ДВОЄ НА ШЛЯХУ

Чомусь згадався день, власне, вечір, коли ми з Сашком проводжали Лайоша в Угорщину. Їхав, щоб почути справжню угорську мову, подивитися, як люди живуть. Звичайно, я переживала. Їде сам один, незрячий, кудись у чужий світ… Чи зустрінуть? Як він там буде? Звісно, переживала. Дехто теж переживав, тільки по-своєму, по-іншому.

– І як це ти його пускаєш?

– А як би я його могла не пустити?

– А якщо він там залишиться? Він же угорець. Там він серед своїх. Що його тут тримає? Хати не має, жінки – теж… Знайдуть йому там якусь мадярку та й може залишитися.

– Ну, коли захоче лишитися, то й лишиться.

– І ти так спокійно про це говориш?

– Бо знаю, що він не лишиться, що повернеться на Україну, бо прикипів він серцем до тієї землі, до української пісні.

– А до тебе?

– І до мене також, – гордо кидала я нав’язливим пльоткарям, що вдавали з себе щирих вболівальників, а самі тільки й чекали, щоб у когось щось трапилося, аби посмакувати деталі, домислити, добрехати те, чого не було або чого не знали.

– А по-моєму, все це пусті балачки: про землю, про пісню.

– Ну, це як для кого. Для Лайоша – ні.

– А все-таки краще було розписатися до від’їзду. Так було б безпечніше.

– Нічого. Ще встигнемо. Приїде – тоді й розпишемося.

– Дай то Бог…

Лайош поїхав. І не знали пльоткарі, та й навіщо їм було про те знати, що він ледве не щодня телефонував мені, хоча це, певно, коштувало чимало грошей. Він за мною сумував – і я це знала, і від того була така самовпевнена. І я за ним також сумувала. От приїде – і ми розпишемося. Тепер я в тому не сумнівалася. І нехай собі пльоткарі луснуть від цікавості. Лайош аж сердився, що я все відтягувала цей день. А я все ще в глибині душі вагалася, чогось боялася.

Лайош дав мені завдання: доки він в Угорщині, підготувати його речі для перевезення. Але мені було дуже ніяково порядкувати в чужій хаті. Та й люди дивилися на нас з Сашком з хворобливою цікавістю, коли ми заходили чи виходили. А одного разу одна молодиця аж таки не витримала і до хати прийшла. Спитала за Лайошем, а потім сіла та й почала пильно роздивлятися весь розгардіяж, що ми вже встигли наробити. Все було зсунуте із свого місця, щось знято, щось вже складено. І я вирішила бути прямою, і нічого мені перед кимось виправдовуватися.

– Вибачайте, – кажу молодиці, – у нас безлад: до переїзду готуємося.

– Ви таки одружуєтесь?

– Так.

– Та звичайно, звичайно. Чого тобі самій? Та й йому жінка потрібна. Все правильно. Лайош хороший, добрий і не п’є. Тільки от зле, що хати не має.

– Ну чому ж не має? Має, в Червонограді, він там приписаний.

– Е, то вже не його. Там донька з чоловіком і дітьми.

– Ну, так зате у мене є хата. Будемо жити у мене. Нам вистачить.

– Але ж і у тебе хлопець. Хто знає, як складеться.

– Поки що помістимося, а там далі буде видно.

Молодиця пішла собі, а мене розбирала злість. Ну чому ті люди такі смішні? Ну чому їх муляють чужі мозолі? Але так, мабуть, було і так буде. І нікуди він тих пльоткарів не дінешся. Я чекала свого Лайоша і була рада, що маю кого чекати. І нехай собі тії люди говорять, пльоткують, журяться нашими проблемами, вимірюють нашу житлову площу. Мені це було якось байдуже, і, впевнена, Лайошу також. Я знала, що він сумує за мною, і від того у мене щемко стискалося серце. Це можуть зрозуміти тільки ті жінки, що вже натерпілися від самотності. Бо в молодості все не так, зовсім не так.

 

І нарешті він повернувся, мій Лайош, схвильований, емоційний, повний нових вражень. Це було свято. Наше з Лайошем свято – зустріч після розлуки, після першої нашої розлуки.

Ми їхали в автобусі, трималися за руки, як молодята, він дбайливо притримував мене на скрутах. Може було дивно дивитися на нас зі сторони, але нам до того було байдуже. У нас були недоспані ночі, і ми безсоромно дрімали у транспорті. Було незручно і смішно, але разом з тим хвилююче і радісно.