ВІДПОЧИНОК  ЧИ…

Закінчилось моє перебування в санаторії. Я пішла шукати квартиру, щоб перебути ще місяць на морі, але вже з дітьми. І знайшла, поблизу нашого санаторію. Це були такі собі ліплянки для курортників. Зручностей ніяких, зате ціна прийнятна. Господарі брали на квартиру тільки з дітьми, бо у самих був онук, і вони хотіли, щоб увечері не було галасу, бо вони вкладали внука спати. Була тут і кухня, де можна було приготувати сяку-таку страву. Та готувати в гуртовій кухні – це не для мене, тим паче сліпій серед зрячих. Я собі гадала, що раз на день ми з дітьми підемо в їдальню, щоб діти поїли нормальний обід, а на ранок і на вечір купимо щось додому, а на кухні хіба що якогось чаю зігріємо.

І от Фелікс привіз мені дітей. У них було море вражень, бо вони вперше летіли літаком. Льоні було десять років, а Гені – шість, мої маленькі, як я за ними скучила!

Наша квартира звільнялася лише увечері. А в санаторій з дітьми не можна, ні в якому разі. Куди ж мені з ними?.. Речі скинули в моїй кімнаті. Думали – підемо на море і там перебудемо, а тут де не взявся дощ. Ми почували себе бомжами, але тоді ще ніхто не знав такого слова. Одна санітарка пожаліла нас і пропустила в санаторій у мою кімнату, тільки щоб в коридор не витикалися. Мої діти сиділи принишклі і перелякані. Отак день і перебули. А тут і наша ліплянка звільнилася – ми зітхнули з полегшенням і поселилися. Два ліжка: одне велике, а друге – односпальне. Стіл-тумба. Купила кілька тарілок, якісь пластмасові салатниці, чашки і ложки. І все. А для чого ще щось? І дивним стало, що людина навіщось захламлює свою квартиру непотрібними речами, створюючи собі тісняву. Сервант з посудом… Навіщо? Адже людині потрібно не так уже й багато. Я почувала себе цілком затишно. Головне – зі мною були мої діти. Правда, не було тут теплої води. Це було зле. Крадькома пробиралися в санаторій, щоб помитися в душовій. Мене чергова пропускала спокійно: моє обличчя за цілий місяць вже було знайоме, а хлопці – через балкон. Львівських тут відпочивало багато, то ми біля них якось влаштувались. Іноді я там могла що-небудь попрати. На пляжі теж було не краще. Дітей з пляжу виганяли. Іноді вже десь там з краю дозволяли розстелити своє покривало. Оскільки моя санаторна книжка вже була не дійсна, я зробила собі у головного лікаря перепустку на пляж. А пляжні сестри вже були всякі.

Та найважче виявилось в їдальні. Важко було десятирічному Льоні нас обслуговувати. Та що робити, коли скрізь самообслуговування. І ні за які гроші не можна було домовитися, щоб тебе обслужили. Вже навіть нам вдалося умовити посудомийницю, щоб нас обслуговувала, та їй завідувачка не дозволила. Не могли ж діти бути без страви. Я ніколи не думала, що виникне така проблема.

Одного разу я остаточно розсердилася на ті кілометрові черги, на те, як важко Льоньчику нести таці з їжею, і сказала:

– Так, хлопці, сьогодні ми обідаємо в ресторані! В найкращому!

– Ура, – закричали мої соколи, і ми пішли до ресторану. Я вже зараз не пригадую, куди саме ми пішли. Та яким глибоким було моє розчарування, коли виявилось, що вдень цей ресторан працював як їдальня, і тут також було самообслуговування. Лише ціни були значно вищі. Отакої! Я була шокована. Я ледве не плакала. Ну, чому мені завжди все так важко давалося?

Проблему, як не дивно, вирішив Фелікс. Він несподівано приїхав до нас. Мріяв відпочити десь у Криму зі своєю «крохою», та відпустку свою вона вже використала, а за свій рахунок їй не дали. То Фелікс приїхав до нас, оскільки у нас вже була квартира. Такого варіанту я не чекала. Мовчки пішла до господині і доплатила їй ще за одну особу. Тепер Фелікс спав з Льоньчиком, а я – з Геною на малому ліжку. Було тісно і незручно, та що поробиш.

– Але пам’ятай, – говорила я Феліксу, – ми розведені, отже, в санаторії ми з тобою – кожен сам по собі.

