НЕЛЕГКО БУТИ ВЧИТЕЛЬКОЮ
До того, щоб таки втриматися на роботі, я не доклала ніяких зусиль. Я просто для того нічого не робила: не повезло – то й не повезло. Що ж тепер? Будемо вважати, що нічого не було, ніякої вчительської роботи. Та активізувалися учні: вони конче хотіли, щоб я була з ними, щоб працювала. На моєму боці був таки і Петро Олексійович. Мої прибічники кудись ходили, чогось добивалися. Я почувалася якось ніяково. Ну для чого? Не в моїх правилах було когось виживати. Та сталося так, – і це вже не з моєї вини, – що хлопців-студентів Миколу Красюка і Юрія Симончука не затвердили. Бо вони вчилися на стаціонарі. Микола претендував на вчителя з німецької мови, а Юра мав українську. Він і досі, мабуть, вважає, що його не затвердили з моєї вини. Та насправді совість у мене була чиста: я не прагнула когось посунути. Але так чи інакше, Юру не затвердили, отже, місце було, і це місце запропонували мені.
І от я знову на уроці, тепер вже української мови і літератури. Учні перебудовуються: звикають, що я розмовляю з ними українською. Цікаво і їм, і мені. В роботу пірнула з головою: практики ж нема, напрацювань також. Трохи допомогла Клавдія Іванівна. У неї було багато розробок з літератури. Але все треба було опрацьовувати з секретарем, бо сама я не могла того прочитати, бо все було по-зрячому, або, як у нас прийнято казати, плоским шрифтом.
Не знаю, якою вчителькою я була в ті часи, але я дуже старалася. Та окрім того, що треба було подбати про те, щоб урок був цікавий, необхідно було ще подолати бар’єр закомплексованості і ще не знаю чого. Річ у тім, що вчитися пішли і ті, що працювали зі мною в цеху, і навіть близькі мої товариші, котрі вчилися зі мною в школі. І я для них мала бути вчителькою, Тетяною Іллівною. Мені було важко. Яка тут могла бути субординація! Разом жили, разом працювали і – на тобі! Тетяна Іллівна! Та мусили звикати і учні, і я. Петро Олексійович за цим пильно стежив. І коли на перерві хто-небудь кликав мене Танею, він серйозно, навіть суворо застерігав:
– Тут Тані нема, а є Тетяна Іллівна.
Я червоніла.
Але найгірше було на уроках, коли виникали суперечки. Тоді мої дівчата входили в азарт і починали сперечатися зі мною на повному серйозі, хоча й знали, що я поділяю їхню думку. Але ж не можу я на уроках подавати своє власне трактування того чи іншого питання. Пам’ятаю, якось йшлося про свободу слова. Звикли ж говорити, що тільки у нас, в Радянському Союзі повна свобода слова. Мені почали заперечувати.
– Та це ж неправда! Скільки у нас поетів і письменників не тільки заборонені, а й по тюрмах сидять за вільно сказане слово.
Що я могла сказати? Хіба ж я того не знала? Але ж я була на уроці, я ж мала працювати, мала читати програму, затверджену Міністерством освіти. От і будь тут мудра!
Учні вечірньої школи, звісно, відрязняються від учнів звичайної денної школи. Ну, найперше – це вже не діти, а дорослі, а декотрі з моїх учнів були навіть старші за мене. Отут і починалося найцікавіше, бували всякі казуси. Але, чого вже там критися, моя педагогічна практика почалася з любові, справжньої, хлоп’ячої, пристрасної. Це був хлопець, років на сім молодший від мене. Тоді для мене це було дуже суттєво, я вважала його ще зовсім дитиною. Та, зрештою, так воно і було. Я змінила його ім’я, щоб не було йому прикро читати ці рядки, написані, може, всупереч його волі. Охрещу я його Володимиром. Ну, як тобі таке ім’я?.. Нічого, звикнеш. Отже, Володимир. На той час у нас в школі був навіть п’ятий клас. А Володя вчився, здається, в 7-му. Так склалося, що не хотів хлопець вчитися і вийшов зі школи на роботу. А тепер от у вечірню школу ходив, та ще й як ходив. Іноді та любов робить з людиною дива: такого старанного учня, певно, більше не було. Він відсиджував, а правильніше б сказати, чесно відпрацьовував всі п’ять уроків, і ніяка сила не могла заставити його залишити клас до дзвінка з п’ятого уроку. Навіть тоді, коли він залишався єдиним учнем в школі, бо всі інші вже вивтікали додому.
