МІЙ ТРЕТІЙ СИН

Нарешті про мою вагітність почув щось і Фелікс. Він не на жарт розхвилювався. Згадав, певно, коли після розлучення йшов у ЗАГС, щоб йому зняли в паспорті штамп.

– Візьми заодно і мій паспорт, – тоді попросила я.

– Сама підеш, – буркнув Фелікс і паспорта мого не взяв. А мені все якось ніколи було та й потреби в тому ніякої. А тепер це вкрай непокоїло мого колишнього чоловіка.

– Що? Ти й справді вагітна? Чи це плітки? – запитав він якось.

– Та, правда. А що?

– Не розумію, для чого це тобі?

Я засміялася:

– Мені вже набридло всім це пояснювати. А для чого взагалі дітей народжують?

– Так в тебе ж є діти.

– Хочу, щоб більше було. Пам’ятаєш, ми колись мріяли, що у нас буде десятеро?

– Це було колись… А з паспортом в тебе… Ти штамп зняла?

Так ось, що тебе хвилює! Ну, заєць, постривай! Я ж тебе тепер…

– Штамп? Ні, не зняла. А навіщо? А собі подумала, що мені тепер його нема потреби знімати. Все дуже добре виходить. Я – заміжня жінка, надумала родити. Розумієш, так менше виникатиме дурних запитань.

– Так можуть подумати, що це моя дитина.

– То нехай думають.

– А як ти по батькові запишеш?

– Звісно як: Феліксович чи Феліксівна. Для чого ж я буду розрізняти дітей? А чого ти, власне, боїшся? Я ж не подавала тебе на аліменти – то й на ту дитину не платитимеш. Можу ж я тобі зробити хоч маленьку пакість.

Фелікс був ошелешений і, здавалось, навіть переляканий, аж мені його стало жаль. Подражнивши отак трохи свого колишнього чоловіка, я врешті-решт сказала:

– Не переживай, дитину я на тебе не запишу. Ну, прізвище вже, вибач, я вирішила не міняти, так що і моя дитина його носитиме. А по батькові… Словом, не переживай.

– А як ти по батькові запишеш?

– Та вже якось запишу.

 

Я готувалася до приходу в світ моєї дитини. Про все мала подбати сама. Бо хто ж потім бігатиме? Купила все необхідне і для дитини, і для себе. Показала, де лежатимуть дитячі речі, домовилася, хто приїде мене забирати з пологового будинку, спланувала, де будуть на цей час мої хлопці. Льоня, звісно, мав бути у баби, а Гену мала взяти до себе моя Маринка – дівчина, що працювала на той час у мене асистенткою.

Недивлячись на її юний вік, вона надзвичайно тонко відчувала психологію дитини і вміла, як ніхто, знаходити з дітьми спільну мову. Мої хлопці любили її. Вони ставили їй безліч запитань, а Маринка на найскладніші відповідала розумно і просто. Аж диво брало: я б нізащо не придумала так відповісти. І дуже мені жаль, що Маринка, тепер Марина Вікторівна, стала економістом. Вона створена бути педагогом, вчителем молодших класів, бо вважаю, що з найменшими дітьми мають працювати найталановитіші вчителі. Та зараз не про те…

Маринка жила з матір’ю, і вони обидві погодилися, що при потребі мій Гена побуде у них, поки мене не випишуть з лікарні. Отже, все було продумано. Тепер я  лише чекала, коли прийде мій час.

Був початок березня. Завтра – четверте, вихідний, та не просто вихідний – в цей день проходили вибори. Був 1979 рік. В ті часи вибори проходили гучно та святково, з концертами та духовими оркестрами. Мої хлопці поїхали на Чернишевського. Фелікс подзвонив мені і сказав:

– Ти вже, певно, родитимеш, бо мені приснився сон, що у тебе на ліжку сиділа пташка.

– І що це за такий сон? – раптом, не знати чого, захвилювалася я. І чого це він приснився моєму колишньому чоловікові?..