– Та добре, – скептично посміхнувся Фелікс. І мав чого: він був сам, а я – з двома дітьми. Та я з того не робила проблем, а гордо крокувала собі між своїми синочками. Кожен, хто хотів до мене позалицятися, найперше налагоджував контакти з моїми хлопцями, тому їм перепадали і цукерки, і шоколад, і згущене молоко. Я спершу сварилася із своїми хлопцями, потім дала собі спокій. Романів заводити я собі не дозволяла, а жартувати чи поспівати – це можна.

Пригадую, в день приїзду Фелікса ми пішли в санаторій. Зрозуміло, хотіли ми того чи ні, а всі знали про нас все:  і те, що Фелікс – мій чоловік, і те, що ми розлучені. Але всіх збивало з толку те, що ми відпочиваємо разом:  а може, помирилися? Чого не буває! Та один з відпочиваючих все ж не знав. Був це чоловік років тридцяти п’яти, галантний, в міру розумний, казав, що працює заступником директора на одному з УТОСівських підприємств. Я не перевіряла тих даних – мені було якось байдуже. Ми стояли купкою біля головного корпусу, коли підійшов Женя (замдиректор, як його прозивали) і з якогось дива вручив мені розкішний букет троянд.

– Найкращі квіти – найкращій жінці.

Отуди к бісу! – як сказала б моя тьотя Міла. Я подякувала і почервоніла до самих кінчиків вух. Запала тиша. Всім раптом стало ніяково. Женя зрозумів, що тут щось не так, якось знітився і розгубився.

– Що?.. Я щось не так зробив?

– Все так, Женя. Дякую вам.

Хтось шепнув йому про Фелікса. Тепер почервонів Женя.

– Вибачте, – звернувся до Фелікса, – я не знав…

– Нічого, ми розлучені, так що…

Все було якось брутально і противно. Ну, для чого він приїхав? Хіба в Криму більше місця не знайшлося? Та була в тому приїзді і своя вигода. Фелікс пішов у якісь торговельні центри, з кимось там переговорив, і, оскільки він у торгівлі був своєю людиною, бо працював у торгово-економічному інституті, то нас почали в декількох їдальнях обслуговувати. Тепер ми гонорово сиділи собі за столиком і чекали, доки нам принесуть обід. Моєму Льоні стало легше. Та нагодувати Гену – це була справжня морока. Навіть море не вплинуло на його апетит.

– Ну, поїж, Гена, поїж теплого борщику, – просила я.

– Ага, теплого. Він такий теплий, як морська хвиля.

Порівняння було цікаве. А борщ і справді був холодний.

Все було б добре, якби… Ми купували на базарі ягоди і фрукти. Мені хотілося, щоб діти відпочивали повноцінно. Цього разу ми купили абрикоси і сливки. Сливки були великі, трохи твердуваті, але дуже смачні – кисло-солодкі. Все було ретельно перемите, але мої хлопці, мабуть, дуже до них прихопилися, і вночі затемпературили. Обидва. Льоню пронесло і він вирвав – то йому полегшало. А Гена горів. Температура перейшла за сорок один. Чуже місто, чужі люди. Я не знала, що маю робити. Дитина горить, ноги холодні. Спека. Викликали лікаря. Але чекали його цілий день. Спека в цей день була нестерпна, повітря не ворухнулося. Гена марив. Я клала йому компреси з води і оцту, давала якісь таблетки. Нарешті він виблював – і йому трохи полегшало. Він сидів у мене на руках, мокрий, знесилений. Температура спала. Тепер треба було, щоб лікар не поклав мені дитину в лікарню з підозрою на дизентерію. Це було б жахливо. Даємо лікарю якісь гроші. Обійшлося. Щось нам виписують. Відпочивати з дітьми на морі – справа нелегка, особливо, коли мати сліпа.

І нарешті повертаємось додому. Фелікс ще залишився, а ми їдемо. Їдемо поїздом. Я ніколи не хотіла жити у Львові, хоча і любила своє старовинне місто. Особливо центр з його вузенькими вуличками, де мені сліпій, було так зручно орієнтуватися. Я все ще мріяла переїхати колись у якесь невеличке затишне містечко. Та треба було побачити, як раділи мої хлопці, коли під’їжджали до Львова, як вони тішилися, коли побачили нарешті Підзамче. І я зрозуміла, що нікуди вже зі Львова не поїду, принаймні, доки мої сини не підростуть. Я вже собі не належала, а своїм дітям. Я мала думати про них, щоб їм було добре і затишно. Тим паче тепер, коли ми мали жити самі без Фелікса…

Ми поверталися у Львів. Незабаром я переступлю поріг дому, що раптом перестав бути моїм. Та він поки що залишався домом моїх дітей. Прощай, море. Хто знає, коли й зустрінемося. Я поринаю у будні.

