В той широкий світ 2006 рік

СКЛАДНИЙ ХАРАКТЕР – СКЛАДНЕ ЖИТТЯ

Іноді у вихідні заходив Льоня Мітянський. Приносив моїм хлопцям цікаві іграшки та цукерки. Коли вони були вдома, щось майстрував з ними і легко знаходив спільну мову. Це були щасливі години в моєму житті. Про одруження не йшлося: Льоня не мав такого наміру, та і я не ризикнула б, маючи двох хлопців. Ми тягнулися одне до одного не тільки від фізичної спраги. У нас було дуже багато спільного. Ми могли годинами розмовляти – і нам було про що. Льоня зізнався мені, що у нього росте позашлюбна донечка.

– То чому ж ти не женишся на тій жінці? Ти кажеш, що вона зряча і з освітою.

Мені стало прикро, ніби в тому була якась моя провина.

– Тепер не женюсь. Може б і женився, та її мати прийшла  якось до моєї матері і сказала:

– Я нічого не маю проти вашого сина – він і розумний, і інтелігентний – словом, порядна людина. Але він сліпий. Розумієте?

Моя мати, звичайно, це розуміла. А та продовжувала:

– А в нас – камениця. А до камениці треба господаря. Тому… Самі розумієте…

– Так, звичайно, – спокійно відповіла моя мама, – мій син не до камениці.

– Ні, ти уявляєш? І щоб я після того женився? Та нізащо!

– А може, донька тут ні при чому?

– Звичайно, ні при чому. Вона аж плакала. Але я вже не міг більше з нею зустрічатися.

– Чекай… А дитина?

– Ну… Вона сама її хотіла. Ніхто зі мною не радився. Ми на той час вже майже не зустрічалися.

– А як тепер?

– Ніяк. Дитина росте. Вони іноді заходять до нас. Дочка ж. І онучка моєї матері.

– І все?

– І все.

Мені стало дуже гірко, ніби я у чомусь завинила перед тією жінкою і перед її дитиною. Звичайно, моєї вини тут не було. Я тоді ще Льоню і не знала, та все ж було гірко. Отака вона, жіноча доля, що так залежить від отих сумбурних і неприборканих чоловіків.

– А якби я народила від тебе дитину? – якось спитала я у Льоні, бо і справді у мене закрадалася така думка – народити ще одну дитину. Ні, не комусь на зло. Бо дітей на добро народжувати треба. Хлопці вже попідростали, а я ну просто-таки відчувала таку потребу – народити ще одну дитину – втіху для себе, радість. Я буду її любити, від кого б вона не була, моя крихітка. Я вже любила її, ще не зачату, ту, що жила вже в моїх мріях. Я майже відчувала її фізично і з часом все більше переконувалась: так, мені потрібна третя дитина. Потрібна для того, щоб я ожила, щоб відчула свою силу, щоб знала, що мушу про когось турбуватися, постійно, повсякчас, щохвилини. Ще не зараз, не сьогодні, але мені конче потрібна дитина. І я б, здається, вдвічі більше б любила її, якби вона була від Льоні. Цей чоловік дуже подобався мені.

Фелікса я любила отією першою світлою школярською любов’ю, що, як правило, майже ніколи не збувається, так і залишається отією яскравою зірочкою, що світить на все життя. У мене вона збулася, моя перша любов – і я була щаслива. Та жаль, не довго… Я б ніколи не сміла дорікнути своїй любові, якби для мене, як для жінки, щось було не так. Я любила свого Фелікса. Коли йому щось боліло, я майже фізично відчувала цей біль на собі, десь майже так, як мати відчуває біль своєї дитини. Коли у нього щось було не так, я ладна була всі його неприємності прийняти на себе і, якщо треба, страждати двічі більше, ніж страждав він, аби тільки йому було від того легше. Та моя любов зазнала краху. І я це теж пережила, майже як фізичний біль.

Тепер в моєму житті з’явився чоловік, і я потягнулася до нього, як самотня зріла жінка, спрагла і обкрадена долею. І я була б майже щаслива, якби не біль моїх дітей, та й мій власний, за втраченим родинним затишком, коли є дім, а вдома – батько і мати.

А Льоня Мітянський… Він вже давно не ставився серйозно до стосунків з жінками. Два десятиріччя самотнього життя зробили його отаким собі перекотиполем, що гнало його від однієї жінки до іншої (нехай не вадить йому моє слово).

