«КАБІНЕТ»  ПІД ВІДКРИТИМ НЕБОМ

Сиджу у своїй двокімнатній хрущобі і мрію ну хоча б про маленький кабінет з письмовим столом, де б я могла спокійно працювати в будь-який час дня і ночі. Добре знаю, що мріям тим не судилося здійснитися. Добре, що хоч така квартира є. А, пам’ятаю, в свої молоді роки, коли я ще до мами в село приїжджала, який у мене «кабінет» був в нашому садку. Під яблунею –  лавчина. А садок у нас густий-прегустий – ну, справжнісінький тобі ліс. Тільки дерева фруктові ростуть: а вже довкола садка верби, клени, ясени, а ще й само звідкілясь понасівалося. А бузини тієї – хащі та й годі. Доглядати садок нікому, батько постарів та й у роботі, а мама – дай, Боже, їй з городом упоратися: теж нездужає.

Сиджу я собі в отакому «кабінеті», вірші пишу. Маленька річечка дзюрчить собі за садком, бджілля гуде, вивільги перегукуються, півні заливисто кукурікають, десь бекає вівця. А я пишу собі. Мама виходить.

– Ти вже, доню, певно, зголодніла?

І подає мені кухоль молока і скибку хліба з маслом. Молоко холодне, з льоху, хліб свіжий, смачний – мама спекла, і масло своє, домашнє – мама вчора збила. Їж – і ще хочеться. І я не відмовляюся. Смакую хлібом, запиваю молоком, потім віддаю мамі порожній кухоль.

– Скоро батько прийде – то й будемо обідати.

Я сміюся:

– То для чого ж ви мене нагодували? Я тепер і до вечора їсти не схочу.

– Отаке видумала! Хіба ж то їжа? То ж молоко.

А я ж тепер міська жителька, я вже знаю, що почім. Для мене це їжа, ще й яка смачна. Таким в місті не часто поласуєш. Та мамі я нічого не кажу, бо ще жаліти почне свою бідну дитину, що там у Львові і молока путнього не вип’є. Я далі беруся за своє писання. Римую щось, хоч знаю, що ті вірші ніколи не побачать світ, але не можу не писати, бо то вже доля моя така, що приречена я бути поетесою. Правда, так я себе ніколи не називаю, бо це слово якесь дуже величне, і ніби якось аж соромно себе назвати поетесою. От якби хтось… Але такі честолюбні думки мені до голови не приходять. Я просто пишу вірші.

Приходить Ліда. Та сама Ліда – подруга мого дитинства, мрійлива, закохана в свого Петра. З Лідою мені легко. Вона вже змалку звикла, що я не бачу. А ще Ліда знає про моє нещасливе кохання. І ми можемо говорити кожна про своє, і обом нам стає легше, бо ми розуміємо одна одну. А ще Ліда переписує мої вірші, списує пісні з патефонних платівок, бо ті, що я знала, я вже їй всі передиктувала. Іноді ми співаємо на два голоси. Виходить. А коли не виходить, тоді вчимося.

Я у відпустці. На місяць до мами приїхала. Я вже працюю і дуже з того горда. Всім привезла невеличкі подарунки. А батькові особливий –  кишеньковий годинник з гравіруванням. Тато задоволений, всім хвалиться: от, мовляв, яка в нього дочка – хоч і сліпа, та все ж працює і батьків шанує. І грамотна, в університеті вчиться. Університет! Це слово батько вимовляє з особливим задоволенням. А коли хтось скаже «інститут», то він неодмінно виправить:

– Не в інституті, а в університеті!

Йому здається, що університет – це щось вище і вагоміше. І це нічого, що вчуся я на вечірньому відділенні, а в день працюю на підприємстві, в щітковому цеху. Сиджу в чорному фартусі, брудна і втомлена, після роботи руки ледве вдається відмити. Але роботи тоді ніхто не соромився, навіть найчорнішої. Нас вчили в школі, що робітничий клас – це авангард. Отже, я належала до авангарду. Та ще й вчилася. І батько гордився своєю розумною донькою. І було не так уже й важливо, що та донька заробляє мізерні гроші і лише не скаржиться, як їй буває важко на них прожити.

– Таню, а в тому університеті знають, що ти не бачиш?

Це Ліда питає.

– От смішна. Хіба не видно чи що?

– В тебе очі чисті, так що відразу можна й не помітити…

У мене справді тоді очі зовсім чисті були. Це тепер вже… Та цур їм, тим очам.

– Та я ж конспекти по Брайлю пишу. Хто б таке не помітив? Знаєш, як стукотить?

– І що?

– І нічого. Спершу декотрі викладачі дивувалися, а потім звикли. Та й не я одна вчуся. Наших є трохи в університеті, правда, на денному більше. Але й на вечірньому є кілька.

– А хто тобі читає? – не вгамовується Ліда.

– Та… Шукаю. Плачу гроші та й читаю. Пенсіонери чи студенти – ті, хто хоче трошки собі підробити.

– От, якби я там жила… Я б тобі задурно читала.

Ми замовкаємо. І вивільги на якийсь час замовкають.

– Гарно тут… – кажу я.

– Так, – погоджується Ліда. – У Львові такого немає.