 

МРІЇ… У КОЖНОГО СВОЇ

Цього року Фелікс нарешті мав захищатися. Мені важко судити, чи його дисертація мала якусь вагу для нашої економіки, але труду і коштів у неї було вкладено чимало. Труд, звичайно, Фелікса, а кошти – спільні. Це були затрати на читців, секретарок, друкарок. Доводилося багато в чому собі відмовляти, але ми знали, що, коли Фелікс захиститься, жити нам стане легше.

– Тоді я куплю собі аж дві пари босоніжок і три халати, – мріяла я напівжартома.

– А чому аж три халати? – сміявся Фелікс.

– Два – на кухню і один – вихідний. Бо мої вже геть зносилися.

Це було раніше. Тепер ми вже разом не мріяли і сміялися вкрай рідко, переважно з дітьми. Ні, я, мабуть, не права:  ми мріяли, але кожен про своє. Спільних мрій у нас тепер не було. Фелікс, певно… А втім, я не знаю, про що мріяв Фелікс, і не хочу фантазувати. А я?

Я мріяла, щоб нарешті у мене був свій власний куточок, щоб я могла почати життя спочатку. Було лячно про те думати, але такі були реалії. От тільки, як умовити свекруху розміняти квартиру? Це ж її квартира. Я ж прийшла до неї у невістки, а тепер ще й на щось претендувала. Але ж і мені з дітьми треба було десь жити. От і будь тут мудра. А у Фелікса були свої переживання:  він боявся, щоб на роботі не довідались про наше розлучення. Для захисту дисертації це б не були сприятливі умови. Дехто, чого там критися, намовляв мене влаштувати Феліксу «феєрверк», підключивши і парторганізацію. Та я до такого не принизилася б. Не склалося у нас, то хто вже тут може зарадити?.. Жили у нас сусіди: чоловік з жінкою і донька з двома синами. Донька жила на нашому ж таки поверсі, а мати дістала квартиру на Майорівці і мріяла повернутися у наш будинок, де вона прожила більшу частину свого життя. От і виник задум: розміняти нашу квартиру на дві їхні. У них буде одна велика квартира, а у нас – дві різні. Найголовніше було те, що на такий розмін погоджувалась свекруха, бо це було на тому ж поверсі, і нікуди їй не треба було переїжджати, тільки речі через коридор перенести. І квартира за загальною площею була навіть більша за нашу, тільки досить незручна, і туалет був на балконі. А моя квартира була на Майорівці: дві кімнати у «хрущовці». Я навіть не ходила на неї дивитися.

– Як ви так можете? – дивувалася наша обмінниця. – Вам же там жити. Як же можна навіть не подивитися?

– А навіщо? Я однак мушу в неї поселятися. Мушу, навіть тоді, коли вона мені не сподобається.

А поки що була осінь, гарна, золота, як подекуди буває у Львові. Я любила цю сумну пору, а тим паче тепер, коли все це було таке співзвучне з тим, що було в моїй душі. Я ходила на роботу. Там були мої учні, мої колеги, з котрими можна було говорити на всілякі теми. Тут, хоча й може було не все гладко, але я була на доброму рахунку, мене поважали, прислухалися до моєї думки. А ще була «первинка», де все ще збиралася наша самодіяльність. Учасникам щойно або давно за тридцять, декому за сорок. Всі веселі, запальні. Сюди зі своїм смутком не поткнешся:  незручно якось. Та й не настільки ми близькі: тільки й того, що співаємо разом. Одягаю маску веселості: а чого там?.. Дивись – і справді повеселішає. Я намагалася довести сама собі, що я – жінка, якщо й не дуже вродлива, то ще досить молода і приваблива. Вродлива і приваблива, між іншим, – це різні речі. Розковувалась, трималась вільно і просто. Нікому б і в голову не прийшло, що коїться в моїй душі. А навіщо б мало приходити? Коїться – то нехай собі коїться. Я мушу, мушу себе перемогти.

