Вчитися на вечірньому було важко, але й цікаво. Люди тут були вже серйозні, у переважній більшості своїй працюючі. Вони і з викладачем іноді посперечатися могли. Скажімо, викладач запевняє:

– У капіталістичних країнах робітники часто організовують страйки. Звичайно, в нашій соціалістичній країні такого нема.

А встає солідний такий студент і заперечує:

– Дозвольте!.. Чому ж нема? А от у нас на заводі нещодавно був страйк.

Мені було трохи жаль тих викладачів-ідеологів. Вони може й самі не вірили в те, що казали. Але мусили, бо ж інакше хто б їх тримав на їхній роботі. Але все-таки були й такі, що знаходили спосіб визнати недоліки нашого тодішнього ладу, обережно, делікатно, а таки погоджувалися з нашими судженнями, бо ж ми життя вивчали не лише з книжок…

Іноді до нас, до вечірників, доходили чутки про арешти студентів-стаціонарників. То вони якусь газету випустили, то в них якусь заборонену літературу вилучили… Такі звістки передавалися тихенько, пошепки. Отоді ми трохи заздрили тим студентам, бо вони були в самому центрі подій. Університет тоді називали українською республікою. Розуми там не дрімали. Енергія і освіта разом – то була велика сила. Очевидно, знаходили ті студенти підтримку і у викладачів. Але ми про цей рух тоді знали небагато. А може дехто знав і більше, та мовчав.

 

Жити мені стало легше, коли до нас на курс прийшла Люба Мельничук. Її «перекинули» з історичного. Вона була дуже проста і безпосередня. Відразу підійшла до мене – її зацікавило моє письмо.

– Що це ти робиш? – спитала Люба.

– Я  так пишу.

– Пишеш? Ану, дай я спробую.

Я почала їй пояснювати секрети шрифту Брайля. Всі зібралися навколо. Зрозуміло, що їм всім було цікаво, як я пишу, але просто ніхто не насмілився до мене підійти і запитати. Тепер всі дивилися і слухали з цікавістю. Я знаю, що вжитися в гурт моїх однокурсників мені допомогла моя комунікабельність. Я так хотіла, щоб вони забули про мою фізичну ваду. Вони іноді насправді про неї забували, але, на жаль, саме тоді, коли мені треба було допомогти. Але тепер у мене була Люба. Вона не забула. Дуже швидко Люба освоїла шрифт Брайля і тепер часто смикала мене на лекціях.

– Напиши мені щось.

І я переривала своє конспектування і писала: «Любка, сатана, відфутболься і не заваджай мені конспектувати».

На якийсь час Любка замовкала: наполегливо розбирала мою записку. Потім чувся її тихий грудний сміх, а тоді вона знову штовхала мене під бік:

– Ще щось напиши.

Я починала сердитися. Але на Любку сердитися було неможливо. І я писала:

«Тече річка невеличка,

Через річку – мостик,

На мосту стоїть теличка,

А в телички – хвостик».

Ні, це не мій такий вірш. Я його десь почула. Його приписували комусь з відомих радянських поетів. На якийсь час западає глибока тиша, і я можу спокійно конспектувати. Потім Любка сміється, не може стриматися і сміється голосніше, ніж це допустимо.

– Мельничук, – звертається до неї викладач, – чого це вам так весело? Ви заваджаєте своїй товаришці.

Люба на якийсь час замовкає. Знання шрифту Брайля потім нам з Любою стало у пригоді. Я могла на екзамені писати їй шпаргалки. Нікому і в голову не приходило, навіть викладачам, що Люба вміє читати по Брайлю.

То була бідна дівчина. Працювала на заводі, жила на квартирі у якоїсь не дуже порядної жінки. Любі жилося важко, може тому поставилася вона до мене з таким розумінням і співчуттям. І те співчуття для мене не було принизливим. Вона трималася зі мною якось на рівних. Ми потоваришували і до наступної сесії вже готувалися удвох. Ми ділилися своїми дівочими секретами, незабаром знали одна про одну все найпотаємніше. Іноді нам навіть дехто заздрив, особливо, коли вдавалося добре скласти екзамен.