– Думаю, нічого поганого: сон – як сон. Просто, певно, родитимеш вже.

– Та колись вже мушу.

І було якось чудно від тієї розмови. Мій колишній чоловік, мій Фелікс, з котрим прожито десять років, котрого я любила з шкільної парти, так спокійно говорить зі мною про мою майбутню дитину, про мою дитину, а не нашу, спільну з ним. Чудне якесь те життя. А може, це ми, люди, чудні якісь?.. Напевно…

Прийшов Льоня великий. Був не схожий на себе: принишклий і умиротворений. Слухав, як товчеться дитя, і посміхався.

– Дівка буде, – скрушно і приречено зітхнув він. – Мені ніколи не везе – самі доньки.

– Ні, буде син, Сашко, на честь твого батька.

– Ти звідки знаєш, що син?

– Я відчуваю. Та й один лікар-єврей казав.

– Гінеколог?

– Ні, терапевт.

– А звідки він знає?

– Якось знає. Послухав моє серце і сказав:

– Кого вдома маєте?

– Двох хлопців, – сказала я.

– Ну, цей буде третій.

Льоня хотів вірити, та, мабуть, боявся, щоб потім не довелося розчаровуватися.

– Нічого ті лікарі не знають. Та й звідки їм знати? Дівка буде – от побачиш.

– Та що вже буде, – зітхнула я. І раптом ойкнула – вхопило.

– Що?

Всі чоловіки однаково лякаються, коли у жінки починаються перейми. Чого? Все так і має бути. Я посміхалася крізь біль: ось воно!  Була ніч, але я зателефонувала Олі: віддала останні вказівки. Збиралася спокійно, щоб нічого не забути. Викликала «швидку». Як добре, що саме Льоня провів мене.

Був уже ранок. Теплий весняний ранок. Я їду на «швидкій». Біль затих, причаївся. Святково гримлять оркестри – вибори. А мені здавалося, що це вони вітають мене і моє дитя, котре вже було, але ще мало народитися, перейти якусь межу.

У пологовому будинку було затишшя. Ми розбудили заспаних медсестер. Розповідаю всім свою історію, відповідаю на одвічні питання, котрі вже давно мені набридли: чому сліпа? А як же я? Чи зрячі діти? Хто мені пере? Хто мені готує їсти?  І т.п.

Лікарка послухала мене і попросила професора:

– Послухайте ще ви, а то мені не подобається серцебиття дитини.

Я злякалася:  ловила кожне їхнє слово.

– Ні, все в порядку, – спокійно сказав професор. – Це він просто повернувся.

– Ви сказали – він? Чому він?

Професора обступили працівники. Всі вони вболівали за мене.

– Хлопчик, – весело резюмував професор. – У неї буде хлопчик.

– Що ви, професоре! Їй потрібна дівчинка.

Професор засміявся:

– Ну, я не перероблю: що вже є, те і вродиться.

Коли я вже була в родзалі, прийшли з виборчої дільниці із скринькою.

І прямісінько в родзал. Їх зупинила медсестра:

– Ви куди?

– Тут Фролова. Вона має проголосувати.

– Та ви що! Їй якраз саме до голосування. Фролова, я за вас голосую. Скажете малому, що він вже голосував.

Посміхнутися я вже не мала сил.

Я знову нікому не давала грошей. І знову лікарка незворушно сиділа збоку. Роди приймала акушерка. Коли вже Сашко подав голос, вона сказала:

– Хтось з вас двох щасливий:  дитина була двічі обвинута пуповиною.

 

Я лежала на каталці в родзалі. Мене нікому було завезти в палату. Всі святкували день виборів. Та й не в палату зовсім, а в коридор, бо в палатах не було місця. Було знову затишшя. Породіль не було, а ті, що вже родили, відпочивали. Працівники тим часом святкували. Вони були поряд, у сусідній кімнатці. Двері були відчинені.

Щось там пили, закусували. А я страшенно хотіла їсти. Так завжди буває після пологів: у животі раптом стає порожньо.

