ГОСПОДАРНИК

Гена ріс невеличким на зріст хлопчиком, але був міцний, що називається, жилавий. Він по-господарськи любив все додому купувати, але страх як не подобалося йому прибирати ні в хаті, ні в комірчині на своїй величезній полиці. Із-за того ми з ним часто сварилися, а було й таке, що я не пускала Гену на прогулянку, аж доки він не прибере в себе на полиці. Тоді Гена і на прогулянку не йшов, і на полиці не прибирав. І так могло тривати два тижні. Важко було з ним, іноді був впертим неслухом, іноді лагідною і турботливою дитиною. Його впертість можна було здолати тільки по-доброму, спокійно, без крику. Але того спокою мені якраз часто бракувало.

Зате, коли мені треба було робити якісь серйозні закупи – чи то для зими, чи для якоїсь гостини, – то кращого заготівельника і шукати не варта було. Гена спершу складав список, а вже потім йшов на закупи, поступово викреслюючи зі списка все, що вже встиг придбати. Тягнув величезні торби і страх не любив, коли його жаліли. Тоді Гена дуже сердився:

– Що я, маленький чи що?

Звичайно, маленький для таких торбів, але того я своєму синові сказати не могла, бо такими словами я б його вкрай скривдила. Отак ріс мій Гена.

Одного разу він ледве приволік кілька величезних кавунів і був гордий такий. Він пам’ятав, що я мала проблеми з нирками і що мені треба було їсти кавуни.

– Тримай, – гордо сказав мій маленький господарник, – це я для тебе приніс.

– Боже мій, де ж ти взяв?

Я знала, що грошей у нього не було, отже, купити він їх не міг. Я найбільше боялася, аби мій син не влип в якусь історію.

– Заробив, – поважно сказав хлопчик.

Я, звісно, не повірила. Бо де ж така дитина могла заробити стільки кавунів? Де ж він їх взяв? Я розхвилювалася.

– Гена, скажи мені, сину, де ти їх взяв?

– Чесне слово, заробив. Тут недалечко є овочева база. Там треба було кавуни розвантажувати, то ми з хлопцями й пішли.

– Боже мій, розвантажувати! Боже тебе борони! Ще надірвешся, тоді будемо мати. Не смій мені більше.

– Та, мамо, це не важко. Ми ланцюжком. Стаємо в рядочок і передаємо кавуни один одному. І так  можемо розвантажити цілий вагон. А нам за те дають стільки кавунів, скільки хто може нести. То я завтра ще одну сітку візьму. Аби тільки з території винести, а там я одну сітку в лісі сховаю, а потім за нею другий раз піду. Зате кавунів у нас буде – ого скільки. І в тебе вже ніколи нирки не будуть боліти.

Тепер я вже повірила моєму хлопчику, не могла не повірити. І зупинити його я також не могла. Я тільки про всяк випадок застерегла ще раз:

– Ти дивись, сину, щоб без дозволу нічого не брав.

– Ні, мамо, не бійся. Чесне слово, нам дають.

І кавунів у нас на балконі тепер було багато, можна було їсти досхочу. А мій Гена був дуже гордий, бо кавуни ті були не куповані, а Гена сам їх чесно заробив. А я журилася, що після такої праці в моєї дитини мав боліти кожен м’язик, але знала, що Гена про те не скаже нікому, і навіть мені.

А якось він приніс цілий ящик великого зеленого винограду, котрий хлопчик дуже полюбляв. Та й хто б від такого добра відмовився?

– Ти, мамо, закрути його в банки, – сказав мій маленький господар. – Трохи поїмо, а решту ти закрути – буде нам на зиму.

– Це ти також заробив?

– Так, ми сьогодні виноград розвантажували.

– Боже мій, Гена! Це ж важко.

– Нічого не важко. Що я, маленький?

Я не мала спокою. Хоч не вірити своїй дитині у мене підстав не було, та все ж таки на контролі мусила тримати, аби не потрапив мій хлопчик у якусь халепу. Почала перепитувати. Залучила й Льоню. Виявляється, це була правда. Овочева база залучала до розвантажувальних робіт отаких хлопчисьок, розраховуючись з ними тим, що вони розвантажували, економлячи, очевидно, таким чином гроші. Тепер я спокійно могла їсти кавуни, ласувати смачним виноградом, бо їх моя дитина чесно заробила.