– Володю, – лагідно звертався до нього хто-небудь із вчителів, – ти, може, хотів би піти додому, то…
– Ні, – навідріз відповідав хлопець, – я прийшов вчитися.
І розмова вичерпувалась. Ми працювали на повному серйозі. Виглядало так, ніби хлопець готувався у вуз. І мало хто з учителів знав, що причиною всього була я. Ми писали вправу, потім розбирали речення. А вже після того я взяла Володин зошит, щоб перевірити, яких помилок припустився хлопець. І між продиктованими мною реченнями прочитала таке: «Ти мій маленький кат. Я тебе люблю. Виходь за мене заміж».
Хлопець був незрячий і тому, на моє щастя, не міг бачити, як я почервоніла. В класі ми були удвох, і мені важко було прибрати суворий тон, але я мусила, бо була на роботі, бо я була вчителькою, а ця дитина була моїм учнем. І я сказала:
– Прошу в класних зошитах не писати нічого зайвого, інакше доведеться знизити вам оцінку.
– Той нехай, – з гіркотою відповів хлопець.
Я була бридка сама собі. Сухар! Справжнісінький сухар! І як він може отаку любити! А він любив. І я врешті-решт змушена була з ним поговорити, нормально, не як вчителька з учнем. Було це знову ж таки на п’ятому уроці, коли вчилися самі фанати, що вперто «гризли граніт науки» – надолужували прогаяне з якихось причин. Ми сиділи удвох. І не просто сиділи, а працювали. Володя писав диктант. В кінці була приписка: «Давай з тобою зустрінемося». І я вирішила, як кажуть, поставити крапки над «і».
– Володю, давай з тобою домовимося: школа – це школа. І тут не місце для інших розмов.
– Тому я і пропоную: давай з тобою зустрінемося, тоді і поговоримо. Тоді ти, може, перестанеш нарешті бути вчителькою.
– Не перестану. І ти знаєш, чому.
– Бо я молодший? Так? Ну скажи, так? Чи тому, що я не маю вищої освіти?
– Перестань. Ти молодший, це правда, і це суттєво, але…
– Це дурниця. У мене батьки…
– Перестань, Володю, не в тому справа… Хоча і в тому також… Просто у мене є хлопець… І тому…
– Це неправда! Неправда! Ти все це вигадала! Навмисне вигадала!
Я думала, що в хлопця зараз почнеться істерика. Тільки того мені не вистачало! Дитячий садок! Я розгубилася і не знала, що маю робити. Шкодувала вже, що затіяла ту розмову. Але ж так тривати більше також не могло.
Заледве я його якось заспокоїла. Я вже думала, що із-за мене наша школа втратить одного із учнів. Але ні, наступного дня Володя прийшов на уроки і вів себе так, ніби нічого не сталося. Мені було і сумно, і смішно водночас. Як в кіно. Жаль було хлопця, котрому я нічим не могла допомогти.
НАШ ДИРЕКТОР
Працювати вчителькою було нелегко, але дуже цікаво. Наша школа належала до вечірньої школи для глухонімих: ми були її філіалом. Директор Петро Олексійович був дуже оригінальною людиною. Прийде, бувало, і починає всіх шпетити: по ділу і без діла, чи є за що, чи нема… Через короткий час, виконавши таким чином обов’язки начальника, він ставав зовсім іншим: усміхався, цікавився життям кожного з нас, жартував, міг читати з пам’яті цілі поеми, був дуже цікавим і симпатичним. І вже зовсім забував, до кого і які він мав претензії.
Пам’ятаю, якось Петро Олексійович сварив мене за те, що в мене вчасно не було календарних планів. Шрифтом Брайля вони в мене були, а по-зрячому я ще їх не переписала: асистентка моя саме захворіла. Ото він мене і сварив. Наступного дня я вже з сил вибилася, а таки написала ті плани. Приходжу на роботу, подаю Петрові Олексійовичу, а він вже і забув про них.
– Що це таке? – питає.
– Календарні плани, – знічуюсь я. – Ви вчора…
– А-а! Добре, добре! Молодець. А то розпустилися тут… Заробітчани!
Помітив, що я почервоніла і зараз розплачуся.
– Це я не про вас, Тетяна Іллінічна.
– Іллівна, Петре Олексійовичу, – виправляю я свого директора на правах мовника.
– Яка різниця… І ви думали. Теж мені: Петре Олексійовичу!.. Що за…
– Клична форма, Петре Олексійовичу.
