ЗАЧИН

Благослови мене, Боже, почати нову книжку життя мого. Це не вигадка, не фантастика, це спів мого серц, душі моєї, що пролунав на схилі моїх літ потужно і сильно, віддаючи людям мою душу, моє серце, плин мого життя. Прости мені, доле моя, що інколи нарікала на тебе, що гнівно кинула тобі свій виклик. Тепер, на схилі днів своїх, я можу сказати тобі: „Дякую, моя доле, що наділила ти мене ніжним і люблячим серцем, піснею, римою, що подарувала мені любов, трудну, зі сльозами та стражданнями, що наділила мене трьома синами. Дякую тобі, моя доле, що дала ти мені на схилі моїх  літ так зблизька почути і збагнути дзвін бандури. І, нарешті, може, хоч це і страшно, дякую тобі, моя стражденна доле, за те, що я сліпа…”  Не жахайтеся – мені й самій страшно від моїх слів. Так, страшно. Бо хіба можна добровільно зректися білого світу? Можна. Іноді можна. Адже зрікаються його ченці, приймаючи постриг, щоб краще пізнати Бога. Ні, ні! Я не черниця, не монахиня. Я звичайна грішна жінка землі своєї. І світу я зреклася не по своїй волі – так Бог мені велів… Чи доля… Не знаю… Я – сліпа… Світ без світла… Хіба ж це не відречення? Але, ще раз кажу, воля це не моя. Бо добровільно піти на це, мабуть, неможливо…  Принаймні я б не змогла. Очевидно, на це здатні лише сильні  натури, а я – слабка жінка, хоча… Хто це знає, в чому наша сила і в чому слабкість…

Зоре моя, чи ти десь є? Десь там, на небі… Я не бачу тебе… Адже кажуть, що в кожної людини є своя зоря. Тоді у мене також має бути. Але я її не бачу. То хіба ж це не зречення? Але, певно, якби не була я сліпою, то багато чого не знала б і не розуміла б. Скажімо, співу пташок… Чи повіву вітру, чи шелесту трав…  Я зовсім не хочу сказати, що зрячі люди всього того не чують і не розуміють, але зорове сприйняття світу не дає їм можливості на тому зосередитися. Люди, позбавлені зору, все це розуміють глибше і тонше…

Я чую подих землі, я чую музику зір. І там десь, високо в небі, звучить мелодія моєї зорі, білої-білої… І теплої. Бо моя зоря не може бути холодною. Не може… Зоре моя, я чую тебе. І, допоки я живу, чутиму твою мелодію, твій владний поклик… Бо так мені нарекла доля. Чи Бог. Чути мелодію зорі – це не підвладне звичайним людям. А мені підвладне, бо я – поетеса. Тепер я це напевно знаю – моя зоря шепнула мені про це. Чи заспівала… Не змовкай, зоре моя. І я колись неодмінно побачу тебе. Я це знаю, я в це вірю.

 

В ПОЛОНІ СПОГАДІВ

Всі розходяться у справах. Я залишаюся сама. Коли вставала з ліжка, то була думка: „От всі розійдуться, тоді я ляжу і ще трохи посплю”, бо ж уночі казку писала і декілька віршів вдалися. Але тепер… Починаю готувати обід. Кухню я люблю. Тільки зле, що вода у нас подається за графіком: лови до дев’ятої, набирай, куди тільки зможеш, бо потім з’явиться лише о шостій. Співаю собі щось та й куховарю. Аж тут задзвонив  телефон. Він завжди дзвонить невчасно. Але я його люблю. Це чи не найрозумніший винахід людства. Правда, стільки часу забирають ті телефонні розмови. Та без спілкування я б пропала. А телефон все дзвонить. Знімаю трубку.

– Алло!

– Це вам дзвонить вчителька Марія Іванівна. Я чула, так мені говорили компетентні  люди, що, коли ви з чоловіком виступаєте, то після вас залишається дуже добре біополе.

