ЕКЗАМЕНИ

Літо видалося спекотне. Вітер не дихав. А сонце показувало всім свою силу. Після роботи я сідала за книжки – готувалася до вступу в університет. З літературою ще сяк-так я могла впоратися. А от з історією – ну просто біда: окрім того, що я не любила і не вміла запам’ятовувати всякі дати, ще й підручників всіх не було. На що я надіялася – не знаю. Була ж постанова, щоб не приймати до вузу тих, хто не має двох років стажу. Почала збирати документи. Зрештою виявилось, що та постанова таки в силі. Отже, ніяких надій. Шляхи до вузу поки що для мене закриті. Я трохи засумувала, але, сумуй чи не сумуй – нічого не вдієш. Закинула я книжки і документи, взяла відпустку та й поїхала додому.

Відпочивала з насолодою, не думаючи ні про який вступ. А чого вже думати? Повернулася вкінці липня. І тут, вже й не пригадую, хто саме сказав мені, що можна вступити на вечірнє відділення. Тут стаж мати не обов’язково. Звичайно, це не те, що на денному, – важче, і стипендії не буде, значить, треба буде працювати, а після роботи – в університет. Але зараз я про це не думала. Аби тільки прийняли. І як це я не знала про вечірнє відділення? Побігла з документами. Встигла. Останній день. Через кілька днів екзамени. Оце так! Вчилася. Часу було мало. Добре, що хоч на підготовчі курси ходила. Щось в голові все-таки залишилося.

Тоді незрячих абітурієнтів звільняли від письмових екзаменів, бо роботи, написані шрифтом Брайля, мовляв, нікому перевіряти. Замінювали на усні. А література і так була усно. От і виходило, що я здавала на один екзамен менше. Мені пояснили, що на кількість балів це не вплине, бо за письмовий екзамен з літератури, котрий я не здавала, мені зараховується п’ять балів. От добре. Я думаю, що все це тільки тому, що я пішла на вечірній. Якби на денний, то зі мною так би не панькалися. Екзамен з літератури, уявіть собі, приймав Скоць А.І. Це ж треба, щоб так повезло. Він же у нас на підготовчих літературу вів. Та й попалася мені «Енеїда» Котляревського. Екзамен я здала на «відмінно». Окрилена, я поверталася додому.

Всім цехом відмовляли мене від тієї затії (маю на увазі вступ до університету).

– Ну для чого це тобі? І так сліпі вчителі роботи не мають.

– То й що! Я ж працюю.

– Від того, що ти будеш мати вищу освіту, щітки краще робитися не будуть.

– То хоч іди на історичний, – радили інші. – Сліпому історику є хоч якийсь шанс знайти роботу.

– Ні вже, – відбивалася я. – Літературу я люблю. Якщо й не знайду роботу, то матиму й так задоволення від свого навчання. А історія… Всі ті з’їзди, п’ятирічки… Ні, не піду.

– От дурна дівчинисько! Краще б думала, як заміж вийти.

В обідню перерву підійшов Юрко Григорович і тихо сказав:

– Ти, Танічка, нікого не слухай. Хочеш вчитися – то вчися. Але важко тобі буде. Хоч би мама близько була, щоб хоч їсти зварила. Але ти молодець.

Я була йому вдячна за таку підтримку. Попереду був диктант з російської мови. Отут вже справа була кепська. Ні, російську мову я знала непогано. Але написати диктант для мене було простіше, ніж здавати усно.

Підійшла до екзаменатора. Пояснила.

– Сідайте. Посидьте, поки група напише диктант. А потім ми з вами поговоримо.

– А можна, я теж писатиму диктант? Так, для себе…

– Ну звичайно можна.

І я сіла писати разом з усіма. Диктант був доволі-таки легкий, як для мене. Написали. Здали. До мене підійшла екзаменатор.

– Ви писали диктант?

– Так.

– Все встигли?

– Звичайно.

– То читайте, як ви написали.

Я читала. Кожен знак, майже кожне слово пояснювала, як я написала. Група не розходилася. Всім було цікаво. Кожен шукав свої помилки. Я одержала п’ятірку. Лише потім я довідалася, що це була єдина п’ятірка в групі.

За німецьку мову я не дуже переживала. Німецьку я знала добре. Дуже вже ми мали добру вчительку в школі. Але, як на гріх, чи то від хвилювання, чи ще від чогось, я раптом забула слабку відміну іменників. От забула зовсім! Підійшов екзаменатор. Це знову був той самий, що вів німецьку мову на підготовчих курсах.