Це була одвічна наша з ним суперечка. Він був, здається, із Східної України. І, хоч на Західній прожив уже не один десяток літ, не міг ніяк змиритися з кличною формою, попросту її ігнорував. А взагалі він був ерудитом і ще був надзвичайно людяним. Я не знала нічого про його родинні справи, але знала те, що він сам, без дружини, виховував сина і доньку, а ще в нього була стара і хвора мати. Мусив якось давати собі раду. Хоча ніколи не скаржився і не говорив про свої домашні справи. Петро Олексійович любив свою роботу, вболівав за своїх учнів, досконало знав азбуку глухонімих і з учителями міг спокійно нею спілкуватися, і невтаємничині люди не придумали б, про що вони говорять.
Якось вже по кількох роках співпраці він сказав мені:
– Тетяна Іллінічна, ви проведете в школі глухонімих читацьку конференцію по «Прапороносцях» Олеся Гончара.
– Та ви що, Петре Олексійовичу! Як же я можу? Я ж не знаю їхньої азбуки.
– Нічого, там будуть перекладачі.
– Та що там у них своїх вчителів з літератури немає?
– А я хочу, щоб ви провели цю конференцію. І чого це ви зі мною сперечаєтесь? Сказав провести – то й проводьте. Розпустилися тут! Заробітчани!.. Ну-ну! Це я не про вас…
Ніч я не спала – готувалася до тієї конференції. Переживала страшенно. І як я буду спілкуватися з глухонімими? Це ж нонсенс. Ніколи я не виступала з папірця, а тут написала все дослівно. Йшла, як на екзамен.
Головний перекладач стояв біля мене. Перекладали на російську мову і паралельно – сурдопереклад. Інші перекладачі мали свої сектори. Я не знала всієї їхньої методології, але все це на мене справило таке глибоке враження, що я після тієї конференції знову ніч не спала. Особливо ж, коли дівчата і хлопці, глухонімі, говорили. Їх навчили трохи говорити. Як саме їх вчили – того я не знаю. Мова в них була не така, як у нас, але це вже була мова.
Конференція пройшла добре. Всі мене хвалили, яка я розумна, а я була під таким враженням, що й слова сказати не могла, як ті учні, з котрими я спілкувалася через їхнього перекладача.
Хоч у нас була вечірня школа, Петро Олексійович слідкував, щоб вчительки не приходили на уроки в штанях чи міні-спідничках. Він слідкував за тим ревно, і дуже сварився, коли хто-небудь порушував ту заборону. В ті часи від кожного вчителя вимагалися поурочні плани, а в тих поурочних планах мала бути вказана мета уроку, виховна мета і т.п. Це іноді виглядало дуже смішно, особливо, коли йшлося про вчителів-математиків. Вивчає, скажімо, вчитель на уроці трикутник. Ну яка тут мета? Та вивчити той же трикутник. А виховна мета?..
Працював у нас тоді в школі Спітковський Йосип Михайлович. Він був хорошим математиком і доброю людиною. Ще колись мене в школі сліпих трохи вчив. Йосип Михайлович страшенно не любив отої формалістики і всякої непотрібної писанини.
– Де ваші поурочні плани? – як завжди суворо звертається до нього наш директор. Йосип Михайлович плани на цей раз має, подає Петру Олексійовичу.
– Чому тут немає мети уроку? – прискіпується той.
– А мета уроку завжди одна і та ж. То для чого її увесь час вказувати?
– Як це? – не зрозумів Петро Олексійович.
– Дуже просто. Мета уроку – зарплата. І це у кожного вчителя. І ви, між іншим, без зарплати не працювали б.
– Ви що, глузуєте? – Петро Олексійович цього разу розсердився по-справжньому. Таких жартів він не любив і сприймати не хотів.
– Заробітчани! Вони би тільки про зарплату думали. А працювати хто буде? А про учнів хто буде думати, я вас питаю. Ви знаєте, що в нас контингент особливий?..
Довго ще не міг заспокоїтися Петро Олексійович. А з Йосипом Михайловичем вони так і не спрацювалися. А оскільки він у нас працював погодинно, то незабаром пішов з нашої школи.
Те, що я тут працювала, була найперше заслуга Петра Олексійовича. Але тоді мені б і в голову не прийшло якось йому віддячуватися. Я страшенно не вміла і соромилася давати комусь хабаря. Та й, думаю, він би мене добряче висміяв за таке. Ми всі, учні і вчителі, дуже поважали його. По своїй молодості і простоті я навіть насмілилася запросити його до нас в гуртожиток на якесь свято. Тоді, пригадую, у мене з’явилася цікава як на той час покупка – магнітофон. Був це масивний стаціонарний магнітофон «Дніпро – 11М», потужний – вже до нього і колонок не треба було. І записував пристойно. Ото ми вже записували всіх: хто хотів і хто не хотів. Бавились, як діти. Петро Олексійович таки прийшов на нашу скромну забаву. Тепер би я згоріла з сорому, а тоді… А тоді не бачила в тому нічого поганого. Він поводив себе дуже просто, і зовсім не виглядало, що прийшов на гостину до своєї підлеглої. Забавлявся з усіма, гарно співав і все ж залишався на висоті інтелігентної людини, котра не дозволила б собі з молоддю поводитися занадто вільно. Це була дуже гідна людина, і за всі подальші роки нашої співпраці я ніколи в ньому не розчаровувалася.
