ШКОЛЯРИК

Я все чекала, що котрийсь з моїх синів раптом виявиться вундеркіндом, ну, хоч в чому-небудь. Даремно чекала – діти як діти, нічого особливого. Одна мати хвалиться, що в її дитини зубки рано вилізли, друга – що її дитина говорити швидко почала або ж ходити стала мало що не відразу, як народилася. У моїх дітей все не так: і зуби пізні, і ходити стали, коли їм пора прийшла, і розмовляти по-людськи почали пізно. Та я тим не журилася. Аби здорові були. Я просто зрозуміла, що в мене не вундеркінди, а звичайні нормальні діти. І слава Богу – менше проблем.

Але проблеми все ж були. Ну, як же без них! Бо нарешті настав час, коли нашого Льоню треба було віддавати до школи. От і проблема: яку школу обрати для нашого сина, котрий, хоч і не був вундеркіндом, та був нормально розвинутою дитиною, в міру розумним хлопчиком. Він вже читав по складах і рахував, а ще я помітила в нього нахил до іноземних мов. Так, так, не смійтеся, у такого малого. Треба просто спостерігати за своїми дітьми. Коли по телевізору йшов фільм з участю артистів, що грали німців, то Льоня так відтворював їхню мову, ніби він її і справді розуміє. А ще, коли я йому читала віршики чи співала пісеньки німецькою, котрі пам’ятала ще зі школи від нашої прекрасної вчительки Анни Романівни, то Льоня просив:

– Ти говори, не треба перекладати. Просто говори.

Я зрозуміла: дитині було цікаво слухати звучання чужої мови.

Порадились з Феліксом, і він почав поміж людей розпитувати про школи. Врешті-решт вирішили: будемо віддавати Льоню в школу №56, що біля театру ПРИКво (тоді вона була там). Це була російськомовна школа з вивченням англійської мови. Говорили, що там вчителі – справжні педагоги, а це для мене було чи не найважливіше.

Пішли в розвідку. Нам не відмовили, тільки наш Льоня мав пройти відбірковий конкурс.

– А що ж це у вас за конкурс такий? Це мають бути дуже талановиті діти?

– Не обов’язково. Дитина має бути в міру розвинута.

– А конкурс?

– Він не зовсім звичайний… Для нас важливо не те, що відповість дитина на наше запитання, правильно чи неправильно, а те, як саме дитина відповість, як вона це скаже.

– Чи треба віддати дитину хоча б на якийсь час в дитячий садок з вивченням англійської мови? Чи, може, взяти репетитора?

– Зовсім ні. У нас свої методи. Те, що ви з дитиною будете вивчати рік чи два, ми вашій дитині дамо за два місяці.

Ми тоді не дуже в таке повірили, але з часом переконалися, що це була свята правда.

Льоня витримав відбірковий конкурс, і ми готували його до школи.

– А коли я закінчу школу, я зможу розмовляти з англійською королевою? – питав Льоня.

– Неодмінно зможеш, – запевняли його ми з Феліксом. – Але для того треба буде дуже добре знати англійську мову. А ще треба буде поміркувати, як тобі з нею зустрітися. Це буде набагато складніше, ніж розмовляти.

 

От і мали ми вже свого школярика. І пішов наш Льоня в перший клас. І закінчилося для нашого хлопчика безжурне, безтурботне життя. Дорослішають діти. Кажуть, що чужі діти швидко ростуть, а для мене і мої росли надзвичайно швидко. Нашому синові дуже поталанило, що потрапив він у ту школу. І не тільки тому, що тут вивчали англійську мову з першого класу. В цій школі були добрі педагоги. А головне – тут працювали люди, котрі думали про дітей. Вони думали не лише про те, щоб діти одержали відповідні знання, а й про те, щоб вони не промочили ноги, щоб поводили себе чемно і інтелігентно.

Одного разу мій Льоня, прийшовши зі школи, сказав:

– Якісь дивні ті вчителі. Вони нам роблять зауваження, що ми не так сміємося. Не можна, мовляв, голосно гигикати, а треба сміятися культурно. Хіба їм не однаково, як ми сміємося? І хіба це має значення? Сміється собі людина – то й нехай сміється, як собі хоче.

– Е, Льоньчику, ти не правий, – сказала я. – Якщо дитина вчиться в такій школі, як твоя, якщо дитина з першого класу вивчає англійську мову, значить, вона готує себе до життя і праці серед інтелігентних людей. Можливо навіть, що в майбутньому поїде за кордон і там буде представляти нашу державу. Отоді й матиме значення все: і як людина сміється, і як тримає виделку, і як розмовляє. А культури поведінки треба вчитися змалку. Того за один день не навчишся.