– То що було б, якби я народила від тебе дитину?

– Тоді б мені хіба що стрілятися треба було б.

– Чому вже і стрілятися? Я б не мала до тебе ніяких претензій. Навіть ніхто й не знав би, від кого в мене дитина. Ти ж бачиш, я живу окремо від всіх наших.

– Річ не в тім… Я б ніколи не соромився визнати свою дитину. Та біда в тім, що я нічим не зміг би вам допомогти і від того ще більше б мучився. Навіть, якби я і женився на тобі, то ти б з мене не мала ніякої допомоги. Я б не міг, як інші чоловіки, піти в магазин по хліб чи по молоко.

– Чому це не зміг би? Ти ж ходиш сам скрізь, дарма що без палки.

– Я просто не звик ходити по магазинах.

– А ти що, ніколи не ходиш по молоко чи по хліб?

– Ні, не ходжу. Потреби такої нема. Доки я на роботі, мати все, що потрібно, купить. Або доньку пошле. Я не звик. Та й взагалі… Я вже тобі говорив.

– Ради Бога, не сприйми так, що я неодмінно хочу тебе на собі женити. Я й сама заміж не прагну. Маючи дітей…

– Діти для мене ніколи не були б завадою. Особливо хлопці. Я так хотів сина, а маю самих дочок.

– Е, не кажи. Це так тільки здається. Тоді виникали б всякі проблеми, а я б їх не хотіла. Після того, що сталося… Ні, заміж я вдруге ніколи не вийду: ні тепер, ні колись…

– Зарікалася коза на ярмарок іти, а її взяли та й повели.

– Мене не поведуть… Та й кому треба така коза?.. З козенятами…

– Ні, знаєш, якби не побутові прикрощі, якби не зітхали бабки услід, я б таки на тобі женився.

– А ти лиш не спитав, чи я б за тебе пішла.

– А що, не пішла б? Невже не пішла б?

– Нізащо!

– Чому? Невже я такий поганий?

Було видно, що це його зачепило за живе.

– Ні, не тому, що ти такий поганий. Ти просто волокита. І ніякі шлюбні окови вже не здатні тебе зупинити. А я б все життя плакала або плюнула б на все і розлучилася б врешті-решт з тобою, як-от з Феліксом. Бо, якщо сім’я, то – вірність, інакше я не розумію. Бо для чого тоді створювати сім’ю? Живи собі перекотиполем і не морочи нікому голови.

– Ти просто консервативна і несучасна.

– Може.

– А ми якось дивилися кіно… Там ховали одного. А за ним ішли щось з шість його жінок. Всі плакали і підтримували одна одну.

– Виходить, ти за гарем?

– Чому гарем? Просто… Ви, жінки, якісь неправильні. Якщо чоловік дає собі раду з кількома жінками, то чому це комусь заваджає?

Льоня починав блазнювати.

– Ви, жінки, жорстокі власниці: тільки мій і більше нічий.

– Але ти ж хочеш, щоб тебе жінка любила до нестями, до самозречення?

– Так це ж жінка!

– А ти б погодився з кимось її ділити?

– Ти що, здуріла? Ніколи!

Ми удвох засміялися.

– Ти загнала мене в глухий кут. Але все одно…

– Досить, досить. Я знаю, що ти ніколи не визнаєш, що неправий.

– Ти знаєш, ніколи. Такий вже дурний характер. Якщо я на щось сказав, що воно чорне, то я вже ніколи не скажу, що воно біле, навіть тоді, коли я переконаюся, що воно таки біле.

– Це зле. Дуже зле.

– Розумію, але нічого не можу зробити: такий характер.

– Характер міняти можна, особливо, коли розумієш, що це кепсько.

– Ет! Дурниці. Давай краще читати твої вірші.

 

Льоня був непередбачуваний. Я ніколи не знала, коли він прийде. А якщо знала, що має прийти, то могла цілий вечір прочекати намарно. А іноді, і це найчастіше, він приходив несподівано. Часом спокійний, елегійний, тоді казав, що моя Майорівка – це найкращий район в місті Львові. Не те, що загазований центр. Це була правда, але я до тієї Майорівки ніяк не могла звикнути. І орієнтуватись мені тут було важко.