 

Харківська школа для сліпих тієї осені збирала своїх випускників. Вже зараз не пригадую, що за свято у них було. Зі Львова їхав Фелікс і Костя Гроапа. І яке ж було моє розчарування, коли Костя повернувся, а Фелікс – ні:  він ще поїхав у Київ до своєї «крохи». А я думала, що мені вже зовсім байдуже. Виявляється, ні. Мала б уже звикнути. Та не могла. Такий мене жаль чомусь взяв, така туга, що хоч кричи. То й кричи собі, тільки що це дасть?..

 

А тут саме у нас в «первинці» серед учасників самодіяльності вечірка якась наспіла. Вже й не знаю, з якого приводу. Було досить людно. Були й не тільки учасники самодіяльності. Всі веселилися, вечірка, здається, вдалася. Був тут і він… Я вже давно звернула на нього увагу. Високий, стрункий, з елегантними вусами, завжди весь підтягнутий, напрасований, можна б сказати, вичепурений. Мав гарний високий голос. Той голос злітав у небо, чистий і легкий, а він сам немов тягнувся за ним, і своїм високим зростом, і своєю розкриленою душею. Льоня Мітянський… Він був якийсь не такий, як усі. А може, це мені тоді здалося… Він до нестями любив вірші, міг слухати їх годинами. Працював у школі, був учителем історії. В колективі його цінували. Він був зовсім сліпий, але самотужки обладнав свій історичний кабінет. Ніколи не брав хабарів, а тому жуліку в очі міг сказати, що він – жулік. За те нажив собі чимало ворогів. Давно був розлучений. Жив з матір’ю. Мав дві доньки. Спершу обидві жили з ним, а потім молодша перейшла жити до своєї мами, тобто до його колишньої дружини. Та зараз не про те, а про нашу вечірку в «первинці». Як я вже сказала, вечірка вдалася. Всі були вигадливі і в міру веселі. Я також. Хоча часом накочувалася на мене хвиля смутку, жорстокого і невтішного. Та це знала тільки я і гнала той смуток від себе.

Ми повиходили з-за столів трохи передихнути. До мене підійшов Льоня.

– Ти чомусь сумна? – запитав.

– Та що ти, – вдавано засміялася я. – Мені весело, як ніколи.

– Слухай, це правда, що ви з Феліксом розвелися?

– Правда.

– Ну й дурні.

– Ні вже. В народі як кажуть? Ану, згадай. Нема дурних – дурні поженилися. От і виходить, що розумні розвелися.

І засміялася, безтурботно і весело. Принаймні, так мені здавалося.

– Слухай, не блазнюй. Переді мною не треба. Я все розумію.

– А тут і розуміти нічого. Жінка звільнилася від шлюбних оков.

Льоня стояв, про щось замислився, смалив цигарку за цигаркою.

– Послухай, – раптом сказав він якось дивно. І в голосі його я вловила щось таке, що може вловити тільки жінка.

– Послухай… А ти б пішла зі мною… Ну, скажімо, на край світу?

– Можна й за край, – засміялася я. – Я жінка майже вільна.

– А чому «майже»?

– А ти хіба забув, що у мене діти?

– А… Так…

Він знову задумався.

– А з ким вони зараз?

– Зі свекрухою. Вона віднедавна стала до мене ставитись зовсім по-іншому. Певно, як жінка, десь мені співчуває.

– Ну, то як? Ідеш зі мною на край світу?

– Коли?

– Зараз. Вже.

– Ну… Відразу так я не можу.

– Так і знав. Я шукаю жінку, щоб любила мене до самозречення, щоб була готова за мною піти у вогонь чи у воду. Поки що я ще такої не знайшов.

– А може, ти такої не вартуєш?

– Вартую. Але таких нема.

– Помиляєшся, є. Жінка завжди готова на самопожертву, тільки треба, щоб вона любила і щоб її любили.

– А ти?

– О, я вже любити не здатна. В мені вже все згоріло.

– Не мели дурниць. Тобі вже скільки?

– У жінок про вік не питають.

– Ти ще в такому віці, коли нема чого приховувати.

– Ти помиляєшся. Мені вже аж тридцять шість.

– Не «аж», а лише тридцять шість років. Це – майже юність.

– А мені здається, що я маю вже всі шістдесят.