Я розгубилася. Ну вже ті люди! Екстрасенсом я не почувалася, але… Хтозна…  Сміюся. Кажу у трубку:

– Я не знаю… Відносно біополя. Але виступити з чоловіком у вашій школі ми зможемо.

Домовились. Число буде узгоджувати Лайош. Він все пам’ятає, що і на коли домовлено, а я або щось забуду, або неодмінно переплутаю. Цифри для мене не існують. Я ніяк їх не  можу запам’ятати. Або вони плутаються, або так і вискакують з моєї пам’яті. Можливо саме тому я в свій час не пішла вчитися на історичний факультет, а на рідну українську філологію. Але й тут  все, що зв’язане з датами, для мене завжди було неприйнятним. А Лайош – ходячий календар, енциклопедія, довідник. А я лише дивуюся.

І пригадався чомусь мені той далекий день, певніше, вечір, коли Лайош вперше подзвонив мені. Хоча цей день був не таким вже й далеким. Ми живемо в парі всього четвертий рік. Але за цей час прошуміло стільки подій, звісно, не світового масштабу, а наших, особистих, стільки зроблено, стільки написано, переспівано, що чомусь здається, що ми з Лайошем живемо удвох уже довго-довго… Але я хотіла про той спогад… Згадувати мені зараз не заваджає ніхто, бо вдома я сама. А надворі шаленіє птаство, хлюпає з неба ясна блакить, як людське добро з чистого серця. Птахи славлять і Бога, і день, і ту ясну блакить, і мій спогад. І, здається, в цей час ні в кого не могло бути горя і смутку. На землі мала панувати лише радість і любов, бо на світі так безневинно шаленіло птаство. Отож згадую…

Мені чомусь завжди здавалося, що телефон, отой самий телефон, дзвонить кожного разу по-різному: іноді тривожно, іноді хвилююче, іноді заклично, часом радісно аж з виляском, а часом гнівно чи грізно. Ви смієтеся? Я також. І нічого поганого в тому не бачу, бо й сама розумію, що це дурниці, що все це вигадка, моя фантазія, але… А  може й тому, так, так, саме тому, я і пишу свої казки, такі дивні казки, не схожі на інші.  Отож мені все-таки здається, що телефон кожного разу дзвонить по-іншому. Я не можу спекатися тієї думки. Я не дивачка, я також розумію, що все це залежить від мого настрою, від мого стану, але однак мені здається, що телефон дзвонить кожного разу по-іншому. А ви не смійтеся, не переконуйте мене, що це не так, а краще вслухайтеся…

Отак і того дня. Телефон задзвонив якось радісно і схвильовано.

– Алло!

– Вас турбує кобзар Лайош Молнар.

Ну звичайно, я чула про нього. Він співає у нашій капелі бандуристів „Карпати”. Так, так, я навіть десь читала про нього, здається, в якомусь журналі. Правда, я так і не знала, де було його ім’я, а де – прізвище. Лайош Молнар. Угорець. Грає на бандурі. Цікаво. Пам’ятаю, колись я спитала:

– А він вміє по-нашому розмовляти?

І тоді з мене сміялися:

– Звичайно, вміє, ще й як!

Оце він і дзвонив. У мене сиділа за столом вся моя родина: три сини, дві невістки, двоє онучат. Я тоді горда мама і бабуся, щаслива, що виросли в мене такі сини, що внучата  ростуть.

– Я слухаю вас, – це я у трубку.

– Ви в „Струмочку” пісню одну співаєте… „Заквітчали дівчатонька стрільцеві могилу”…

– Так, співаємо.

– То чи не міг би я вас попросити, щоб ви надиктували мені її слова?

– Чому ж… Можна. Але… Думаю, це не дуже терміново? Чи…

– Звичайно ж ні.

– Тоді я вам передзвоню пізніше. Або ви мені. Добре? А то зараз у мене тут…

– Та добре, добре. Я перепрошую, що потурбував.