– Ви чому так розхвилювалися? – запитав викладач.

– Та…

– Ви ж прекрасно знаєте мову. Візьміть себе в руки.

Чи то впевненість викладача так на мене вплинула, чи я сама заспокоїлася, але іноземну я здала. Правда, на чотири. Але це було добре.

А далі було найстрашніше – історія. Підручників по Брайлю в мене не було, а по-зрячому читати було нікому. Доводилося надіятися вже й не знаю на що. Ото образливо буде, якщо провалюся на останньому екзамені. А соромно ж як! Уявляю собі ті розмови в цеху, глузливі усмішки.

Беру білет. Назрівання революційної кризи. Ну, це ще нічого. Щось можна сказати. А от… Біографія Ломоносова… Боже ти мій! Мені і в голову не прийшло, що таке питання може бути на екзамені з історії. А ми ж у школі на німецькій мали саме такий текст. Саме біографію Ломоносова. А я тоді проспала весь урок. Перед тим якусь книжку читала всю ніч. От коли пожалкувала. Зараз мені пригодилося б. От тобі і маєш! Та щось треба казати. Я знала лише, що М.В.Ломоносов – син помора і що народився він в 1711 році. А далі перейшла до того, який він був великий вчений. І почала виловлювати, що знала, з фізики, з хімії, з літератури. Головне – не зупинятися – так я собі думала. Ні, дурниць я не верзла. Я говорила все правильно. Просто це не була біографія. Або, скажімо так: не зовсім біографія.

– Підходить, – тихо сказав, посміхаючись, один з екзаменаторів. І мені поставили чотири. Ура! Я здала!

Всі мої дівчата щиро за мене раділи. Та дехто все ж казав:

– Ото дурна! Вчися чи не вчися – від УТОСу не втечеш.

– А я й не збираюся тікати, – сміялася я і ні на кого не сердилася, бо я була щаслива. А де ви таке бачили, щоб щасливі сердилися?

 

 

МАГІЯ ПІСНІ

Ой, наїхали вози з України,

Гей, з України.

Розійшлися круторогі по долині.

Гей, гей, по долині.

Розійшлися круторогі по байраку,

Гей, по байраку,

Чумаченьки гуляли аж до ранку.

Гей, гей, аж до ранку.

Соловейко співа, репетує,

Гей, репетує,

Та ніхто його співу вже не чує.

Гей, гей, вже не чує.

Це співають наші бандуристи. Ах, яка пісня! Вона наповнює груди чимсь таким, від чого стає легко і солодко, і хочеться любити цей світ і щось добре роботи на землі. Я закохана в наших бандуристів – у всіх разом. А надто в їхнього керівника Юрія Даниліва. Ні, це не те кохання, що ви собі відразу уявили. Ні, це щось неземне. Він і сам видається мені якимсь не зовсім земним. Працює зі мною в одному цеху, жартує, сміється. Але він не такий, як усі, особливо, коли співає. Тоді він, здається, десь в іншому світі, в світі своїх бандуристів. Я ще зі школи в них закохана, коли вперше їх почула. І тепер не минаю жодного концерту, як тільки є така можливість. Голос Юрка Григоровича я вирізняла з-поміж усіх. Він не був найгучніший, а линув м’яко, стелився, оповивав душу. Юрко Григорович любив пісню, а пісня любила його.

Ой, вийди, вийди,

Серденько Галю,

Серденько, рибонько,

Ти ж мій кришталю!

І яка б то Галя встояла, щоб не вийти? Колись я навіть зважилася і прочитала Юркові Григоровичу свої вірші. Правда, довго червоніла і соромилася. А Юрко Григорович хвалив, казав, що вірші добрі і що треба писати. А ще казав, що мої вірші – як пісня – і це вже була похвала найвища, бо пісні для нього були понад усе.

Це була якась магія. Співали бандуристи з нашого підприємства – майже всі незрячі або такі, що трохи бачили. Були, правда, і зрячі, але небагато. Скільки б раз їх не слухала, наших бандуристів, байдужою з залу не виходила ніколи – отака вже сила була в їхній пісні. Та в бандуристах співали лише хлопці. А співати і нам, дівчатам, хотілося. Хору для нас було замало. Хотілося ще чогось. І ми вирішили відродити своє шкільне тріо. Правда, Ніни Анікєєвої з нами не було, та зате ми мали Олю Николин. Отже, тепер Оля співала першим голосом, я – другим, а Люся – третім. Співали, що знали. Поновлювали шкільний репертуар. Люся була надзвичайно здібна. Вона могла кожному показати його партію. Багато співали з репертуару сестер Байко, не цуралися і російських народних пісень. Виступали в нашому клубі, люди сприймали добре.