– Все це дурниці. Так ми йдемо на край світу?

– А де ж цей край?

– Хіба тобі не однаково?

– Ну… Все-таки… А раптом ти і сам не знаєш, де він, той край світу.

– Ні, я знаю. У мене на дачі.

– Тільки й того?

Сміємося разом, притишено і по-змовницьки, так, як сміються ті, між котрими щось пройшло, тонке, як павутинка, незриме і запаморочливе. Ту павутинку можна було легко обірвати, а можна було… Довкола вирували люди. Дехто вже почав пісню, його підтримали, купа чоловіків голосно сміялися, розповідаючи анекдоти. А ми стояли серед того виру, схвильовані, заскочені зненацька. Мені давно припав до душі цей чоловік, я звернула на нього увагу ще тоді, коли він вперше прийшов у нашу самодіяльність і його попросили заспівувати «Вологду». Стривай, а чому б мені не піти? Фелікс десь віється по світах. Та й не чоловік він мені більше. Що ж тепер мені, довіку самій бути? Але ж сором який… Ну, це вже потім, потім себе картатиму, то хоч буде за що.

– Знаєш, я згідна.

– То пішли.

– Чекай.

– О, знову якісь застереження. Та розкуйся ти нарешті.

– Не в тому справа.

– А в чому?

– Я мушу побігти додому, повкладати дітей, подивитися, що там і як там, заручитися підтримкою свекрухи, щоб за дітьми приглянула та й щоб за мене не переживала.

– А вона переживає за тебе?

– Та не можу вже дуже на неї нарікати.

– Слухай, а вона тебе не продасть Феліксу?

– А що мене вже продавати? Ніхто й не купить.

– Ні, я серйозно. Вона Феліксу не розкаже?

– Яке це має значення? Незабаром ми роз’їдемося на різні квартири.

– Тоді це серйозно. А я думав, що ви ще помиритеся. Чого не буває…

– Не ти один так думав.

– То скільки тобі часу треба?

– Хвилин сорок.

– А не надуриш? Я тут буду чекати, як дурний, а ти собі спатимеш у теплому ліжку або хихикатимеш з кимось по телефону, розказуючи, як тобі вдалося надурити одного телепня.

Сміємося.

– Як ото в пісні співається: «Ти ж мене підманула». Взагалі, це на мене схоже. Але цього разу – не той випадок. Чекай мене.

– Тільки не довго.

– Доки не прийду.

Ці слова я сказала, збігаючи вниз по східцях. Я була прудка і легка. Смуток кудись подівся. Я була жінкою, на котру чекали. Десь щось скребло в душі: сором! Який сором! Докотилася! Але я те «щось» зі злістю відкинула. Теж мені, моральний кодекс будівника комунізму! Досить! Нема нічого на землі. Є тільки я і діти. От… Діти… Нічого. Я їх не скривджу. Вони просто спатимуть. Таке буває не часто. У мене – вперше. Та й вони не самі. Ніби заспокоїлась. Лише легке хвилювання. Жіноче нетривке щастя, бажання бути коханою хоч день, хоч мить. Оманлива спокуса бути щасливою. Я бігла додому.

 

Осінь стояла дзвінка і прохолодна, аж морозяна. Ну, зовсім наче зима. Але снігу не було, а під ногами шурхотіло сухе листя. Сміємося притишено і щасливо. Невже і він?.. А чому б і ні? Покликав же мене. Мене, а не когось іншого. Я вже про нього дещо чула. Знала, що Льоня до жіноцтва був дуже ласий, отакий собі серцеїд. Жінки за ним просто-таки мліли. Зрячі, гарні, вони шукали з ним зустрічі. Від одних він завзято відбивався, а з іншими, чого гріха таїти, було всякого. Були такі і серед вчительок, котрі з ним працювали. До стосунків з жінками Льоня ставився аж надто легко і невимушено, він ніколи не робив з того проблем.

– Після того, як мені зрадила моя дружина, я мщу всім жінкам: позустрічаюся трохи, а набридне – лишаю.

– А чому ти думаєш, що ти таким чином мстиш жінкам? Адже жінці також не байдуже, коли вона з тобою зустрічається. А може, ти їй приносиш насолоду і радість.

– Я про це не думав.

– А може, котрась з отих жінок гадає, що вона мстить тобі або, скажімо, своєму чоловікові.