– Ні, чому ж… У Львові багато парків. Але там скрізь люди. Отак не посидиш. Та й ходити ні з ким. Та й часу нема. На роботі.

–  І як ти витримуєш цілий день в цеху? А потім ще в університет…  Я б так не змогла.

– Змогла б. Якби мусила.

– А ти хіба мусиш? Ну, робити – це так. А вчитися ж не обов’язково.

– Робити – мушу, а вчитися – цікаво. Знаєш, Лідо, мене всім цехом відмовляли, щоб не йшла в університет. Приклади приводили, як незрячі вчителі, так і не знайшовши роботи, у цех повертаються.

– А ти?

– А що я? Я їм сказала, що мені не треба буде повертатися, бо я з цеху нікуди не йду.

– А насправді?

– І насправді.

– І що, ти ніколи не будеш працювати вчителем?

– Напевно, ніколи.

– Чому?

Ліда аж встала.

– Лідуню, дорога моя! А де ж може працювати сліпий філолог?

– Не кажи того слова – я не люблю.

– Ну, незрячий, – усміхаюся я. – Це не міняє суті. Так-от, де по-твоєму може працювати незрячий філолог? В школі для сліпих, дорога моя. А там вже давно всі місця зайняті.

– А якщо звільниться якесь місце? Може ж таке бути?

– Якщо і звільниться, то не для мене. Там надбавку платять, і класи маленькі. На тепле місце багато бажаючих, туди мені не влізти.

Ми обидві зітхнули. Та Ліда так швидко не вгамовувалась.

– Чекай. А хіба ти не могла б, скажімо, в нашій школі, отут в селі викладати літературу?

– Лідуню, а мова? А твори перевіряти?

Ліда зітхнула.

– Так… Та й діти… Знаєш, які тепер діти?.. То, виходить, ти просто собі вчишся?

– Виходить, що так.

– Чекай. А ти ж сама розказувала, скільки ваших незрячих працює вчителями.

– Це історики. Історикам простіше.

– А чому ж ти на історика не пішла?

– Не хотіла.

– Чому? Сама ж кажеш, що простіше.

– Розумієш… Не люблю я історію. Суха вона якась. Самі дати. А я цифри не можу запам’ятовувати. Я біографії письменників вчити не люблю. А от твори… Ну, скажи, чи має значення, в якому році письменник, скажімо, закінчив школу?

– Звичайно, має.

– Тоді ти історик.

Ми засміялися. Але саме в цей час загавкав собака. Певно, хтось прийшов. І наша розмова обірвалася. Ми з Лідою не дуже любили, коли нам перебивали наші бесіди. Але до мого «кабінету» явно хтось ішов, бо собака аж ланцюгом бряжчав. Виходить, що мама даремно нарікала, що у нас і гавкнути нікому.

І от до мого «кабінету» зайшов Петро Білосевич. Колись він був бригадиром у колгоспі, а тепер… Тепер, здається, був завклубом. Це був дуже інтелігентний чоловік, певно, ровесник котроїсь з моїх сестер. Він справляв враження освітченої людини. Він зайшов у якійсь справі до мого батька, але, оскільки батька не було, то він сів собі біля нас з Лідою і вже «розкручує» якусь пісню. Голосом, звичайно, «розкручує». А голос у Петра міцний, навіть тоді, коли просто говорить, так і відчувається, що ця людина співати любить. Таких голосів небагато. І слух у чоловіка є. А що вже любить пісню – то на диво. І як це він був у бригадири подався! От клуб – це вже для нього.

Співаємо. Спершу втрьох, потім Ліда замовкає, і ми співаємо удвох, потім він просить мене щось заспівати – і я співаю сама, і нарешті черга дійшла до нього. І він заспівав… Та як заспівав! Спершу була пісня «Дивлюсь я на небо». Але закінчив її Петро якимсь незнайомим мені куплетом, я ще такого не чула. І звідки він його взяв? А потім була пісня, цікава і незвичайна. Я теж її ще не чула. Вона була витримана десь в стилі українського романсу чи що. Я таки потім навчилася тієї пісні від нього, бо інакше це була б і не я. Я полюбила її і співала, просто так співала, сама для себе. Але більше я її ніде і ні від кого не чула. Так я і не знаю, від кого ту пісню перейняв сам Білосевич.

Село заснуло при долині,

І полонив вже сон людей,

А соловейко на калині,

Співає пісню соловей.

Вийди, дівчино, на хвилину,

Моє ти серце, жду тебе.

А може, в нічку ту маєву

Кохання щастя принесе.

Ой, ти, дівчино,

Яке моє життя без тебе!

Коли б ти знала,

Які без тебе тяжкі дні.

– Ох, знаю, знаю,

Що я одна була для тебе,

Як казка для дитини,

А спів для пташини є.

Я знаю правду,

Яку не міг тобі сказати,

Що поміж нами

Є ще третя людина,

Котра хотіла

Уже давно нас розлучити.

І так зробила із нами,

Що розлучила нас.

Отакий вийшов у нас імпровізований концерт. Ми б ще довго співали, та час було всім розбігатися, бо у кожного були свої справи, більші чи менші, але невідкладні.