Тільки гризла мене тривога: аби мій Гена не надірвався, бо тоді будемо мати проблеми. Та Гену спинити не можна було: вважав себе вже дорослим і міцним. І я мала це визнати, бо мій син вже щось приносив додому – значить, дорослий.

 

Я подумки переношуся у ті далекі роки, трудні і часом незатишні, в роки становлення моїх дітей. Може, я не була такою вже доброю матір’ю: чогось не вміла, чогось не розуміла, чогось не знала, а чогось і не могла. Та я завжди, навіть у найтяжчі свої хвилини, тішилася, що у мене є діти, що у мене їх троє. І коли вони солодко спали, коли всі вони були отут, біля мене, коли я чула їхнє рівне дихання, тоді я була щаслива, тільки тоді я була спокійна, бо знала: в цю хвилину з ними нічого поганого не може трапитися, бо вони зі мною.

 

Надходила весна – пора березового соку. Тут вже мій Гена не лінувався:  знав, де і як треба ставити банки на сік, як потім закласти «ранку» у берези. Знав він, з якої берези сік смачніший. І звідки він це знав? І тепер я могла пити справжній березовий сік, без домішків, без консервантів. П’єш – ніби ж як вода, а потім на губах залишається солодкий присмак.

Весна у нас на Майорівці була і справді якась особлива. Це тому, що у нас район не промисловий і ліс близько. На світанку з того лісу такий пташиний хор долинав, що хотілося встати, все покинути, про все забути і гайнути до лісу у те пташине царство. Тепер до Гени долучився ще й Маринин Андрій. Вони обидва ходили за березовим соком. Увечері ставили банки, а потім треба було ранесенько вставати і йти за соком, щоб ніхто не покрав, бо іноді знаходяться ласі на дармове. Може й лячнувато було їм, ще малим хлоп’ятам йти так зраненька в той ліс, та йшли, бо ж соку шкода. А то й мене з собою брали. І я мала від того величезне задоволення, бо почувала себе причетною і до того березового соку, і до пташиного щебету, і до весни. Гена був майорівським хлопцем, ріс собі на волі, на просторі, раював у тому лісі, робив з хлопцями потайні «штаби», був вільний і невгамовний, як навколишня природа. Гукай, мамо, свого сина – не догукаєшся, хоч і голос маєш не тихий, та дарма: десь пече твій син картоплю, чи сало, чи ще щось фантазує у своєму лісовому царстві. І хто зна, чи й розкаже тобі, що він там робив. Може, про щось і розкаже, а про щось і ні. Не розкаже, скажімо, про те, як закурив він першу свою цигарку. Звісно, що не розкаже, бо ти, мамо, битимеш, ще й як битимеш. Ой, діти, діти, материнський клопіт і материнська втіха. Тяжко без вас, тяжко і з вами. Та все-таки з вами краще.

 

ХВОРОБА

Найбільше лихо для матері, коли діти хворіють. І як же добре, коли вони веселі і здорові. Звісно, не дурний сказав: «У дитини заболить пучка, а в матері – серце». Істинна правда. Так воно і є.

Цього разу захворів мій Гена. І ця хвороба була ні на що не схожа. Це не була ні простуда, ні отруєння, як я було спершу подумала. Викликали лікаря. Запідозрили жовтуху, хоча зовнішніх ознак не було: Гена жовтий не був. Аналізи підтвердили цю підозру. Треба було Гену негайно класти в лікарню. Це була справжня трагедія і для Гени, і для мене, бо дотепер ніхто з моїх дітей ще в лікарні не лежав. Гена навіть плакав – і це було нечувано, бо плакав він вкрай рідко, і то десь насамоті. У мене в очах також стояли сльози, але я мусила заспокоювати свого сина.

– Генусю, сину, мусимо. Це така хвороба, яку лікують тільки в лікарні.

– А вдома ніяк не можна?

– Не можна, сину.

– Я буду пити всі ліки, котрі скаже лікар. І уколи нехай роблять, якщо треба.

– Ні, моя дитино, треба в лікарню. Та й Сашко може захворіти, а він ще маленький.

– А ти не захворієш?

Я обнімала свого сина, пестила і цілувала його, і мені і в голову не приходило, що я можу захворіти.

– Думаю, що я не захворію, – запевнила я переполоханого Гену.

