КОЛИ ТАЙНЕ СТАЄ ЯВНИМ
Четвертого березня моєму Сашкові виповнювалося три роки. Льоня збирався прийти разом з усіма гостями. Я його попередила:
– Дивися, Льоню, Сашко вже великий. Він назве тебе татом привселюдно – і розкриє нашу таємницю.
– Яку таємницю?
– Ну… Що ти – його батько.
– А це і не таємниця зовсім. У мене вдома всі знають, та й хлопцям я вже казав. А чого ж тут соромитися? Я не збираюся відрікатися від свого сина.
– Це ти даремно. Тобі женитися треба.
– Ну, надіюся, це буде нескоро. Та чи й буде колись?.. От, якби ми не були обоє сліпими… Ти була б мені доброю жінкою. Правда, характер у мене паскудний, особливо, коли вип’ю. Та вже б мусила терпіти.
– Дурниці! Нікому нічого я б не терпіла.
– Куди б ти ділася!.. Але, на жаль…
– Ніяких жалів. Заміж я б однаково не вийшла: у мене діти. Ти забув? Це далеко не іграшки.
– Діти нікому б не могли заваджати… То я приходжу на день народження.
– І всі дізнаються, що…
– Я не розумію, чому ти так того боїшся.
– Я не боюся.
– Тоді все гаразд.
Гостей було багато. Доставляли столи. А я була горда господиня, горда з того, що у мене, тобто у мого Сашка, так багато гостей. Льоня чомусь затримувався. Всі вже сиділи за столом, коли раптом – дзвінок у двері. Я пішла відчиняти з Сашком на руках.
– Тато, – радісно загукав Сашко. І я почула, як за столом всі з цікавістю загули, не бачачи, хто ж це такий прийшов. І тут з’явився Льоня, спокійний, впевнений, ні крапельки зніченості. Він взяв Сашка на руки і попрямував з ним за стіл. Що було тайним, це стало явним. Ось коли всі нарешті заспокояться. Забава продовжувалася. Гості пили за іменинника та його батьків. А я була щаслива, ніби після того перестала бути матір’ю-одиначкою. Ет, яке це мало значення? Льоня був гідним батьком моєму Сашкові, і ніхто б того не смів заперечувати, навіть найбільші наші недоброзичливці, котрі безумовно у нас були.
МАРИНА
Незабаром до нас переїхала нова сусідка. Правильніше б сказати, це ми для неї були новими сусідами, бо вона тут жила і раніше, раніше від нас. Просто поїхала зі своїм чоловіком-офіцером кудись на Північ аж на десять років, а свою квартиру вони здали за домовленістю. У мене до офіцерш було своє негативне ставлення ще з дитинства, на те були свої причини. Тому я якось не прагнула нового знайомства із колишньою мешканкою. Та вона за чимось до нас прийшла. Познайомились. А потім виявилось, що у неї контейнер ще в дорозі. А потім просто розговорились, по-жіночому, по-бабськи – та й потягнулися одна до одної, щиро і віддано, бо в обох наших долях було багато гіркоти. Та своєї гіркоти вона ще до кінця не знала. У неї був чоловік, що понад усе любив чужих жінок та ще чарку. Але тоді він ще у неї був – так вона принаймні думала. А ще було у неї два сини: один збирався до армії, а другий – школяр, десь майже як мій Гена. Цю жінку звали Марія, гарне ім’я, окрилене пісенною романтикою. А чоловік чомусь прозвав Мариною – то й прижилося, хоча й не любила вона того імені, ой, не любила. Та вже що поробиш…
Вона чекала свого чоловіка.
– Він приїде, – розповідала мені Марина, – але ще треба почекати, поки тут у Львові місце для нього звільниться. Він приїде, може, за місяць, а може, за два. Це нічого, ми тут облаштуємося тим часом. Чи вірила вона в те, що говорила? Може й вірила, а може, себе в тому намагалася переконати.
– А я поки що ремонт в квартирі зроблю, – казала, – все тут занедбано, поламано, розбито. Воно й не диво – квартиранти жили… Була практична і заклопотана.
– Ремонт… Але ж це так складно. А ще для жінки.
– Нічого особливого. Я вже звикла. О, ми вже стільки раз переїжджали. І кожного разу я їхала перша, щоб робити ремонт. Чоловік приїжджав, коли в квартирі вже затишок був.