– Ну, ти йому цілу лекцію прочитала, – сказав Фелікс.

– Я зрозумів, що мама хотіла сказати, – серйозно втрутився Льоня.

Льоні виділили безкоштовні сніданки, і для того ніхто не просив нас подати довідки про нашу зарплату, з чим я пізніше зіткнулася в інших школах. Ми з Феліксом  почувалися трохи ніяково: все-таки Фелікс працював в інституті. Може, тому, що сліпі… Вчителька сказала:

– Ви не переживайте. Безкоштовні сніданки одержують діти, у котрих батьки не бідніші за вас.

За весь період навчання Льоні в школі я ніколи не занесла туди нічого, окрім квітів. Зате могла звернутися до вчителів із своїми проблемами чи питаннями, і завжди мене вислухали, порадили, допомогли, підтримали. Я ніколи не брала для свого сина репетитора. І зовсім не тому, що він у мене такий здібний. У школі на групі продовженого дня мого Льоню навчили працювати. Він приходив додому з виконаним домашнім завданням. Спершу з англійської десь прослизнула трійка. Ми забили тривогу:

– Може, взяти репетитора? Не хочеться, щоб син відставав.

Вчителька заспокоїла:

– Це не та трійка із-за котрої треба переживати. Скажіть, ви допомагаєте Льоні з англійської мови?

Ми знітилися:

– Ні, ми не вивчали англійської. А писати для нас взагалі… Словом, це нам важко.

– От… А іншим дітям батьки допомагають, бо багато хто з них і самі вчилися колись в нашій школі. З одного боку це добре: у їхніх дітей четвірки. А з другого боку: ваш Льоня всього добивається своєю працею. І то нічого, що у нього трійка. Мова йому дається, він старається, тому у нього знання будуть глибші, грунтовніші.

По якімсь часі Льоня вирівнявся з англійської, почував себе впевнено, і я ніколи не мала з його навчанням ніяких проблем. Важче давалася йому математика. Отут вже, особливо, коли Льоня хворів, ми з ним вдома розв’язували задачі. Тоді вже треба було неабияке терпіння, бо мій Льоня, назагал дитина мисляча, міг додавати ящики до вантажників, аби тільки зійшлося з відповіддю. Але й тут ми собі давали раду самі, без репетитора. Ми з Феліксом ходили на всі шкільні свята, на батьківські збори. Спершу Льоня в новій обстановці, очевидно, трохи знічувався, що у нього батьки сліпі, не такі, як у всіх. Треба було, аби до того всі звикли, щоб мою дитину це не гнітило. І з часом все стало на свої місця.

Пригадую жіноче свято, що відзначалося також і в Льониній школі. Відзначалося в межах класу. Прийшли мами. Були привітання, віршики, пісеньки. А потім вчителька звернулася до дітей:

– Діти, а зараз мами розкажуть вам про свою роботу. Чию маму ви б хотіли послухати?

– Льонину, – почулися голоси.

І я, правду кажучи, почервоніла від несподіванки, а потім встала і почала розповідати, а в класі стояла абсолютна тиша – діти слухали, і між ними сидів мій син, мій Льоня, і теж слухав.

 

КРІЗЬ ГОРЕ

Та лихо нас не забувало. Воно час від часу навідувалося до нашої хати. На цей раз померла моя мама. Померла на третій день Різдвяних Свят. Пішла до кухні, щоб набрати собі наніч кружку води – і впала… Батько помер на Великдень, а мама – на Різдво. І треба ж так статися, що останньою людиною, котру бачила моя мама, була Якилина – ота Якилина, до котрої батько мій вчащав до своєї глибокої старості. Батька нестало – і мама помирилася з нею, і вони собі спілкувалися. Я ніяк не могла того зрозуміти, аж сердилася на маму.

– Мамо, – казала, – ну, як ви можете з нею так спокійно розмовляти?

– Ай, дитино, що було, те минуло. Ми вже старі, та й батька вже давно нема. Що згадувати!

А я не могла з нею розмовляти. І коли траплялося, що Якилина зі мною заговорювала, я мовчки неввічливо відверталася: не могла їй простити маминих сліз. І своїх також…

Ми з Феліксом поїхали на похорон. От і все… Немає моїх батьків. Стала пусткою моя хата. Мамо, мамо, пожили б ви ще хоч трошки. Та мама мовчить. Лежить і мовчить… Пам’ятаю, священик в церкві казав, що моя мама заслужила, видно, в Бога собі легку смерть, і не дав їй Бог довгої постелі. Але, виявляється, мала мама гріх, бо померла без сповіді, і ми мали молитися, аби Господь простив їй цей гріх… Крізь моє горе, крізь біль і сльози я почула ці слова священика. Чогось я не розумію. Хіба ж винна моя мама, що раптово померла і не встигла піти до сповіді? Прости їй, Господи, коли так. І мені прости, грішній, мої свавільні думки.