А іноді Льоня налітав, як вихор, рвійний, чимось обурений чи пригнічений. Тоді він виливав свою душу, виплескував свій гнів, обурювався шахрайством та злодійством, хабарництвом та лицемірством. Ніяких компромісів він не визнавав – це було не для нього.

Одного разу Льоня прийшов особливо сердитий. Спершу навіть розповідати нічого не хотів. Поступово трохи заспокоївся і почав розповідати. Виявляється, колега по роботі, вчителька, котра йому особливо симпатизувала, організувала йому привітання по радіо від вчителів та учнів якогось-то класу. Це б нічого, та в тому привітанні були слова: «Недивлячись на те, що Леонід Олександрович – інвалід першої групи по зору…» і вже не мало значення, що там було далі, які похвали були на його адресу. Він не любив, коли говорили про його сліпоту, тим паче по радіо. Він був розгніваний до неможливості, і я ніяк не могла його вгамувати.

– Льоня, – пробувала я якось заспокоїти, – вона ж не хотіла нічого поганого. Хотіла ж якнайкраще. Звідки ж їй було знати?..

– Нічого собі – найкраще! Хто її просив? Міщанка! Обивателька! Ах, він бідний сліпий! Розвела… Аж плакати декому захотілося. От я її завтра обматюкаю.

– І зробиш дурне. Людина не хотіла тобі зла. Вона хотіла  зробити тобі приємність.

– Нічого собі – приємність! Та я…

– Почекай. Але ж ти і справді сліпий. Чого ж ти обурюєшся? Вона нічого не вигадала.

– Не говори мені того слова – терпіти його не можу.

– Ну, незрячий. Це не міняє суті.

– Так, незрячий. То про це треба говорити по радіо? Ах, бідний! Давайте заплачемо! Міщанські штучки.

– Перестань. Вона нічого такого не говорила. Чому ти з нічого робиш проблему? Ось подякуй людині завтра.

– Що? Я їй подякую! Я їй подякую так, що вона надовго запам’ятає.

Я знала, що дозавтра Льоня заспокоїться і ніякої безтактності собі не дозволить. Але прихильність його ця жінка втратила назавжди. Я їй співчувала.

Іноді Льоня телефонував мені. Як правило, це було пізно, десь об 11-ій вечора, і тоді ми розмовляли довго-довго, і я втрачала лік часу. Про наші стосунки знали мої найближчі, знало досить багато осіб, але якось все-таки ця не сказати б таємниця втримувалась в нашому колі і на загальний обшир не вийшла. Особливо критися мені не було потреби, бо Льоня не був одружений. Навпаки, це був дуже престижний кавалер, так що я могла навіть трохи погоноруватися. Але все-таки не варта було дуже й розголошуватися, бо з часом Льоня мав би одружитися і, ясна річ, не зі мною. Та всьому свій час. Мій час для розголошення таємниць ще не настав.

 

В житті Льоні було багато трагічного, хоча він не любив про те говорити. Коли він був ще немовлятком, забрали батька. За що?  Нізащо… Як багатьох тоді, в ті прокляті сталінські роки. Працював бухгалтером, ні в чому замішаний не був. Його, очевидно, мучили. Мабуть, не витерпів болю і взяв на себе якусь вину, якої за ним не було. Думав, певно, що зашлють до Сибіру, а його розстріляли. Родині повернули одяг, закривавлений від катувань. Матір розбив параліч. Люди від них відсахнулися – сім’я ворога народу. Допоміг один єврей: дістав матері путівку в санаторій. Там її поставили на ноги. Жили тоді на Полтавщині, та після всього вирішили переїхати. Вже не знаю як, але опинилися в селі Зозулі Золочівського району. Мама працювала вчителькою. Змушували ходити по підписці на позику. Звісно, ходила. Чи сміла б відмовитися? Їй, як вчительці, жителі села завозили дрова. Одного разу в дрова підклали вибухівку. Хлопець пішов розпалювати в групці, пролунав вибух – і настала пітьма: хлопчик втратив зір. Один старий дід тоді сказав:

– Ой, дитино, це не на тебе було розраховано.

