РІШЕННЯ

І знову я сама. Можу знову думати або повернутися у полон своїх спогадів. Але ниточку порушено… Про що пак я?..  А-а, я хотіла розповісти, як вперше в мою оселю прийшла бандура, власне, Лайош з бандурою. Але ще перед тим він прийшов з товстелезним і потертим портфелем. А в портфелі тому було повнісінько зошитів, а в тих зошитах – слова і ноти пісень, які співав Лайош і які ще мав колись співати. Ото дива! Я й не думала, що це мене так схвилює. Вже ж, слава Богу, не молода, але… Але мені здавалося, що я доторкнулася до чийогось серця, ніжного і тремтливого, і воно відкрилося мені. Лайош залишив цей дороцінний портфель у мене, і я розцінила це, як найвищу довіру. Потім, коли Лайош пішов, я довго гортала ті зошити. Ноти я розбирати не вміла, а от слова… Все це для мене було нове і цікаве. Це було щось високе і далеке від буденного бруду і скверни, як молитва.

А потім була бандура. Лайош сказав, що прийде з нею. Я хвилювалася. Якщо хочете, можете з мене сміятися, вважати мене дивачкою, але бандура була для мене живою істотою. Виявляється, я з віком ще не втратила сентиментальності. А може й не те, може, це було поклоніння мистецтву. Може…

В моїй хаті звучала бандура, співав Лайош. Що думали сусіди, не знаю, але я була горда з того: от, мовляв, слухайте, це в моїй хаті звучить бандура! Це до мене прийшов отой вусатий бандурист! А ви ж як думали! І над ким же я хотіла взяти верх? Не знаю. Але хотіла. І мала цю зверхність над цілим світом, над своїми неладами, над своєю долею. Дзвеніла бандура. То сумно, то весело, то голосно, а то раптом зовсім затихала і звучала тихо і ніжно, як перехлюп теплої хвилі. Я хотіла, щоб їй, бандурі, у мене сподобалось, щоб вона не спішила іти від мене. І вона не йшла, довго, до самого вечора.

Тепер ми з Лайошем зустрічалися часто. Інколи він приходив з бандурою, і тоді в моїй хаті було свято. А інколи приходив сам. Нам удвох було завжди цікаво і гарно. Але я все ще не знала, що я маю робити: чи виходити мені за нього заміж, чи ні. Мене він з рішенням не приспішував, я мала час для роздумів. Але, чим я більше думала, тим більше народжувалося вагань і сумнівів. Час у мене для роздумів був, та я розуміла, що не зовсім порядно було б з мого боку все це затягувати, затягувати, а потім взяти та й  відмовити. Було лячно, але якесь рішення приймати треба було. І, бажано, скорше. Чого чоловікові голову морочити? Адже йому так нелегко: жити на чужій хаті, самому думати про чисті сорочки і про теплу страву. Та й не був він з тих гуляк, з тих метеликів, що пурхають з квітки на квітку. Якось він сказав мені:

– Якщо я вже обняв одну, то другу обнімати не буду.

Ой, Лайоше, Лайоше, задав ти мені задачу, котру я ніяк не спроможуся вирішити.

І одного разу я сказала собі:

– Зупинися, навіжена. Зупинися і вирішуй. І скажи йому:  „Ні”.  І він завтра до тебе не прийде, а шукатиме собі іншу, може, не таку дурну, як ти. Ага, злякалася! Не хочеш його втрачати! І телефонні дзвінки? Авжеж, і довгі телефонні розмови! А ти ж як думала? Ну, що?!

Я сама з себе знущалася. Бо скільки ж можна морочити людині голову? Треба ж таки нарешті прийти до якогось рішенцю. І я дала згоду вийти за Лайоша заміж. Правда, ще залишила маленький шлях для відступу: сказала, що я ще можу передумати. Але це вже було від страху. А Лайош тоді засміяся і сказав:

– Ну, я хлопець настирний, думаю, що все у нас буде добре. Так що вже можна потрохи перевозити речі.