– Це жахливо.
Мені важко було таке уявити.
– А що робити? Тепер хоч діти більші, а то ще й діти маленькі були.
Була ділова, всезнаюча, енергійна і життєрадісна. Щось притягувало до тієї жінки. Та вона не зі всіма підтримувала дружні стосунки, а лише з тими, хто їй був до душі. Всіх інших якось уміла тримати на відстані, а коли іноді це їй не вдавалося, то жалкувала за змарнованим часом. Була шевкиня. Та вона не просто шила, а була майстриня у цій справі. Мала гарний смак, вміла комусь порадити, переконати. Незабаром її квартира стала чистою і затишною, з неї не хотілося виходити. Все тут було ніби дуже просто, але якось так… Тепло чи що. Здавалось, а зрештою так воно й було, тут з любов’ю добиралася кожна дрібничка. Марина чекала свого чоловіка. Та згодом виявилось, що чоловік і не збирався переїжджати у Львів. Ні, потім він таки приїхав, але для того, аби розділити речі на дві частини: «твої» і «мої», бо у нього були інші плани та й зрештою інша жінка. Ні, я не буду описувати митарства і сльози Марії, чи пак, Марини, бо її життя – це окрема повість, а може й роман. Та й у кожної з нас, певно, набралося б на добрячу книжку. Не про те зараз. Жінка завжди сильна. І хто це назвав жінку слабкою? Та ніякий чоловік не витримав би того, що може жінка. І Марина також витримувала. Витримала і розлучення з чоловіком. Шукала підтримки у мене. А я… А я казала їй:
– Це лише зараз так дуже болить. Потім теж болітиме, але біль притупиться, залізе кудись в середину і гризтиме, шкребтиме, але однак буде легше, ніж зараз. Перетерпи. Мусиш перетерпіти. Бо що ще? У тебе діти. Валентину в армію. А з Андрієм теж буде нелегко. Ой, повір, нелегко.
– Так, ти права, – погоджувалась Марина і витирала сльози, а іноді плакала ще дужче. Та були діти, а їх треба було одягати і годувати. Значить, мусила заробляти. Вона шила. Шила вдень і вночі, відриваючись лише для того, аби щось смачненьке приготувати, прибрати і попрати.
Розмовляємо з Мариною по телефону, довго і натхненно розповідаючи одна одній якісь новини із свого життя. Аж раптом Марина похоплюється:
– Ото дурні! По телефону розмовляємо. Ходи краще до мене – чаю поп’ємо. Я саме медівник спекла.
І я йшла до неї. Ми любили сидіти на кухні. Пили чай, розмовляли. Потім я сиділа, а Марина, звичайно, ні. Вона готувала щось або шила. Коли вона шила, тоді ми переходили в її спальню, що була одночасно і майстернею. Тоді вже говорили про все найсокровенніше. Розмовляти з нею було цікаво. Це була розумна жінка, ерудована, котра вміла не лише гарно говорити, але й слухати. А це іноді конче потрібно. Голос мала високий і чистий, мову гнучку та барвисту. Іноді я їй щось читала, а вона шила і уважно слухала. А ще я любила спостерігати, як Марина готувала обід. Я того не бачила, але відчувала, як в неї все легко і вправно виходить. Хоч вода у нас подавалася за графіком, біля неї ніколи не нагромаджувався брудний посуд. Все з-під рук прибиралося, милося, витиралося. Господиня з Марини була таки добра.
– Толку з того, – гірко сміялася Марина у відповідь на мою похвалу. – Чоловік мій завжди це цінував. Він завжди казав, що я прекрасно готую. То й що?
І знову гірко посміхалася.
ЦВІТЕ ТЕРЕН
Цвіте терен, цвіте терен,
А цвіт опадає.
Хто в любові не знається,
Той горя не знає.
І хто ж придумав таку гірку пісню? Гірку, як жіноча доля. Цю пісню дуже любить моя подруга, моя сусідка Марина. І не Марина вона зовсім, а Марія. Але я вже звикла її так називати, та й інші теж. Мусить терпіти. Як мусить терпіти все, що їй випало.