Провели маму. Останню ніч я ночувала в своїй хаті. Більше не буду. Ніколи. І жаль стискав серце міцними лещатами. Прощайте, мамо, прощай, моя батьківська хато. Про дорослих не прийнято казати – сирота. Так кажуть про дітей. Але я почувала себе сиротою, маленькою і беззахисною.

Поверталися у Львів. Я була спустошена і вбита горем. Все. Нема нічого. Порожній світ…

– Є діти, – розраджував Фелікс. – Що ж поробиш! Не нами це придумано… Час заліковує…

– Не кажи мені про це, а то я зненавиджу той жорстокий час, що здатний поглинути, зарівняти всі людські болі і страждання.

– Але ж людина не витримала б, аби гострий біль постійно розтинав її своїми ножами.

– Цить, нічого мені не кажи.

– Тебе таки не можна брати на похорон. Добре казав твій батько. Люди їхали зі свят до міста: на роботу, на навчання, везли торби, клунки, валізи. Хтось штовхав мене, хтось ходив по моїх ногах, щось гостре впиралося в мій бік… Та мені було байдуже. Я навіть хотіла, щоб мені було зле. Немає мами…  Вона носила мене на руках, голубила і мліла наді мною. Нема. І вже ніколи не буде… Та я мусила жити, бо життя для чогось все ще тривало. Для чого? Того ніхто не знав, і я не знала. Та Фелікс сказав правду: у мене були діти, вони чекали. Ми їхали до них у Львів.

 

БУДНІ

Ні, ні… Не буду… Не буду згадувати. І згадую. Знову згадую…

Було літо – як літо: в міру спекотне, в міру дощове. Нам з Феліксом якось вдавалося майже щоліта відпочивати. Але ми ніколи не відпочивали разом – ніяк було: двоє дітей, лишити ні з ким. Свекруха могла побути з ними лише годину-другу, і то не завжди. Разом ми їздили тільки в село до моєї мами, ще доки вона була жива. Наймали машину, сідали з дітьми – і їхали до самої маминої хати. Це було трохи дорого, але раз в рік ми таке собі дозволяли, бо інакше ми б тоді не змогли поїхати в село: двоє сліпих, двоє дітей, море одягу, ще щось з продуктів і пересадки. Та й машину взяти було все-таки дешевше, ніж тепер: сорок п’ять карбованців – то вже з «наваром». Так зате, коли їхали назад, мама нас так завантажувала, що було незрозуміло, як та машина тільки витримувала.

Але іноді ми все-таки їхали на море, особливо тоді, коли мами вже не було. Їхали нарізно. Окремо Фелікс, окремо я, а потім ще Фелікс їхав з матір’ю та дітьми, а я залишалася вдома. Так ми іноді відпочивали. Ну, а як же інакше! Ми працювали цілий рік. Фелікс – в торгово-економічному інституті та ще й над кандидатською дисертацією з політекономії. А я… Я мала півставки в школі, а решта – на підприємстві: на сітках, на шнурках, в електроцеху, ще й умудрялися з артілі, де працювали інваліди, шнурки брати. Правда, Фелікс мені багато допомагав: і по магазинах ходив, і шнурки навчився бити, і прокрутити щось в пральній машині міг, і з дітьми вовтузився. Гріх би мала скаржитися. Але і я не мала спочинку. А почувала я себе вкрай кепсько: в мене майже щодня боліла голова. Коли боліла не дуже, то я на те майже не звертала уваги. Але часто вона боліла шалено – і тоді я вже не чула  щебету пташок в нашому парку, не раділа ні весні, ні літу. Лікарі? Та зверталася. Нічого не кажуть, списують на менінгіт, перенесений в дитинстві. Може й так. Але ж якось треба жити. Іноді я вже думала, що, можливо, там якась пухлина або що. А ще сон. Я постійно з ним боролася, як з найтяжчим ворогом: нічого не допомагало – я постійно хотіла спати. А я мусила працювати, прати, варити. Бо хто ж буде? Та іноді руки і ноги ставали важкі, а голова… Та що я все про хвороби! Були й гарні часи. Особливо, коли ми вдвох або й з дітьми йшли гуляли чи до когось в гості, або в театр чи на концерт… Або просто були вдвох. Особливо я любила той час, коли нарешті ввечері ми з Феліксом сходилися докупи. Діти спали, а ми сідали вечеряти, розповідали про свої справи на роботі, вирішували якісь проблеми. Спокій і лад… Або слухали якусь озвучену книжку по магнітофону. Свої вірші Феліксу я читати не любила, бо неодмінно закінчувалось тим, що він питав:

– А цей вірш надрукують в газеті?