Такий був час, нічого не поробиш. Велася боротьба, і колесо зачепило їхню родину. З одного боку репресовано батька, з другого – вибух… Льоня мав довідку, що прирівнюється до інвалідів війни. Ще тоді мав таку довідку. Нікому її не показував, нікому нічого не казав про свої пригоди. Залишок зору все ж був. Мати з усіх сил намагалася якось рятувати дитину. Повезла в Одесу, в клініку Філатова. Сам Філатов дивився хлопця, обіцяв допомогти. Зробили операцію. Чи то операція не вдалася, чи хлопця зарано підняли – словом – нуль, абсолютний. Льоні було тоді дванадцять років.

Він розповідав:

– Зробив тоді я стійку на голові, взяв у хлопців одяг, бо в нас, після операційних, позабирали, та й пішов на море. Тепер мені вже все було можна.

А мати працювала. Мліла за дитиною, бо десь там в Одесі йому зробили операцію. Сам Філатов робив, а про нього світ увесь знав. Мала надію, що хлопчикові повернуть зір. Такі вже чудеса розповідали про того Філатова. Найняли доглядачку, щоб сиділа біля дитини, бо ж Льоня – хлопчик-непосида: щоб не встав раніше, ніж дозволять, щоб різких рухів не робив – операція ж… І взагалі… За дитиною був потрібний догляд.

Вже цілий місяць Льоня, дорешти втративши зір, купався собі на морі, а доглядачка писала матері, що з дитиною все гаразд і ретельно отримувала гроші. Аж поки знайомі приїхали в Одесу і прийшли провідати хлопця.

 

Влаштували у Львівську школу для сліпих. Повторно у п’ятий клас, щоб шрифт Брайля вивчив. Хлопець швидко адаптувався. Пустував разом з усіма хлопцями, ходив з відчайдухами по карнизу за вікном на третьому поверсі. Був непосидько. Навчання давалося легко, але щось не дуже його вабило.

Льоня гарно співав, мав голос і слух. Мама показала його спеціалістам. Їй сказали, що у хлопчика є дані, і нарадили віддати його у Москву в хор Свєшнікова. Це був на той час дуже знаменитий хор хлопчиків. І Льоня поїхав у Москву. Його прийняли. Він вже тішився, що буде співати, скрізь їздитиме, йому аплодуватимуть. Але тут він зустрівся з людиною, що фактично вирішила його долю. Це був вчитель співів з Московської школи для сліпих дітей, що за сумісництвом працював і в хорі. Його занепокоїла доля хлопчика. Він був з ним відвертий:

– Ти ось що… Кидай це безперспективне діло і йди в школу сліпих. Тобі треба вчитися. А тут перспектив у тебе ніяких. Тут навантаження на голос велике, навіть в час мутації, коли його треба поберегти. З тебе витиснуть все, що можна, а подорослішаєш – і підеш геть, не маючи ніякої професії, ні перспективи. Тобі треба вчитись.

І хлопець на диво послухався, хоча йому дуже хотілося співати, їздити з концертами, бути артистом, щоб аплодували, щоб захоплювались.

– Ти не переживай, – заспокоював учитель, – вокалом я з тобою буду займатися, ти нічого не втратиш, повір мені. Ти співатимеш, але так, щоб міг співати і тоді, коли будеш дорослий.

І Льоня перейшов у Московську школу для сліпих дітей, знову у п’ятий клас, бо навчання тут велося російською мовою. Тут було багато переростків, навіть дорослих, що, втративши зір з поранення, освоювали шрифт Брайля. Хлопець потрапив у чужу для нього атмосферу, але мусив звикати. Повернувся б у Львів, але тут був той, що займався з ним вокалом і обіцяв, що Льоня буде добре співати. Вони працювали. Хлопцеві хотілося співати вже тепер, зараз же, виступати з концертами, насолоджуватись оплесками і похвалами, та вчитель не дозволяв:

– Ще не час. Зараз у тебе період мутації, голос треба берегти.

Льоня часом уже й шкодував, що пішов з хору Свєшнікова. Але десь у глибині розумів, що вчитель правий. На загал Льоня ріс хлопцем врівноваженим, ніколи не брав участі ні в яких хлоп’ячих бійках. До дванадцяти років він був повнуватим і не високим на зріст. Після дванадцяти хлопець підтягнувся, пішов у ріст і незабаром переріс багатьох своїх однолітків. У Московській школі незрячим дітям давали повноцінне спортивне виховання. Хлопці навіть грали у футбола. Правда, м’яч був з «голосом», тарахкотів. От на його звук хлопці за ним і бігали.