– Кому ще пиріжок з капустою? Дівчата, беріть.

Та пиріжка з капустою ніхто не хотів. Його хотіла я, та мені ніхто не пропонував. А я так нестерпно хотіла їсти.

Нарешті мене повезли. Поклали в коридорі. Принесли обід, та він був такий несмачний, що я таки його не їла: мабуть, ще не настільки хотіла їсти. Аж тут несподівано мені приносять передачу. Хто ж це до мене прийшов? Виявляється, Стефа Калиняк з своїм чоловіком Нестором. Ото несподіванка. Як це вони надумали прийти? Ми ж ніби і не були дуже близькими. Однак я була їм вдячна, бо нарешті-таки я втамувала свій голод.

– Візьму Стефу за куму, – вирішила я тоді. І таки потім взяла її, та це було вже потім…

Нарешті мене перевели в палату. Тут тихо і спокійно, хоча нас лежить десятеро. Все-таки прикро бути матір’ю-одиначкою. Я не стала вигадувати нічого про чоловіка у відрядженні: розповіла жінкам все, як є. Бігала дзвонити. Ну, звичайно, Льоні і дітям. Все в порядку. Знала, що Льоня в лікарню не прийде. Що б він там не говорив, а «обивателів» таки боїться. Ну і нехай. Я йому прикростей не додам. Врешті-решт, дитина – то була моя забаганка.

І пригадалося, як мій Гена казав:

– Мамо, а чому у нас нема нікого маленького?

– Кого маленького?

– Ну, дівчинки чи хлопчика.

– Що ти, Гена! Мені і так з вами важко. Навіщо тобі ще хтось маленький? У тебе є братик – Льоня.

– А-а, Льоня – старший. А я також хочу бути старшим. А якби в нас був хтось маленький, тоді б я також був старший. Мамо, а я знаю, чому ти не хочеш, щоб у нас була ще одна дитина.

– І чому, розумнику?

Я посміхаюся.

– Бо в нас нема тата. Мамо, а може дитина народитися без тата?

Ну вже ті діти!

– Ні, не може. Але тато може й не жити з мамою в одному домі. Він може мати свій дім.

– Як у нас?

– Ну, може бути, як у нас, а може бути й по-іншому…

– Тоді погано. Правда?

– Правда. Тоді мамі з дітьми буває дуже важко, особливо, коли діти не слухаються.

– А все-таки, мамо, якщо так можна, без тата… Ну, коли тато з нами не живе… Я б дуже хотів, щоб у нас був хтось маленький. Я буду тобі допомагати. Я буду прати пеленки, колисати, бавитися  з ним… Чи з нею.

– Це тобі, сину, так здається. Тобі дуже скоро це набридне.

– Не набридне. От побачиш, що не набридне.

А одного разу, коли я вже була вагітна, прийшов мій Льоньчик і сказав:

– На, мамо, шайбу, заховай.

– А для чого мені шайба? – здивувалася і засміялася я.

– Я її купив, а вона зовсім легенька. Це якраз добра буде для малого, бо важкою він може вдаритися. Сховай.

Зараз, лежачи в палаті, я все це пригадувала і посміхалася.  Як воно буде?.. Розуміла, що мене чекає, які труднощі і відповідальність взяла на себе. Та вже якось буде.

Поживемо – то й побачимо. До мене приходили часто, і я не могла ні на що скаржитись. Навіть моя «шефова» Іванна Петрівна прийшла мене провідати. Що приходили мої друзі, – це було зрозуміло. Але приходили, здавалося, зовсім сторонні. В такий спосіб намагалися довести, що вони мене не осуджують. Та найбільше я журилася, хто буде мене забирати. Хоч би нічого не зірвалося. Та за нами приїхали аж двома машинами: Стефа з Нестром і Валя з Яшею. Так що дитяча медсестра аж розгубилася: кому ж вона має віддати дитину.

Приїхали додому. А мій Льоньчик вже й картоплі наварив.