– До тебе приходитиме Льоня. Правда, його в палату не пустять, але він тобі щось смачне приноситиме і записки писатиме.

Гена був невтішний. Та класти його було конче треба, бо це ж таки жовтуха – хвороба підступна і небезпечна. Якби можна було, то я б нізащо не поклала, вдома доглянула б.

Довго ми чекали машину. Нарешті вона таки приїхала – і мій Гена поїхав у лікарню. Хлопчик він був дуже мужній, він би нізащо не показав перед чужими людьми, що йому прикро чи лячно. Поїхав мій Гена. А що вже в мене душа боліла, то й не сказати. Не дурний же видумав, що у дитини заболить пучка, а в матері – серце.

Прийшов зі школи Льоня і став збиратися в лікарню. Я знала, що найперше треба нести мінеральну воду. От Льоня і пішов. Написали Гені підбадьорюючу записку. Як же він там? З нетерпінням я чекала повернення Льоні. Нарешті він повернувся і став сміятися з моїх переживань.

– Чого ти переживаєш? О, ще заплач. Та вони там ганяють, як коні. Грають в карти, пустують. Як там з ними витримують. Їх там десятеро в палаті. Ти собі уявляєш, як вони там лежать?

– Так вони ж хворі.

– Ага, бачив, які вони хворі.

– А як же ти бачив? Туди ж не пускають.

– Я теж так думав. Ти ж мені так сказала. Дивлюся – декотрі дають швейцару гроші – і проходять. Я грошей не мав, стою, чекаю. Швейцар кудись відійшов, то я й пройшов собі. Ніхто мене не зупиняв. Хотів спитати за палату – дивлюся – Гена стоїть.

– І як він? Веселий?

– А чого йому сумувати?

– А як себе почуває?

– Нормально. Щось же їм там роблять.

У Гени була легка форма. Він так і не пожовтів, та все-таки хвороба – є хвороба.

– Льоньчику, але ти краще не заходь туди. Щоб часом ще й ти не захворів.

– Ти що, мамо, я не захворію. Я – спортсмен, а спортсмени, мамо, сама знаєш…

– Воно, звичайно, так, але краще поберегтися. Передай передачу – та й іди.

– Ну да! Знаєш, як Гені буде образливо: до всіх будуть приходити, а до нього – ні.

Так ходив Льоня до Гени в лікарню, аж доки його не виписали. І нічого, слава Богу, не захворів. І ми з Сашком якось уціліли. Правда, прийшли нам колоти гамоглобулін, аби нас захистити від хвороби, то мене вкололи, а Сашка я не дала, бо від його батька знала, що гамоглобулін в їхньому роду погано переноситься, а ризикувати я не хотіла. Та якось обійшлося.

Нарешті Гену виписали. Не довго він там і пробув в тій лікарні. Тепер Гена був уже вдома. Йому треба було трохи поберегтися. Та дотримуватися якогось бережливого режиму було вкрай важко. Спробуй втримати такого непосидька, щоб не бігав, не стрибав. Ото й було трохи сяк, а трохи так.

 

В ЗИМОВУ КАЗКУ

Були у мого Гени санчата, гарні такі і не зовсім звичайні. Такі на той час були далеко не в кожного. Це була мрія кожного хлопчика. Вже зараз і не згадаю, чи подарував йому хто, чи сам на засіяні гроші купив. Санки називалися «Чук і Гек». Стояли вони ніби на трьох лижах. До середньої лижі кермо кріпилося, так що тими санками і керувати можна було. Високі та зручні, були оббиті м’яким поролоном та дермантином. Словом – мрія, а не санки. А в Гени вони були, і він ходив з ними кататися на нашу Погулянку.

О, це було гарне місце: і красиве, і для всякого спорту придатне. І для спорту, і просто для відпочинку. Хочеш – бігай собі, хочеш – на лижах катайся, хочеш – на санчатах. Тут тобі і гірки, і горбочки, і великі, і менші, із трамплінами, – вибирай, що тобі любо. А хочеш, то можеш просто взяти горіхів і почастувати ними білочок, вони до того охочі.

Якось Гена і каже мені:

– Ходімо, мамо, зі мною на «Чуку і Геку» кататися.

– Ти що, Гена! Твоя мама вже завелика, щоб на санках кататися.

– Нічого не завелика! Там дідусі і бабусі зі своїми онуками катаються.

– То вони, дитино, зрячі.