Речей ми ще не перевозили, але увесь час були собі удвох. І сміялися, безжурно і закохано, наче молодята. Мені було якось трохи ніяково перед Сашком і перед старшими дітьми. Але, зрештою, вони вже виросли, і я тепер мала право влаштовувати своє життя, якщо воно до сих пір в мене не влаштувалося. Я звикала до своєї нової ролі: чи то нареченої, чи дружини… Ото дива! В такому віці… І справді якось ніяково… А втім… І я махнула рукою на всі пересуди і обмови, на плітки, на брехи. Бо кривди я не зробила нікому.

 

Що сталось зі мною?

Акорди!.. Акорди!..

У скронях дзвенять і в серці відлунюють…

І я, покірна і зовсім не горда,

Відчула себе до смішного юною…

Стою захмеліла і трохи здивована.

Це звідки ж на мене таке наслання?..

А пісня дзвенить, молода і розкована…

До неї спішу без доріг, навмання.

Хай судить мене білий світ ошелешений,

Цей осуд мене не злякає, повір.

А цвіт опадає, бузковий, черешневий…

І струшує роси з натомлених зір…

ЗАЛІК

А одного дня я вперше поїхала на вулицю Хвильового, туди, де жив тоді Лайош. Ні, своєї квартири у Львові він не мав. Вони з дружиною жили в Червонограді. Тепер там живе заміжня донька з чоловіком і двома дітьми. Лайош з дружиною переїхали до Львова, коли він за велінням і покликом серця взяв до рук бандуру і пішов у львівську капелу бандуристів „Карпати”, що в своїй більшості складалася з незрячих чоловіків. Спершу Лайош доїжджав на репетиції з Червонограда. Мені б таке і в голову не прийшло. А потім, коли капела вже стала професійною, і Лайош влаштувався на роботу і був тепер артистом капели, вони з дружиною переїхали до Львова, зняли квартиру та й так жили собі удвох.

А тепер він залишився один… Жінки-сусідки допомагали йому, готували їжу, клалося все це в холодильник та й вистачало на якийсь час. Але тепер я не могла допустити, щоб чужі жінки йому щось готували, коли була вже я. Отже, я поїхала готувати Лайошу якусь страву і хвилювалася так, наче йшла складати залік чи екзамен. Незручно, соромно… А чому, власне, соромно? Що в тім поганого? Але як це я буду на чужій кухні? Та нічого, якось вже буде…

Квартира була в малосімейному гуртожитку, невеличка і затишна. А кухонька – то й і зовсім крихітна. Лайош все мені розказував і показував. Було трохи смішно за ним спостерігати, бо він був чоловік солідний, і кухня видавалася для нього надто маленькою. Я потрохи перебирала скіпетр влади на кухні. Що я тоді мала готувати? До ладу й не пам’ятаю. Здається, пельмені, картоплю з м’ясом, борщ і котлети. Щоб надовше було. А тут Лайошу подзвонили з роботи: виходь, мовляв, терміново треба.

– А як же ж я одна буду? – захвилювалася я.

– А ти що, боїшся сама? – засміявся Лайош.

– Ні… Але… Ну… А коли раптом хтось зателефонує?

– То й знімеш трубку, скажеш, що я на роботі.

– Ой!

– Ну чого ти боїшся? Що тут крамольного? Ми з тобою ні перед ким не підзвітні.

Це була правда. Ми – двоє дорослих людей. Що ж тут особливого? І, зрештою, кому яке до того діло, і до нас, і до наших зустрічей?..

І Лайош пішов, а я залишилася поратися на кухні. Телефон таки задзвонив. Зняла трубку:

– Алло! Алло!

Мовчання. Хтось слухав. Комусь було цікаво, хто це тут так осмілів, що навіть знімає трубку.

– Це я, я! – хотілося мені гукнути тому «комусь», та не гукнула, а легенько поклала трубку. Потім дзвонили ще, з кимось я навіть розмовляла, комусь пояснювала, що  Лайош на роботі, тільки не пояснювала, чому я тут і що я тут роблю, бо це була наша з Лайошем особиста справа. Нехай звикають, – словом, привчала людей до себе.

А потім довго стояла перед портретом Лайошевої дружини. Звісно, я не бачила того портрета, бо була сліпа, як і та, що на портреті… Її теж звали Тетяною. Колись Лайош спитав, чи мене це не шокує.

– Ні, – відповіла я. І відповіла правду.