Такий ввічливий… А мова яка гарна: чиста, без жодного русизму чи натяку на діалект. От тобі й угорець!..

– Ото, щоб ви собі знали, – це я до дітей, – що ваша мама ще не зовсім стара, коли їй дзвонять самотні чоловіки.

Це був собі жарт. Та було в тому жарті трошки й гіркоти. Річ у тім, що Лайош був удівець.

Йому не так давно померла дружина. Тепер він сам. І йому було зле. Я чула про нього від Михайла Когута. Він мені розповідав, що Лайош прожив зі своєю дружиною двадцять років. Добре жили. А тепер от лишився сам. Я цікавилася час від часу його долею, питала у  Михайла:

– Ну як там Лайош? Як йому самому готувати їсти, прати?..

– Та нічого, – відповідав Михайло. – Дещо сусідки йому допомагають. А так він сам…

– Незрячому чоловікові важко, – зітхала я.

– Та він чіпкий. Ходить сам. Ще навіть десь виступає. От тільки їсти готувати… Це і зрячий чоловік не кожен вміє.

Але я розуміла це значно глибше. Справа не тільки в їжі і чистій сорочці. Я уявляла собі його, самотнього, коли він вперше залишився сам-на-сам зі своєю бідою. Як же ж то йому?.. І сама з себе потім дивувалася, чому саме його доля так зачепила мене. Адже особисто я його не знала, хоч і бувало, що виступали ми з ним іноді на одній сцені.

– Пару йому треба, от що, – казав Михайло.

І знайомі радилися, прикидали, кого б йому. Але хіба ж це легко – комусь пару знайти?.. То тільки „Служба знайомств” легко з тим собі раду дає: вага, зріст, колір очей, волосся… Тьху – та й годі. Хіба ж можна так собі пару знайти? Кажуть, що можна. Ну, то й нехай шукає той, хто може.

Тепер передзвонила Лайошу я, коли мої дорогі гості розійшлися. Ми довго з ним говорили про всяку всячину і просто ні про що. Я таки надиктувала йому ту пісню, із-за котрої він подзвонив. Хоча мені здалося трохи дивним, що подзвонив він саме мені, коли в його будинку жили жінки, котрі співали у „Струмочку”. Та дуже я над тим собі голову не ламала: подзвонив – то й подзвонив. Що ж тут такого?

Телефонні розмови почастішали: то Лайош дзвонив, то я. У нас було багато спільного, нам обом було цікаво. Ми обоє були люди творчі: я писала вірші, а

 

музику. Тепер він зізнався мені, що була у нього задумка написати декілька пісень на мої вірші. Мені це полестило. Але дуже серйозно я до того не поставилася.

У мене була давня мрія: зібрати разом трохи творчих людей і зробити такий спільний цікавий вечір. Адже у нас є люди, що самі пишуть вірші, музику. Поділилася думкою з Лайошем. Йому задум сподобався. Ми обоє загорілися тією ідеєю.

Цікавий той Лайош Молнар. У нього, виявляється, вже є свій магнітоальбом. Він підключив до телефону магнітофон і дещо мені дав послухати. Мені сподобалося, особливо „Там у степу”:

„Але скажи, чи ти зі мною поруч

Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?”

Сильна річ. Слова В.Симоненка. І хотілося мені якось прикласти до себе оте запитання, хоча подумки сама себе підіймала на глум: робилося і сумно, і смішно – така різниця у віці… Лайош був 1954 року народження, а я – 1941… Нічого собі… Та ці дурниці мене ще не дуже тоді доймали. Розмовляли по телефону двоє творчих людей. Ото і все. Все і нічого більше. Але найцікавіше було те, що я вже чекала його дзвінків. Так, так, чекала. Нікому б я у тому не зізналася, але собі мусила зізнатися.

Якось Лайош мені сказав:

– Хай поміж нами буде пісня…

І я написала свій перший вірш, присвячений Лайошу. Правда, йому я в тому довго не могла зізнатися, лише десь там колись, потім. А чи здогадався він, що цей вірш йому? Не знаю, не питала.