– То й що! Я тебе буду катати. Це так класно! Ти собі навіть не уявляєш, як це класно. Ходімо.

– А Сашко з ким буде?

– А ми й Сашка візьмемо. Я буду раз їхати з тобою, а раз з Сашком.

– Ура! – радісно застрибав Сашко, – ходімо.

Я довго відбивалася від Гениної задумки. Але ж тепер до Гени долучився ще й Сашко. Того дня ми так і не пішли. Але наступного дня Гена про свій задум не забув і наполягав, аби я збиралася і таки пішла з ним. І я наважилася звершити такий подвиг, тим паче, що вже й саму розбирала цікавість: як же ж воно там на тій Погулянці буде на тих цікавих санках.

– А сміятися з мене не будуть? – про всяк випадок я ще раз перепитала у Гени.

– Та що ти! Ти побачиш, скільки там людей. І дорослі так самісінько радіють, як і діти.

І справді, на Погулянці людей було багато. Лунав сміх дорослих і дітей. Це було справжнє зимове царство, засніжене і казкове. Величезні дерева поважно стояли в своїх снігових шатах і, здається, заздрили нам, людям, що маємо ми собі таку розвагу. Дерева собі стояли, а ми каталися, і нам було весело, всім трьом. Це і справді було чудово. Я була вдячна своєму синові, що витягнув мене з теплої хати від кухні і каструль, від сірих буднів у ці святкові сніги, у цю зимову казку. І зовсім ніхто з мене не сміявся, кожен сміявся сам з себе, бо тут і справді було багато дорослих, що зі своїми дітьми та онуками хотіли нагадати собі дитинство, забути на часинку про свої дорослі проблеми та негаразди, що, безумовно, були у кожного.

Довгенько ми так каталися. Сніг співав під нашими санчатами, а я сміялася і тішилася разом зі своїми дітьми, немов і сама стала маленькою, ну, принаймні, школяркою. Але раптом мій Сашко якось зм’як, почав вередувати. Це було на нього не схоже. Ніякі умовляння не допомагали. Треба було йти додому. З жалем я розлучалася з тим зимовим світом, щоб повернутися до своїх звичайних хатніх справ, до буднів.

Прийшли додому. Сашкові було зле. Спершу я не зрозуміла, що з ним, але коли вже пороздягалися та оговталися, доторкнулася губами до Сашкового лоба – а він горить. Я губами могла безпомилково визначити температуру у дитини з точністю до 0,2 градуса, перевіряли з термометром.

– Що? Захворів? – стурбовано спитав Гена. – Це тому, що катався?

– Та ні, сину. Очевидно, це в нього ще вчора починалося. Він скаржився, що у нього очі болять, та я не надала тому значення. Думала – пройде.

– У Сашка грип?

– Боюсь, що ні.

– А що?

– Треба викликати лікаря.

– Ой-ой-ой! Я вже тікаю.

– А ти що, лікарів боїшся?

– Ні, вони мені просто набридли, коли я в лікарні лежав.

– Не можна так казати: «набридли». Вони лікують.

– Я знаю. Це я так… І що, Сашка покладуть в лікарню?

– Не хочу в лікарню, – заплакав Сашко.

– Та ніхто тебе не кладе, не плач. Навіщо ти, Гена, його лякаєш?

Виявилось, що у Сашка звичайнісінький кір.

– Ой, Гена, тобі треба берегтися. Старші діти таку хворобу переносять значно важче.

– Ой-ой-ой! Я тікаю до баби.

Але до баби Гена не втік, а замість того, коли я повернулася з кухні в кімнату, Гена спокійнісінько доїдав Сашкову кашу.

– Гена, що ти робиш! Сашко ж хворий.

– Ой, я забув.

І продовжував їсти кашу. Але Бог милував. Гена на кір так і не захворів, а незабаром полегшало і Сашкові. Та кататися ми більше так і не пішли. Доки Сашко одужував, сніг розтанув, зимова казка скінчилася. Але я довго згадувала те ні з чим не порівнюване відчуття, коли комфортабельні санки мчали нас вниз, аж серце в грудях заходилося, і здавалося, що за спиною виростають крила. І сніг сміявся, і ми сміялися в тому зимовому диві. Дякую тобі, мій сину, за зимову казку. Я нестиму її крізь своє життя, згадуючи твоє дитинство і свої кращі, хоч і нелегкі роки.