– Як-от, скажімо, ти…

– Ну, я – це зовсім інше…

– А чому інше? Хіба ти не жінка? Не така, як усі?

– Не така. Звісно, що не така. І саме тому ти мене сьогодні покликав. Мене, а не іншу жінку.

– То правда. Ти не така. А ще у тебе чудові вірші. Почитай щось.

– Я мало знаю напам’ять. Хіба що…

Тріскотіли в пічці дрова. Я читала вірші. Пахло димом і яблуками. Осінь і ніч підійшли до самого вікна, щоб підслухати нашу розмову, мої вірші. Пора було повертатися додому.

– Підемо пішки. Не боїшся? Це далеко.

– А ти знаєш дорогу?

– А що там знати?

Льоня остаточно втратив зір у дванадцять років і до сих пір боляче це переживав.

– Я ніколи не змирюся із своєю сліпотою. Ніколи.

– То й не мирися. Вилізь на люстру і кричи. Тільки що це дасть?

– Я знаю, що нічого. Але я ненавиджу свою сліпоту.

– А хто ж її любить? Просто треба виходити з того, що є. Чого без толку кулаками махати? Чи ти просто належиш до бунтарів?

– Очевидно, що так. Я не люблю, коли мені хтось допомагає. Люди думають, що, коли сліпий, то вже геть пропащий. А я всім доводжу, що це не так. Тому і без палки ходив, голосно, ніби бавлячись, виклацував пальцями.  Ми йшли пішки з Кривчиць і до самого центру, до моєї вулиці Чернишевського. По дорозі говорили про всяке, і, здається, було цікаво обом.

– Ти розумієш, коли ми йшли удвох з моєю жінкою, то бабусі хрестилися і зітхали. Вони жаліли її, що в неї сліпий чоловік.

– Це таке звичайне, що на те й уваги не варта звертати.

– Я ніколи до того не звикну. А ще, знаєш, я ніколи не женюся на сліпій.

– Чому?

– Щоб не бути білими воронами.

– Краще женишся на зрячій – і нехай бабусі хрестяться, жаліючи твою дружину. Тоді не нарікай.

– Я не знаю, що краще.

– А по-моєму, ти просто боїшся труднощів. Бо з сліпою жінкою, звичайно, важче. Треба частину господарських клопотів брати на себе. А тобі не дружина, а нянька потрібна, то так і скажи. Щоб тебе годувала, доглядала, а ти б вередував і почував би себе завжди інвалідом.

– Ну, чому інвалідом?

– Всяке в житті буває. Але я за рівність у шлюбі. Знайся кінь з конем, а віл з волом.

– Ти мене не переконала.

– А я й не намагалася тебе переконувати. Просто кожен з нас висловлював свої погляди.

Ото дурна! Чого доброго, ще подумає, що я йому в жінки набиваюся. Хлопець він, звичайно, супер, але… Занадто самовпевнений. Може, воно й добре, але…

– Запам’ятай мій телефон, – сказав Льоня прощаючись зі мною біля моєї брами, – дзвони.

Я й не намагалася запам’ятати його телефон, бо знала, що не подзвоню, як би мені того не хотілося.

Була п’ята година ранку, коли я тихенько увійшла в свою кімнату. Хлопці спали, свекруха також.

Нарешті діти розійшлися: Льоня – до школи, а Гену я відвела у дитячий садок. Тепер можна поспати. Я лягла, і сон теплими лапками  почав склеплювати мені повіки. Приїхав Фелікс. Він стояв наді мною і щось говорив. Та я його майже не чула.

– Що з тобою? – здивувався Фелікс. Питав наче аж стурбовано.

– Нічого. Я сплю.

– Ти… Якась не така.

– Я – нормальна, – сказала я знехотя, бо була далека і від Фелікса, і від цієї кімнати. Я була десь там, у своїй дзвінкій осені, що пахла димом і яблуками.

– А чому плаття твоє пахне димом?

– Це осінь так пахне, – сказала я сонно і усміхнено.

– Яка осінь?

– Ну… Звичайна осінь. Вона пахне димом і яблуками. А зараз не заваджай, я хочу спати.

Фелікс зачудовано відійшов. А я… До моєї мрії про свою квартиру додалася ще одна маленька мрія:  щоб мені подзвонив Льоня Мітянський – отой сумбурний суперечливий хлопець, що ніяк не хотів миритися з тим, що він сліпий.