Поступово всі до мене звикли, і я себе між своїми однокурсниками добре почувала, проблем у мене поменшало. Знайшлася дівчина, що жила в моєму районі, то й частенько проводила мене до гуртожитку.

Найважче мені було з німецькою мовою. Річ у тім, що всі, хто був найближчий до мене, вивчали англійську. І мені ну зовсім нікому було продиктувати текст, щоб я могла записати собі його по Брайлю, або якусь вправу, що була на домашнє завдання. Ну хоч плач! І викладачі у нас чомусь мінялися часто. Поки звикнеш до вимови одного, а тут інший приходить. Німецьку я любила і знала досить добре. Це була заслуга не моя, а нашої шкільної вчительки Анни Романівни. Особливо вона наполягала, щоб ми добре знали розмовну мову. Це потім мені дуже допомогло. А поки що…

А поки що до нас прийшов новий викладач з німецької. Він відразу заговорив німецькою:

– Добрий вечір. Я буду вивчати з вами німецьку мову. Цю мову треба знати, і ледачкувати вам не дозволю.

Я його зрозуміла. А чого не зрозуміла дослівно, то здогадалася з контексту. Очевидно, він побачив моє письмове приладдя і звернувся безпосередньо до мене, також німецькою:

– Ви вчилися в школі для сліпих?

Ну, це було зовсім просто, і я відповіла.

– Ви знаєте Наума Ейнаховича? – запитав викладач.

– Так, знаю.

– І я також його знаю.

Всі були дуже здивовані. Склалося враження, що я дуже добре знаю німецьку. Насправді ж це була розмовна мова, і для мене це було не так уже й складно. На перерві мене довго розпитували, про що я з «німцем» говорила.

 

ПРО ЖИТТЯ-БУТТЯ  І  ВСЯКУ ВСЯЧИНУ

А у нас новина: нам дали двомісні кімнати. Оля тепер жила з Люсею, а я – з Марійкою. Це було чудово. Місця побільшало. У нас були полиці, кожна мала свою тумбочку, мені навіть вдалося роздобути сяку-таку книжкову шафу. І стіл кухонний ми якось вмістили в нашу кімнату, самі прибирали, чепурили, як могли. Одна біда – нам з Марійкою доведеться жити на першому поверсі. Та це було краще ніж жила я досі, хоча й жила на другому. Не те слово: це був просто рай. У мене розвелося багато зошитів, книжок, я могла тепер спокійно щось почитати: чи сама, чи з читцем, чи озвучену книжку по магнітофону. Мені аж не вірилося.

 

Закінчувався робочий день. Ми з Марійкою миємо руки і йдемо на трамвай. Приїду додому, переодягнуся, щось з’їм – та й в університет. Вчитися на вечірньому – ой, як нелегко. Іноді й засинаю на лекціях. Але спати ніколи: мушу конспектувати за викладачем. Я вже знаю, що таке добрі конспекти. Для підготовки до складання заліків та екзаменів це найкраще. Йдемо, розмовляємо, по дорозі заходимо в магазин, щось купуємо. Ми з Марійкою скрізь удвох. Ходимо без тростинок, бо не звикли, соромимося. Хоча чого соромитися? Але ж молоді-зелені. У Марійки є хлопець – Славко. Вони любляться. Певно, незабаром поженяться. Славко хороший і любить її. Ми собі добре живемо, вже зовсім своїми стали.

Прийшли. Я втомлено сідаю на стілець, спираюся на ліжко, а голову кладу на свою велику подушку.

– Марусю, збуди мене через п’ятнадцять хвилин.

І засинаю. Потім Марійка будить мене, і я йду на заняття.

Ми обидві худенькі, аж занадто. Певно, тому і сили великої нема. Та молодість бере своє, і ми все витримуємо. І я йду в свій університет, хоча, чесно кажучи, іноді так не хочеться. Але я знаю, що це до тих пір, поки з хати не вийдеш, втому не пересилиш. А там розвієшся, підбадьоришся – і все гаразд.

А таки був один час, коли на мене напала якась страшна депресія, і я якийсь час не ходила в університет. І тоді перестрів мене біля гуртожитку Володимир Хіля, мій однокурсник, і суворо спитав:

– Ви чому це не ходите на заняття?

– Та… – знітилася я.

