Це не те. А от ти…

І він взявся перераховувати все те море моїх чеснот, яких у мене і не було. Але я перебила його.

– Послухай, Василю, ти ж член КПРС.

– Не говори мені. Я й сам тим мучився. Саме це мене досі й зупиняло. Я вже давно тебе люблю.

– Послухай, все це для мене, як грім з ясного неба. Не можна ж так відразу вирішувати такі складні проблеми.

– Я згідний чекати. Але ми будемо з тобою зустрічатися. Інакше я не можу.

– Але ж і я не можу… Зрозумій, я не можу, щоб до мене в гуртожиток ходили сторонні чоловіки. Що люди скажуть?

– Я не сторонній, я тебе люблю. А що люди скажуть, мені до того байдуже.

– А мені – ні, – мене починала розбирати злість.

– Послухай, Василю. Ти – жонатий, жонатий на моїй товаришці. В яке ж ти ставиш мене становище?

– Слава все знає. Вона – розумна жінка, вона все розуміє. Слава дасть згоду на розлучення. Але я мушу заручитися твоєю підтримкою.

– Послухай, ти читав мої вірші. Ти знаєш, що я люблю Фелікса.

– Знаю. Але він також жонатий. І він не любить тебе.

– Але ж я його люблю. Розумієш?

– Тоді у мене один вихід…

– Не говори дурниць. Ти ж розумна людина. У тебе донечка, у тебе  Слава. Ти про них подумав?

– Думав і про них. Але я не можу. У нас не складається.

– В тебе все пройде. Ну, може, захопився. Пересиль себе.

– Це не захоплення. Це велике почуття.

Василь пішов, але я знала, що він неодмінно ще прийде. Я була в трансі. Вранці прийшла Слава, і ми з нею довго говорили. Потім знову прийшов Василь. Ми з Марійкою зібралися нібито в магазин.

– Я почекаю, – сказав Василь.

– Я не можу залишати в кімнаті сторонню людину, – з суворою офіційністю промовила Марійка.

– Марійко, – жахнувся Василь, – невже ти боїшся, що я можу щось вкрасти?

– Ні, Васю, не боюся. Але, уяви собі, що зайде комендант гуртожитку. Що ти тоді скажеш? І як це буде виглядати? – Заледве ми його спекалися. Але наступного разу він заявив:

– Я звідси не піду. Можете викликати міліцію.

Хвора людина. Мені робилося страшно. Слава завжди знала, коли мав прийти Василь, і сама приходила так, щоб з ним не зустрітися. Отак вони тероризували мене вдвох, і я не знала, що маю робити. Не виходити ж мені й справді за хвору людину, щоб принести себе в жертву.

Наближалася сесія, та мені було не до неї. Нарешті все це набридло Марійчиному Славкові.

– Що ти з ними цяцькаєшся? Якщо він хворий, то нехай лікується. Або нехай вішається, коли вже йому так хочеться. Однаково він це зробить, якщо надумав. А Славка, певно, і сама хвора. Тепер з ним говоритиму я. А ти підеш до когось, щоб тебе тут і близько не було.

– Славку!

– Я сказав. І, якщо він сам не піде звідси, я його вишвирну. Або «швидку» викличу. Та доки ж це може тривати!

Я пішла до дівчат. Я так і не знаю, як там Славко з Василем розібрався, але Василь приходити перестав. Перестала приходити і Слава. І я нарешті зітхнула з полегшенням. Через якийсь час Слава з Василем таки розлучилися. Але я тут була непричетна. Принаймні, я так думала. Однак Слава проклинала мене і бажала мені, щоб я не мала весільного вінка на голові. Я все це сприйняла спокійно, бо ні краплі своєї вини не відчувала. З часом Василя поселили в студентському гуртожитку, а потім його слід загубився у якомусь будинку інвалідів. Жаль людину, хвору і по-своєму нещасну.