– Криву долю маю, – каже Марія-Марина. Їй сорок, а мені трошки більше. За характером вона скорше весела, сама легко заводиться і інших вміє завести.
Але зараз ми з нею співаємо. Отак собі сидимо у неї на кухні і співаємо. І тепер у нас є своє царство, і сюди стороннім – зась! Це царство жіночої покривдженої долі і пісні. І що думають наші сусіди? А-а! Байка! Нехай собі думають, що хочуть! А ми собі співаємо одну пісню за другою. Дивись, виявляється, скільки ми обидві їх знаємо, тих пісень.
Сині очі та сині
Дала мати дівчині.
А навіщо давала –
То й не знала сама.
А тепер тій дівчині
Через очі ті сині
Ані вдень, ані вночі
Супокою нема…
Голоси у нас зливаються, і пісня, здавалося, сама милувалася собою. І ми. І наші долі видавалися нам вже не такими покрученими. І ми з Марією не усвідомлювали в ту мить, які ми щасливі, що маємо цей вечір, ці пісні, і не знали ми з нею, що «крива» доля готує нам ще дещо, що роз’єднає нас, закине Марію в інший світ – не знаю вже, чи гірший, чи кращий, але там не буде ні таких вечорів, ні наших пісень…
«…Пусти мене – зійшла зоря…
Проснеться матінка моя –
Буде питать, де була я…»
І тужать у вечірню пору два жіночих голоси – може, кличуть свої молоді літа? Може, кличуть свою втрачену любов? А може, шукають свою пару, досі не зустрінуту, що десь самотою бродить і, може, теж тужить…
«Ой, на горі сніг біленький,
Десь поїхав мій миленький,
Десь поїхав та й немає –
Серце з жалю завмирає».
Скільки ж тих пісень, сумних та тужливих, та все про жіночу «криву» долю. Пробуємо співати щось веселіше, та вже видно не вирватись нам з полону тих тернових пісень…
У кожної на мислі своє – своя тернова доля. У Марини рана ще ятриться, зовсім ще свіжа. Її чоловік, батько її дітей, віється десь у світах. Кажуть, женився. А як же сини? Один вже дорослий, а другий – школяр… Таке все звичне, від того – ще страшніше.
«Коли б я була сива зозуля,
Коли б я вміла літати,
То полетіла б я на Вкраїну
Свого милого шукати».
Це вже співаю я сама. Марина цієї не знає. Бере блокнот, олівець, записує. І вже ми співаємо удвох разом…
Пізно. Пора розходитися. Але не хочеться. Та співати вже не можна – пізно: це тобі не власний будинок. Розбігаємось: кожна у свої клопоти. Я – додому: накрити малого Сашка, подумати, чим вранці годувати двох старших – школярів. Перевіряю, чи сухе взуття у Гени. І де він тільки вештається: вічно брудний, подряпаний, з гулями та синцями. Але ніколи не поскаржиться ні на кого: від кого ті гулі і синці. Затятий, наїжачений, потайний. От якби батько… Але що тут вдієш! Болить душа, але мушу і нагримати, і покарати, а іноді і за пасок взятися. А потім тихо плачу, шкодую їх, моїх напівсиріт при живому батькові. Гена особливо важко пережив, та й досі ще переживає, наше розлучення. Ще малий.
«Цвіте терен, цвіте терен…»
Так і засинаю з тією піснею. І сниться мені поле, я рву польові квіти і плету вінок. Одягаю його собі на голову. І тут приходить мама, бере мене за руку і кудись веде. А я раптом злітаю і лечу, і ніяк не можу доторкнутися ногами до землі. Сонце гріє, простір довкола – і я лечу.
Прокидаюся. Нічого собі! Літати надумала. Це в юності літають… А ти вже вгамовуйся потрохи. Соромлю саму себе. А мама… Її вже давно нема… Е-е, мамо, ще з вами йти мені рано – у мене ще діти не виросли. Он Сашко… Ще зовсім маленький. Він народився, коли моєї мами вже не було. Але вона, певно, знає, що він в мене є. Не може ж не знати… Одначе сон недобрий. Мама завжди попереджає про лихо… Боже мій, тільки б не з дітьми! Лише б з ними все було гаразд. Готова прийняти на себе будь-яку покуту, аби з дітьми все було гаразд.
«Цвіте терен, цвіте терен…»