Як гарно ти сказав на час:

„Хай пісня буде поміж нас…”

І пісня стала поміж нами,

Поміж реальністю і снами.

А може… Пісня – ми самі?..

А може ми в тій диво-пісні…

На примороженій траві

Горять-палають квіти пізні…

Ні-ні!.. Я щось не те роблю,

І не про те  щось я питаю…

Я – божеволію… Люблю?..

Ні-ні… Я просто… Доцвітаю…

 

Я приходила з роботи і чекала його дзвінка. І він дзвонив. І світ для мене переставав існувати, він існував тільки в телефонній трубці, в голосі, в словах. І ми могли розмовляти годинами. Тоді, на щастя, ще не було похвилинної оплати за міські телефонні розмови. Був це вже пізній вечір, і моя напарниця по телефонному блокіратору, мабуть, вже спала. А то було б мені! Певно, криком своїм розбудила б цілий будинок.

Якось в розмові Лайош сказав:

– Я вдячний своїм батькам, що дали мені таке ім’я. Воно з ваших уст гарно звучить…

І щось повернулося в мене біля серця – защеміло солодко і терпко, як колись в юності. Отуди к бісу! І сміялася сама над собою. Хоч і кажуть іноді, що зі сміху люди бувають.

У телефонних розмовах і народився задум записатися спільно: щоб звучали між Лайошевими піснями мої вірші. Це був його задум. А для мене це було щось таке далеке і нездійсненне, про що і мріяти не годилося. Я й не уявляла собі, як воно робиться. Знала тільки, що на це потрібно багато грошей. А ще знала, що в мене їх нема і ніколи не буде. Сказала про це Лайошу. Він ніби аж образився.

– Хіба ж я вас про гроші питаю?

– Але ж як же все це має бути?

– Це вже моя турбота.

Задуми отже були. Треба було їх втілювати в життя. А для того необхідно було нарешті зустрітися. Треба ж колись… Час, по-моєму, таки прийшов. Скільки ж можна спілкуватися по телефону.

 

ГІСТЬ ЧИ… НАРЕЧЕНИЙ…

Домовились про зустріч. Вона мала відбутися 28 квітня. А напередодні увечері зателефонувала невістка Світлана.

– Мамо, я хотіла вам назавтра Юрка підкинути. Мені треба…

– Не можу, Світлано, не можу.

Невістка трохи розгубилася. Нечасто вона зверталася до мене по допомогу, але все ж іноді я її виручала з Юрасиком. А тут…

– А чому? – знічена, ніби аж зніяковіла невістка. Стає незручно і мені. Та гумору я не втрачаю – вже дуже в мене гарний настрій.

– Розумієш, Світланко, завтра мене сватати прийдуть.

Невістка ще більше розгубилася.

– Справді? Так це ж добре!

– От і я кажу, що добре… Ні, справді, у мене завтра ділова зустріч… Так що пробач…

Не знаю, чи пробачила мені Світлана, але сватання я собі таки виговорила.

 

Лайош був незрячий, і ніколи не бував у моєму районі. Тому я запропонувала, щоб мій Сашко зустрів його на якійсь зупинці. Але Лайош відмовився категорично.

– Я сам.

– То давайте я вас зустріну. Ну хоча б на зупинці сьомого автобуса.

– Ні.

– У нас важко орієнтуватися, – майже благала я, бо мені моя Майорівка для ходіння була чомусь дуже важка і незручна.

– Нічого. Я не загублюся.