– Ну… Можуть надрукувати.

– А скільки за нього гонорару буде?

І я замовкала. Не те, щоб я мала щось проти гонорару, але для мене головним було щось інше… Я була емоційна, піднесена, Фелікс – практичний, дуже практичний. Якщо ж я відповідала, що цей вірш в газеті не надрукують, то Фелікс казав:

– Ет, то для чого тоді було його писати?

Мене це просто-таки вбивало. Може саме через те в ті роки віршів було написано зовсім небагато. Пробувала писати щось з «громадянської» тематики. Виходило не дуже добре, і я сама це розуміла. Все-таки з десяток віршів надрукувала «Вільна Україна». Був серед них і вірш про Леніна, і «Народ з блакиті, ніжності і сталі» – до дня Перемоги, а ще щось про осінь, про дев’яностотисячний автобус, випущений Львівським автобусним заводом. Кожен надрукований вірш був для мене великою радістю. В ті дні я почувала себе майже справжньою поетесою, ходила окрилена і щаслива. З надрукованих тоді віршів мені найбільше подобався той, що був присвячений нашому театру імені Марії Заньковецької, мабуть, тому, що був написаний дуже щиро.

ВІД ІМЕНІ ГЛЯДАЧІВ

Погасло світло. В залі тишина.

Весь зал, – немов натягнута струна.

І от оркестр поплив через віки –

І вже на сцені б’ються козаки.

І линуть в зал Шевченкові слова,

Його невольник пута розрива.

Там гайдамаки гинуть у бою

За волю й правду в рідному краю.

І вже не зал то, а стрімка ріка,

І гомін революцій не ляка.

Знамена вітер лагідно колише…

А в залі тиша… Нескінченна тиша…

…А муза стоїть на сцені

І в даль простягає руки,

Невпинна і величава,

В прийдешнього дивиться дні.

За нею ідуть натхненні

На творчості радість і муки.

Вони не шукають слави –

Їх рампи кличуть вогні.

Хай пройдене судять люди.

Їх оплески – нагорода.

Найкращий дарунок – квіти.

А лаврів не треба, ні.

«А спокою вам не буде, –

Так муза сказала горда,

– Бо хто одягає вінок мій,

Довіку той служить мені».

Хай ще не всі заслужені,

Хай ще не всі народні,

Та сцена для всіх простора,

На ній боротьба і життя.

Боріться за наше «завтра»,

Відстоюйте наше «сьогодні»,

І хай наше світле «вчора»

Не кане у забуття.

За ваше мистецтво прекрасне,

За вашу майстерність велику,

За ваше уміння світле

Серця відкривать без ключів.

Хай буде вам море щастя

І квіти найкращі віку.

Я щиро вам аплодую

Від імені глядачів.

Дуже рідко я виходила з віршами на люди: не часто й кликали, та й я чомусь і не дуже любила. Правда, мала честь якось виступати на підприємстві у товаристві  Миколи Красюка і Марії Хоросницької. Красюк мав вже кілька своїх збірок, а Хоросницька вже була відома, я її дуже поважала, і вірші її мені подобалися. Вона якось навіть обіцяла мені допомогти з віршами, та… Я не вміла використовувати зв’язки з людьми. Я взагалі не вміла (не вмію й досі) чогось добиватися. У мене, як правило, нічого не виходило. А Фелікс вмів. Коли йому щось було треба, то він неодмінно пригадував людей, причетних до цієї справи. Навіть тих, що випадково їхали з ним в поїзді і з якоїсь причини обмінялися телефонами. А коли Фелікс дзвонив у якусь установу і казав, так поважно, з таким апломбом:

– Вас беспокоит Фролов, – то тому, хто був на другому кінці дроту, мало бути вкрай незручно, що він не знає, хто такий цей Фролов.

Отже, ми з Феліксом були зовсім різні і за характерами, і за уподобаннями. Не знаю, що там з того приводу кажуть психологи, та це було і добре, і зле. А втім, наша сім’я вважалася ідеальною, її ставили в приклад. Та зрештою у нас все було гаразд. А може й не зовсім. Та в кого буває зовсім добре? Хіба в тих, хто нічого нікому не розповідає. Я теж не розказувала. Хіба найближчим своїм товаришкам.