– У вас щось трапилось? Якісь труднощі?

– Та ні…

Я почервоніла. Гаряча хвиля готова була витиснути з очей сльози.

– Тоді приходьте на заняття. Прийдете?

– Так, – тихо відповіла я, почуваючи себе зовсім дівчиськом, що стояло перед дорослим і не могло виправдатись на свої пустощі.

І я знову почала вчитись. Я знала, що, коли я спізнюся на лекції, то встане Володимир Хіля і, навіть якщо буде в аудиторії викладач, проведе мене на вільне місце. На жаль, він недовго з нами вчився: його забрали в армію.

А потім, колись, він стане головою Шевченківського райвиконкому, а я буду соромитися звернутися до нього за допомогою, тільки тому, що вчилися ми колись з ним на одному курсі. А мені конче була потрібна його допомога, і, я впевнена, він би допоміг мені, якби я до нього звернулася. Та я не пішла – було незручно…

Добрий вечір тобі,

Пане-господарю,

Радуйся!

Ой, радуйся, земле, –

Син Божий народився!

Це співають наші хлопці-бандуристи. Співають у нашій з Марійкою кімнаті. Без бандур, звичайно. Їх щось із п’ятеро зайшло – найближчих: посіяти, привітати нас з Новим Роком. Посіяли, а тепер ось колядують. А ми раді такі, особливо Марійка, бо ж і її Славко тут. Та й я рада. Спершу хлопці собі самі забавлялися, а тепер до нас зайшли. Частуємо їх, немов справжні господині. І зовсім все так, як чули про те не раз, як то колись було…

Таке хіба ще в театрі можна побачити. А це ще й у нас так гарно. І любо нам так, і відчуваємо щем від тих давніх традицій, що таки живуть, від котрих ми були заховані за стінами нашого інтернату. А там хіба що тільки говорилося про колядки, або хіба заспівали коли «Ясен світ засвітився», або «Рік Новий народився». А ми ж знали, що це не так має співатися. А тепер ось… Коляда заповнює нашу маленьку кімнату. Їй тісно, вона вихоплюється через вікно і розтікається по вулиці, і всім від неї стає гарно і приязно.

 

Я мішу тісто. На кухні порожньо: всі вже впоралися і розійшлися по своїх кімнатах. Біля мене сидить Валентин Супрунюк – отой самий, з котрим ми в одному класі вчилися. Розмовляємо про всяку всячину. А потім він питає:

– Що це ти місиш?

– Тісто.

– А що з нього буде?

– Галушки.

Чомусь мені захотілося. Це зовсім не те, що куповані макарони.

– А ти мене почастуєш?

– Обов’язково. Тільки треба трохи почекати.

– Я почекаю.

– То й добре.

І він чекає. Чекає терпляче. Каже, що дуже вже йому тих галушок хочеться. Господиня з мене ще не дуже вправна. Не так швидко все ще в мене виходить, але успіхи деякі вже є. Потім ми з Валентином їмо галушки. Він хвалить і мені приємно. Сам він вайлуватий і повільний, мова теж трохи сповільнена. Він якось розтягує слова і вимовляє їх ніби з притиском. Працює, старається, не марнотратник. А от дівчини в нього нема. Когось вже

там йому сватали, з кимось знайомили, а от… Так і не склалось. Йому від того, певно, прикро. Розходимося пізно. І чомусь жаль мені Валентина. Мені здається, що з нього був би добрий чоловік.

 

Цвіли вишні. В нас за Полтвою шаленіли солов’ї. Якийсь смуток огортав мене: чого б це? Тепер би я пояснила, чого: просто у мене не було пари. Чіплявся один п’яничка. Спершу мені здавалося, що я зможу його якось змінити, та незабаром зрозуміла, що це даремна справа. Горілка над людиною іноді має непереборну владу і силу. А любові не було… Чи й буде?.. Було жаль себе, жаль своїх молодих років. Знову приїжджав у Львів Фелікс. Прийшов до нас. Говорили про те, про се. Нарешті Фелікс запитав:

– А як твої справи в університеті?

– Та добре…

– «Хвостів» не маєш?

– Ні…

«Хвостами» називають нескладені заліки чи екзамени.

– А що потім? Ну, коли закінчиш?