ЖЕНЬКА ГАРБУЗ
З роботи я любила йти пішки, якщо мала з ким. Це був досить солідний відтинок: з вулиці Коперника до теперішньої Замарстинівської, а там – на Торф’яну, до нашого гуртожитку. Найчастіше додому я йшла з Женею Гарбузовим. Ми його називали Женькою Гарбузом. Це був дуже цікавий хлопець, тільки дещо флегматичний, дуже спокійний, повільний. Я й не пригадую, щоб він коли-небудь із-за чого-небудь нервував. Він цікавився наукою і технікою, і я дивувалася, звідки в нього такі знання. З ним можна було говорити на будь-які теми. Мені тоді здавалося, що нема такого запитання, на яке б Женя не міг відповісти, включаючи й такі, про котрі в радянські часи говорити було не прийнято, як, скажімо, світ і антисвіт або з питань гіпнозу чи астрології. Я могла розмовляти з ним годинами: про будову ока, про життя на інших планетах, про його дівчину і т.і. Коли я опинялася біля його скарбів, він показував мені різні конденсатори, лампи, провідки, інструменти. І як тільки я не стала електротехніком, – не знаю. У Жені був цікавий конструктор, з котрого він міг скласти електробритву, а потім переобладнати її у щось інше. І мені було дуже жаль: ну, вийшла гарна річ. Для чого ж її ламати? Але йому так було цікаво, і він постійно щось конструював. Коли ми йшли з ним іноді аж від кінця двійки трамваю, з Личаківської, аж на Замарстинівську, особливо після екзаменів, з квітами, то скидалися на закоханих, дехто навіть казав, що ми дуже схожі. Але ми закоханими не були. Ми були просто друзями. І ніхто ніколи б не вгадав, про що ми з Женею розмовляли, стоячи в під’їзді, після довгої дороги пішки. А ми розмовляли, скажімо, про майбутнє штучне око, яке вчені неодмінно придумають. Просто ми за всю дорогу не встигли договорити цю тему до кінця.
Непитущим Женя не був, але п’яним його ніхто не бачив. Принаймні в ті часи, про котрі йдеться. Ми тоді жили в гуртожитку, над нами не було ні мами, ні вихователів. Ми собі жили, як знали. І забави, звичайно, влаштовували за своїми можливостями і по своєму розумінню. Хто хотів гуляти чи спитися, то той міг. Ніхто б йому не заборонив. Хіба друзі намагалися б припам’ятати, або суспільна мораль стала б на заваді, а так… Навіть Бога на загальному рівні не визнавали тоді. Отже: гуляй, душе, пекла нема. Хто хотів, то так і робив, як, між іншим, і зараз. Пригадую одну вечірку, котра мені чомусь запам’яталася. Вже не знаю, з якої нагоди ми збиралися, але Женя чомусь запізнився. Він прийшов, коли всі вже були досить веселі.
– О, Гарбуз!
– Штрафну Гарбузу!
І йому налили двістіграмову шклянку горілки. Він спокійно, не сперечаючись, випив. Випив, а потім перекинув свою шклянку догори дном і спокійно сказав:
– Оце я мав випити за весь вечір. Ви хотіли, щоб я випив за один раз. Я випив. Але сьогодні я більше не п’ю. І не пив. І коли хтось до нього мав якісь претензії, то міг сказати мені:
– Ти скажи своєму Женьці…
Або:
– Ти скажи своєму Гарбузу…
І я казала Женьці Гарбузу, що треба було сказати. Але моїм він ніколи не був. Йому подобалась… Але це вже не моя таємниця, а його. Словом, йому подобалась інша.
Потім, колись, все зміниться. Ми з Женею перестанемо ходити пішки. Потім Женя одружиться, у нього будуть доньки… Потім і я вийду заміж, і в мене будуть сини… І колись-колись він скаже мені:
– Ех, Танюра, не той вже я, що колись був…
– Всі ми не ті, що були колись, – відповім йому я. І це буде правда, бо час і обставини міняють всіх… А іноді жаль…