І не могла я зрозуміти такої його впертості, але й подолати її також не могла. Тоді я ще не знала, що це вдача його така, що, може, саме вона допомагає йому чогось добиватися у цьому світі. Та зараз у мене були зовсім інші проблеми, над якими я таки добряче ламала собі голову. Як зустріти чоловіка, котрий вперше приходить до тебе до хати, котрий, зрештою, не байдужий тобі, щоб і пристойно було, і щоб не виглядало, що ти перед ним якось запобігаєш. Цього б я ніяк не хотіла. Ну, насамперед, як бути із спиртним? Ставити чи ні? Боже мій, така стара і така дурна! Можна було подумати, що у мене в хаті ніколи не бували… І чого це раптом мене так заклопотало? Тьху! Можна було обмежитись кавою – і ніяких проблем. Але я знала, що Лайош самотній, і мені чомусь хотілося пригостити його смачним обідом. Тоді я ще не знала, що цей хлопець  – гурман, що він любить смачно поїсти, і що це для нього мало неабияке значення. Ото й вирішила: пляшку – обов’язково, бо в якій українській хаті не почастують гостя чаркою горілки? Та й не такий він уже й чужий: ого, скільки годин ми наговорили з ним по телефону! Отже, пляшка, легка закуска, зелений борщ, картопля з м’ясом. І все має бути смачно, щоб гість відчув, що потрапив на гостину до жінки.

Довго чекала. А вже що перехвилювалась – то й не сказати. Людина ж все-таки не бачить. Картала себе: ні, треба було все-таки наполягти на своєму, таки зустріти його. Поки я займалася самоїдством, подзвонили у двері. Я розхвилювалася. Відчинила. Він. Почувала себе, ніби дівчина на першому побаченні. І від того сердилася сама на себе. Поки розмовляли про те, про се і, зрештою, ні про що, – по телефону у нас ніби краще виходило, – прийшов Сашко. Я його попередила, що у нас буде гість. Тепер сама хвилювалася, яке враження справить він на Сашка, бо це для мене також було важливо.

Сіли за стіл. Від горілки Лайош відмовився категорично.

– Баптист, – подумала я. – Але ніби не схожий.

Зрештою, я теж пиячкою не була, але ж так ніби прийнято… Ну, то вже нехай так.

Пообідали. Сашко знову кудись побіг, а ми – в розмови. Лайош був ніби якийсь знічений чи приголомшений, і я не могла ніяк зрозуміти, що його гнітить, чи від чого йому ніяково. Та раптом він якось дуже вже офіційно чи урочисто сказав:

– Я слухав вашу радіопередачу. Ну… Ту, що з Юлією Бірюковою…Там ви сказали так:

”… Але й Сашко відійде, звичайно, і знову почнеться трошки тяжчий кусочок в моєму житті. Але що зробиш? Таке життя…” Мене вразили ті слова… То, може, об’єднаємо наші долі, щоб нам обом не було самотньо.

Я отетеріла. Мені забракло повітря.  Як дурне дівчисько на першому побаченні, я не знала, що маю сказати. Такого я не сподівалася, принаймні з першої зустрічі. Потім Лайош сміявся:

– Ну чому з першої зустрічі? А по телефону? Скільки ж то було переговорено!

Це була правда, але…  То не було освідчення молодого пристрасного юнака. То дві зболені долі зустрілися на перехресті доріг.  Як колись починав радіопередачі „Надія” наш незабутній диктор Львівського радіо Георгій Щербина:

„Ішли дві долі різними шляхами.

На перехресті долі обнялись…”

Що я могла відповісти Лайошу? Я була не готова до такої відповіді. Від мене її негайно і не чекали. Це було б смішно. Боже мій, але ж така різниця у віці! Лайош запевняв, що все це він зважив, і що все це – дурниці. Він зважив. А я?..

Мушу чесно признатися, що до заміжжя я не була готова. Завести роман – це одне, проти такого я б не заперечувала. А заміж?.. В моєму віці… А Сашко?.. Як він сприйме?.. На мою бідну голову стільки всього звалилося, що я собі з тим всім не могла дати ради. Та треба було думати, щось вирішувати. Я була вже не в тому віці, щоб просто так собі, з доброго дива морочити чоловікові голову. Та й становище у нього було таке, що… Словом, йому потрібна була дружина, і мені пропонувалося посісти це почесне місце. А я… А я не була до того готова. От тобі й маєш…