І чого всі чіпляються до мене з цим запитанням? Ну, звідки я знаю, що буде потім? Вчуся поки що… У Фелікса ніби все гаразд. Та це тільки «ніби». Насправді ж своїм життям він незадоволений. Ні, він нічого про це не каже. Але це видно. Фелікс одружений. Одружився на незрячій єврейці – я вже той шлюб давно відплакала. Всі говорили, що женився він з розрахунку: закінчував університет, хотів у Києві залишитися, а для того потрібна була київська приписка – от і женився. Людським балачкам я не вірила, а в нього про це питати не будеш. Та як би там не було, але Фелікс був жонатий – і, якщо в нього щось там і не складалося, то легше мені від того не було. Він сидів отут, у мене в кімнаті, такий близький і такий далекий водночас. Можна було доторкнутися до його руки. Коли ми бачилися на людях, було легше, а тепер… Отак бути близько від нього і знати, що він чужий, – було нестерпно. І чого він заходить? Невже не розуміє, що мені боляче? А може й не розуміє. Я ж намагаюся того не показувати. А може йому так прямо і сказати: не заходь, мовляв, нема чого… Ні, мені було б ще гірше, якби не зайшов… От людська психологія, чи це жіноча: і так – зле, і так – недобре. А що ж гірше? Не знаю… А поки що Фелікс розповідає про своє життя, не все розповідає, а так…

– Алла закінчила німецьку філологію.

– І що ж вона робитиме? Незрячому викладати іноземну можна хіба що в школі для сліпих.

– Поки що нічого не робитиме. Щітки буде брати додому.

– Щітки? Додому? А чому додому? Від них же стільки бруду.

– Бо вона сама не ходить, тобто не орієнтується. На роботу водити її нікому.

– Прикро, що немає роботи за фахом.

– Звичайно, прикро. А я буду здавати кандмінімум.

Я не знала, що це таке, але питати не хотіла, щоб Фелікс не знав, яка я дурна.

– Почав роботу над дисертацією.

– А про дітей ще не думаєте?

Я ледве витискаю з себе своє запитання.

– Ні, поки що не думаємо. Алла не хоче. Вона боїться, що у неї зіпсується фігура. Знаєш, у жінок таке буває. Після родів дехто може розповніти. А особливо, ті, що годують дітей.

Боже мій, які дурниці. Якщо я вийду заміж, у мене буде багато дітей, може навіть десятеро… І нехай я розповнію. Але перша неодмінно буде дівчинка Оленка. І це знають всі… Я так задумалась, що втратила ниточку розмови.

– Алла в мене гарно в’яже, сама собі підстригає волосся.

– Як? Вона ж не бачить.

– От… А підстригає. Ніколи в перукарню не йде. Правда, волосся в неї в’ється… І губи вона сама собі фарбує.

От скільки, виявляється, здобутків має Феліксова дружина! А я взагалі не малююся. От… А де вже мені там підстригатися самій! Правда, у мене довга і цілком пристойна коса.

– У моєї Алли всі плаття однакової довжини, тютілька-в-тютільку. А якщо вона принесе з ательє нове плаття і раптом виявиться, що воно трішки довше чи коротше, то всім дістанеться, і в першу чергу мені.

– Тобі? А ти тут при чому? – не втрималася я.

– Ну… Характер такий…

Нічого собі! І він з такою живе… Але я маю мовчати, бо вона – його дружина. Таке їй щастя випало: має Фелікса собі за чоловіка. Я зітхнула, втратила контроль над собою.

– Ти чого? – затривожився Фелікс.

– Нічого. Це я так.

Фелікс завжди іде якось несподівано – встає та й іде… І я тепер не знаю, коли він прийде знову: чи завтра, чи через рік… До побачення, любове моя, перша, а може, що й остання!.. А вголос спокійно вимовляю звичайно і звично:

– До побачення!

Проводжу до дверей. Подаю палку – і тростиною її не назвеш. Ото вже скорше ціпок: товста, різьблена, якась звіряча розкрита паща прикрашає її. Пішов. Тепер можна і поплакати. І я плачу, гірко-гірко, навзрид. Марійки десь нема. І мені здається, що в тому житті залишилися для мене самі тільки сльози.