Я не бачила того портрета. Але ж мусив бути якийсь зв’язок, зв’язок між нею і мною. Мусив бути. Бо як же інакше? Я просила у неї прощення… Прощення за те, що її нема, а я є…

– Прости нас, Тетянко, – казала я, – це не розпуста. Ти знаєш. Лайошу важко одному. І мені теж… Прости…

І я заплакала. Це були сльози очищення. А потім прийшов нарешті Лайош. Я все ще товклася на кухні, але обід у мене був уже готовий, і я з приємністю могла нагодувати хай ще не чоловіка, але близьку мені людину. Лайош їв і хвалив мене і приготовлену мною страву – значить, залік я здала. Можна було виходити заміж.

Задзвонив телефон. Телефонував хтось із Лайошевих знайомих. Йому щиро все ще шукали пару. Я почувала себе вкрай незручно. Лайош відповідав поважно і з гідністю:

– Кожна людина сама собі має пару шукати. І я також… Дякую вам.

Так, самотніх жінок у нас було чимало. І в мене знову закралися сумніви: чи добре я роблю? Чи правильно? А може знайшлася б молодша, без дітей… Або ще й народила йому дитя. Кажу про це Лайошу. Він сердиться:

– Треба скорше розписуватись, щоб дурне в голову не лізло.

Але я й далі продовжувала гризти себе сумнівами, псувати сама собі настрій.

 

ВИХІД

Періщив дощ. А ми йдемо на вечір. На наш творчий вечір. Ні, не тільки наш з Лайошем. Тут і Микола Красюк, і Олена Васковська з Олексієм, і, звичайно, ми. Це – бомба. Ми вперше вийшли вдвох на люди, та не просто, а з бандурою. Ніхто й не підозрював, що у Лайоша є своя власна бандура. Та ще й яка бандура! «Львів’янка» з перемикачами! Правда, я досі й не знала, що воно таке оті перемикачі. Зате тепер вже знаю. А вже що дзвінка та голосна, – то другої такої, здається, й нема, принаймні для мене…  Ні, бандура у Лайоша і справді чудова. Ми відкривали її для людей. Вперше мали прозвучати наші пісні. На мої слова Лайош таки написав музику. Це були дві прекрасні пісні, котрі ми виконували у дуеті, – «Ти поклич» та «Мамині пороги». Ці пісні також вперше виходили на люди. А ще я мала співати щось із своїх пісень, і Лайош мав акомпанувати мені на баяні. Співав він і сам. А особливо мене вражала його пісня:

Я ніяк не збагну,

Все ніяк не збагну,

Чом обрав з-поміж всіх

Я тебе лиш одну.

З-поміж всіх, з-поміж всіх

Вибрав голос і  сміх…

Диво в тім, що це були його і музика, і слова. Єдиний вірш, єдиний текст до пісні. Але він був. І я могла, взяла собі таке право, прикласти цю пісню до себе.

Вечір вдався на славу. Наш виступ був для всіх несподіванкою, особливо для Юліана Вовка, що був керівником капели бандуристів «Карпати» і ансамблю «Струмочок». Ніхто ще тоді до ладу не знав, що Лайош грає на бандурі не лише на заняттях капели, що він має свій репертуар, що він іноді вже й сам виступає як кобзар. А тепер-от ми виступали удвох, і ніхто й уяви не мав, коли і як ми познайомилися і зіспілкувалися. А люди, як правило, люблять знати все, аж до непристойних деталей, а тут ніхто не знав нічого. Бо я жила на відстані від своїх, в іншому кінці міста. Мої найближчі товаришки знали, що ми з Лайошем зустрічаємося, але вони собі знали для себе, бо були моїми близькими приятельками.

Отже, вихід відбувся. І вже кожен міг собі щось додумувати, дофантазовувати, як хотів. Людей на вечорі було мало. Може через дощ, а може через погану рекламу. Але ті, що були, здається, лишилися задоволені і здивовані.

І про нас почалися розмови, доброзичливі і не дуже. Мене це не хвилювало і навіть трохи забавляло. А Лайош… А він також поставився до того з гумором і мужньо зносив натяки і дотепи, а то й відверті глузування, що посипалися на нього з усіх боків. Дехто навіть пробував його застерегти, «вболіваючи» за його долю. Лайош всі застереження сприймав також з гумором. Серйозною для нього була лише наша творчість, а також наші зустрічі, що давно вже перестали бути для нас тільки творчими.