За Льонині вишиті сорочки, котрі для нього вишивала мама, його чомусь називали поляком. Чому поляком? Мабуть, ті хлопці просто не знали, що є така Україна. Льоню це прізвисько страшенно сердило. Але що мав робити? Тут був їхній «лідер», котрого ще ніхто у бійці не перемагав. Чи й не він придумав таке прізвисько.

Одного разу під час гри у футбол «лідер», посилаючи м’яч на Льоню, крикнув:

– Поляк, держи.

І тут щось раптом з хлопцем сталося: він несподівано, сам не пам’ятаючи себе, кинувся на свого кривдника і почав його гамселити. Хоча непереможний «лідер» був дебеліший і фізично сильніший, ненависть і злість у Льоні була така велика, що додала йому сили. Він підім’яв під себе свого супротивника і добре відлупцював його. А хлопці отетеріло стояли і не могли зрозуміти, як це могло статися. Всі з жахом чекали, що з «поляком» тепер буде. А нічого не було. Просто всі зрозуміли, і «лідер» в тому числі, що Льоня сильний і може за себе постояти. Більше Льоню ніхто поляком не обзивав.

В комсомол Льоня не поступав, просто не поступав – і все, нікому нічого не пояснюючи. Це було неймовірно: учень, що добре вчився, і раптом не в комсомолі. Хлопця викликали в райком комсомолу на співбесіду. Тут Льоня і сказав про свого батька:

– Мій батько загинув у тридцять дев’ятому. Розумієте?

– Розумію, – сказав інструктор і нагадав хлопцеві слова Сталіна: «Сын за отца не ответчик».

І Льоню прийняли в комсомол. Без цього тоді не можна було.

Вчитель співу несподівано помер. Тепер з Льонею вокалом ніхто не займався. Хлопець, відчувши себе артистом, став активно співати, брати участь у всіх концертах, співати голосно без особливої у тому потреби, просто так, бо його хвалили, ним захоплювалися. І Льоня таки посадив собі голос. Вчитель був правий. І потім, будучи уже дорослим, Льоня співав добре, але сам розумів, що могло бути краще.

Повертатися у Львів не було сенсу: у Львівській школі для сліпих не було десятирічки. Ті, хто хотів вчитися, самі роз’їжджалися по всіх республіках, шукаючи, де б здобути середню освіту. Льоня залишився в Москві аж доки не закінчив школу. Отепер вже міг нарешті повернутися у Львів, котрий дуже любив. Тут жила його мама. Тут він спробує вступити до університету на історичний факультет.

Спробував. Всі екзамени склав на «відмінно». А по конкурсу не пройшов. Як таке могло статися? А отже сталося. Чи це було блокування перед незрячими, чи про його батька пам’ятали. Взяв документ про реабілітацію батька, що вже на той час був, і поїхав у ЦК комсомолу. Там йому просто-таки не повірили: як таке могло бути? Абітурієнт складає всі екзамени на «відмінно» і не проходить по конкурсу. Нонсенс!

Допомогли. Льоню таки зарахували студентом історичного факультету десь аж у жовтні. Виборов собі право вчитися. І вчився. Пригадував, як вони, незрячі студенти, котрих на цей час було вже декілька, часто збиралися тісним колом, вели цікаві розмови, дискутували, співали українських пісень чи колядок, мислили. Це були його найкращі роки.

Закінчив університет. Вдалося влаштуватися в школі. Незрячому це було дуже нелегко. Всі до сліпого вчителя ставилися з недовірою: як він працюватиме, коли він сліпий? Працював. І працював добре. І вже ніхто не сумнівався, що з нього вийшов  таки добрий вчитель.

З родиною не склалося – розлучився з дружиною. Винуватив її, але й свою вину визнавав. Дві доньки любили його, потребували батьківської підтримки. Опорою в житті була його мати – жінка мужня і вольова. От їй вже незабаром вісімдесят виповниться, а вона все ще активна: парить, жарить, ходить до приятельок, порядкує на дачі, головує в їхній родині. І Льоня, хоч і посміхається, та мусить її слухатися: не хоче, щоб мати нервувала – любить її. Скільки вони разом лиха натерпілися і у війну, і після війни.