– Я подумав, що треба. Пішов у підвал, набрав, начистив та й зварив. Я добре зробив?

– Ти просто молодець, – похвалила я сина.

А потім прийшов зі школи Гена. Він вже знав, що до Марини йти не треба, бо ми вже будемо вдома.

– Ура! Тепер, Льоньчику-пончику, я також старший брат.

– Тільки не за мене.

– Ну, то й що! Я все одно старший.

– Тихо, Сашка розбудиш.

– Ой, я забув… Мамо, ще пеленки прати не треба?

– Ні, ще не треба.

– Скажеш мені.

Мої хлопчики! Як же мені молитися за вас, щоб послав вам Бог щасливу долю?

 

Тепер я не мала часу для депресій: я була потрібна своїй дитині і вдень, і вночі, кожен час, кожну хвилиночку. Гена, як і обіцяв, насправді допомагав мені прати пеленки. А Льоньчик казав:

– Знаєш, мамо, я от дивлюся на дітей… Таки наш Сашко найкращий.

Я тихенько раділа, бо десь у глибині душі трохи побоювалася ревнощів, бо ж таки Сашкові мусила приділяти багато уваги. Але мої старші хлопці це розуміли. Мої найближчі друзі приходили вітати мене з третім сином. Приходили мої з роботи, приходили дівчата і, звичайно, Клавдія Іванівна. Тільки мовчала родина з Білозірки.

Наче нічого і не сталося. Батьків не було, а сестри… Дійшло до мене стороною, що вони осуджують мене: для чого їй, мовляв, це було потрібно? Вони були не єдині. Багато хто так думав. А як їм пояснити? Та й чи треба щось комусь пояснювати?

В селі я не була вже давно, ще з маминого похорону: страшно було минати батьківську хату і йти до котроїсь із сестер. І я не їхала: не могла.

Прийшов подивитися на свого сина Сашка і батько – Льоня. Приніс цілий оберемок дитячого одягу та іграшок і попросив:

– Залиш нас удвох.

– Навіщо? – здивувалася я.

– Ну… Так. Зроби, як я тебе прошу.

І я вийшла з кімнати, залишивши батька з сином наодинці. Коли я повернулася, Сашко солодко спав, а Льоня стояв біля нього.

– Що це за дитина? Спить і зовсім не кричить. А ще хлопець. Та мав би кричати так, щоб стеля зривалася, а він спить.

– Ну-ну, – насварилася я. – Тіпун тобі на язика. Ще, крий Боже, зурочиш… Не можна так казати. Чого йому плакати? Сухенький, здоровий, слава Богу.

– Та ну! Ніхто так і не чутиме, що в тебе дитина є.

– Нічого. Сусіди і так дивуються, де я його взяла. Якось ніхто і не зауважив, коли я вагітна ходила. А тепер дивуються.

Льоня засміявся.

– Слухай, а може це й справді не ти родила?

– Ні, я, у мене й довідка про це є.

– Яка довідка?

– Ну, з жеку.

– З жеку? А при чому тут жек?

– Не знаю. Щоб одержати допомогу на третю дитину, я мала взяти в жеку довідку, що мною дійсно народжена третя дитина.

– Та вони що, геть подуріли?

– Я тобі ще не таке розкажу. Щоб одержати допомогу на дитину як мати-одиначка, я мала заповнити заяву, що я з тобою ніколи не вела спільного господарства.

– Ну, це вже ти фантазуєш.

– Та ні, насправді.

Ми засміялися.

– Тихо. Розбудиш, – це Льоня.

– Нехай звикає до галасу.

– І все-таки він занадто спокійний. Може, це зле? Ти б порадилась з лікарем.

– Та ти що! Він же ще маленький. Йому треба їсти, спати і рости. Чого ж йому плакати? Треба думати, як його охрестити, – сказала я, тамуючи тривогу, бо знала, як Льоня до того ставиться.

– Ти хочеш в церкві хрестити?