Старшого брата в Німеччину вивезли, а вони виживали удвох…  Отакий був той Льоня, котрий став відтепер моєю відрадою і моїм смутком. Була коханкою чи коханою. А про одруження не йшлося і ніколи не йтиметься. Розуміла, що колись все це скінчиться: йому набридне сліпа коханка, і припаде до душі інша жінка, зряча, з котрою можна піти на концерт чи в театр. І це нічого, що бабусі хреститимуться їм услід. Ну, що ж, це буде потім, колись. А зараз нам було добре удвох.

– Ти тільки не дури мене, – просила я. – Не дури і не жалій. Я не істеричка, тому чесно можеш мені сказати, коли все у тебе мине.

– Що це «все»?

– Ну… Твоє почуття до мене. Ти обіцяєш? Адже нас нічого не зв’язує.

Він сміявся, пригортав мене, і на тому ті розмови припинялися. Але я все серйозніше і настирливіше почала думати про третю дитину. Щоб мати і надалі собі замороку. Говорила про це з дівчатами. Вони не вірили, що я на таке спроможуся.

– Це ж відвага потрібна, – казали. А одна жінка говорила більш категорично:

– Ну й дурна ти! Повіддавай дітей в інтернат та й гуляй собі, поки молода.

– Ти що! В інтернат? Як би це я своїх хлопчиків в інтернат віддала? Я тільки їх лякаю тим інтернатом, коли вони неслухняні.

– Ну, і даремно. Там їх ніхто не скривдить, будуть нагодовані і одягнені. І мороки з ними не матимеш. От послухай мене і зроби, як я кажу. Ще й гроші зекономиш.

– А хто їх  вночі накриє? Хто ковдри їм поправить, від страшних  снів обереже?

Я гроші економити не хотіла, хоч у мене їх і не було, позбавляти себе зайвої мороки теж не збиралася, а навпаки, мріяла ще собі трохи додати мороки – мріяла про третю дитину. А раптом буде дівчинка. А як і хлопчик, то все одно: малесеньке, крикливе. Я любитиму його. Я ще жінка, я ще можу бути матір’ю. Я буду доброю матір’ю, чого б це мені не коштувало. Я розуміла всі ті труднощі, що на мене чекали, я знала, скільки судів-пересудів викличе мій вчинок. Та все це я переживу. І досить спокійно переживу. Кому яке діло до мене і до моєї майбутньої дитини, якої ще й не було?  Але я знала, що вона буде, я хотіла, щоб вона була. І все ж я була самотня. Льоня не став моїм чоловічим крилом. Я постійно відчувала ненадійність того зв’язку. І Льоня  не намагався переконати мене, що це не так. Прийшов – то й прийшов, а міг і не прийти і навіть не подзвонити. Я прагнула якоїсь визначеності, а її не було. Відмовитись від Льоні було важко, він подобався  мені та й видимих причин на те не було. Але я не почувала себе з ним у безпеці, під якимсь захистом, я не мала чоловічої підтримки, навіть моральної. Мирилася. На свята він був зі своєю родиною. І я розуміла – мати. В його родині шанувалися традиції: на свята всі мали бути разом. І це було прекрасно. А я… А хто б про мене мав думати? Для Льоні я була так собі, між іншим. Може б він мені і заперечив, якби міг… На жаль… Не заперечить… Бо його вже нема… А тоді був, пристрасний, шалапутний, елегантний, розумний і задирикуватий. Запевняв, що любить мене. І все ж я була самотня. Я була створена для родини, а родина у мене розпалася, і цей біль не проходив. Та я ніколи не жалкувала, що саме так вчинила, бо пам’ятала своє дитинство. Я пам’ятала, як сварилися батько з матір’ю із-за сусідки Якилини. Сварилися і билися. А я сиділа за хатою, маленька, сплакана і забута, діставала свій хрестик, що носила на шиї, і молилася палко і фанатично, як уміла, своїми дитячими словами:

– Господи, допоможи мені! Зроби так, щоб тато з мамою не сварилися!

І обливала свій хрестик дитячими сльозами. Я все те пам’ятала і не хотіла своїм дітям такого життя. Краще вже самота, гірка, як полин, жіноча самота.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

sixteen + seventeen =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.