– Обов’язково. А де ж ще!

– А не боїшся?

– Кого?

– Ну… Все-таки… Ти ж вчителька.

– То й що, що вчителька?

– Кажуть, що всі дані з церкви потім висвітлюються на вчительських конференціях.

– То й нехай. Де є таке, щоб заборонити мені дитину хрестити? Я ж не член КПРС.

– Це ти на мене натякаєш?

– А ти тут до чого?

– Як це – «до чого?» Я що, не батько?

– Ну, офіційної відповідальності ти ніякої не несеш.

– Офіційної! А не офіційну?

– Не накручуйся.

– Між іншим, я тебе просив дізнатися, чи міг би я Сашка на себе записати.

– Ні, не міг би.

– Як це? Чому?

– Дитина має носити прізвище матері.

– А по батькові?

– Вже один тут переживав, щоб на нього не записала.

– Ти що! Хто це?

– Фелікс.

– А-а! Надіюсь, на нього ти не запишеш?

– Ні, не запишу. Я йому пообіцяла.

– Олександр Леонідович – звучить.

– Але, між іншим, ти знаєш, як буде записаний Сашин батько?

– Знаю, Мітянський Леонід Олександрович. Я ж не заперечую. Навпаки, я наполягаю.

– Ти не вгадав. І наполягати можеш, скільки завгодно.

– Не баламуть. Що ти ще придумала?

– Не я придумала – закони такі. Я ще законів не придумую. У графі про батька буде записано: батько – Фролов Леонід Олександрович.  Так що ми поки що записуємо тебе на наше прізвище.

– Що за тупість! Я ж не відмовляюся, я наполягаю, щоб моє прізвище там стояло.

– Не можна. Такий закон.

– Дурний закон.

– Нічого не поробиш.

– Фролов Леонід Олександрович! Нічого собі! Але ж в природі такої особи не існує!

– Нічим зарадити не можу.

 

Реєструвати Сашка я вирішила урочисто. До Палацу урочистих подій ми під’їхали на білій «Волзі». Зі мною була мала Маринка. Прийшло багато друзів і знайомих. За названого батька був таки Льоня – батько справжній, а за маму, тобто державну куму, – Марійка Когутиха. «Зорини» пройшли дуже урочисто. Були квіти, фотографії, запис на плівку. Співали бандуристки, вітаючи мого сина Сашка. Рости, сину, великий та дужий.

Потім мені переказували, як злословили мої недруги (а я собі думала, що у мене їх немає).

– Хоч би посоромилася! «Зорини» зробила! Біла «Волга»!  Колись би не знала, куди сорому подіти, а тепер гонорується!

Я сміялася.

– Я вже не в тому віці, щоб соромитися. Та й часи змінилися. І чому це, коли дівка гуляє, зробить десяток абортів, – то це нічого, а коли надумала вродити, то це – сором? Все це, дівчата, дуже відносно. І взагалі мене це не стосується. І яке кому до мене діло?

 

Хрестили Сашка у церкві Петра і Павла. Дві пари кумів було у мене: Юрко Данилів із Стефою Калинячкою, – куми статечні і поважні, а в другій парі – Славко Марусин з Валею Лазаренко. Дві пари кумів, аби мій Сашко ріс здоровий і щасливий. Була дуже горда, що погодився Юрко Данилів. Я його поважала, та й не тільки я. Кажуть, що дитина вдається іноді до своїх хресних. А що, коли мій Сашко співатиме, як Юрко Данилів? А чого? Ми з Льонею  також співаємо.

Ввели в хрест мою дитину, і тепер вже він був справжній Сашко, і я дуже надіялася, що мав відтепер свого ангела-хоронителя.

 

Я співала йому колискові. Я їх співала всім трьом, та у Сашка вони були якісь смутніші. Чому? Це була дуже бажана дитина, але десь у глибині я, певно, таки хотіла, щоб у нього був батько. Якщо й не офіційно, то, щоб принаймні дитина його знала.