Тоді раз у два-три роки спершу в Києві, а потім в Одесі відбувалися огляди художньої самодіяльності по нашій системі УТОС. Наш голова центрального правління УТОС Іван Качур дуже любив самодіяльність і всіляко підтримував її. Учасникам художньої самодіяльності надавалися всілякі пільги, аж до кімнат в гуртожитку (звичайно, для сімейних). Всі прагнули потрапити на огляд в Одесу. Проводився він восени, коли порожніли пансіонати, бо курортники воліли відпочивати влітку, коли море було тепле і лагідне, а тим паче, коли будиночки були літні, що не передбачали зимового відпочинку. Пансіонати тоді були віддані нам, і з усіх куточків України сюди з’їжджалися кращі хори, ансамблі, оркестри, дуети, тріо і солісти. Цілий тиждень в Одеському театрі проходили концерти. А потім журі присуджувало місця. Це завжди було болісно. Завжди були обурені і незадоволені. Але тут вже нічого не поробиш. Однак це було цікаво. Робилася добра справа. Самодіяльні колективи і окремі виконавці дуже старанно готувалися до цього огляду, бо ж потрапити на нього було не так легко: був певний відбір. Відбір проводився заздалегідь. На цей раз вирішили показати і наше тріо. І ми пройшли! Уявляєте?

В Одесу! На огляд! Ура! А ще з нами пройшла одна жінка, що гарно читала вірші, – Галя Гриб. І мали ми на чотирьох незрячих лише одну супроводжуючу, котра до того ж зовсім не вміла водити сліпих. Але ми тоді про те не думали. Головне – ми їхали в Одесу, до Чорного моря, котре, правда, було вже холодне. Але сміливці таки собі купалися. Навіть я, що завжди на осінь захрипала, таки намочила ноги у холодній морській воді.

Було надзвичайно цікаво. Тут я сиділа, як заворожена, слухаючи Вінницький оркестр народних інструментів. А чоловічий хор Коростенського УВП – як він звучав! І речі виконувалися складні, і довершеність яка – і не скажеш, що не професіонали. А про наших бандуристів і казати нічого: їм рівних не було. Ото ми вже наслухались та наспівались, перезнайомились геть-таки чи не зі всіма. У кожного на виступах були свої вболівальники, що підтримували артистів оплесками, оваціями. А що ж наше тріо? Коли вже вирішилося, що ми таки їдемо, то за нас взявся Дмитро Котко. Він добряче-таки з нами працював і м’яко, але настирливо добивався кращого звучання.

І от нарешті. Сьогодні мало виступати наше тріо. Боже мій! Як лячно! Театр. Сцена. Переповнений зал. Заохочувальні оплески вболівальників. За лаштунками хтось лагідно нас напучує. І ми виходимо – три струнких дівчини у довгих кремових сукнях. І маємо співати, і маємо пам’ятати всі настанови Дмитра Васильовича Котка. Дано тон і… В мене пропав голос. Зовсім пропав. Як риба, відкриваю рота – а голосу нема. Таке шалене було хвилювання. Стою і ледве не плачу: це ж я всіх підведу – і дівчат, і Дмитра Васильовича Котка. Бо для чого тоді він з нами працював?.. Пауза. Гомін у залі. Співчутливий. Знову дається тональність. І ми заспівали. Я також співаю, спершу тихо, а потім впевнююся, що голос повернувся, співаю голосніше, в лад з дівчатами. І зал завмер, і жила тільки пісня, її магія і ми…

Ягіл… Ягілочка,

Ягілова дочка,

Устала ранесенько,

Вмилася білесенько.

Та піду до Дунаю,

Де дівоньки гуляють.

Там собі погуляю,

Як рибка по Дунаю…

Грім оплесків. «Біс!» Ах, як солодко б’ється серце! Таки журі не врахувало ту вимушену паузу, таки присудило нам перше місце. Але це буде потім. А зараз нас вітали, хвалили, і всі були такі доброзичливі, і всі були такі раді за нас. А ми… Були просто щасливі.

 

Котилися хвилі морські, розбивалися об наш катер, що плив собі та й плив, а ми, що приїхали з усіх куточків України, були на тому катері і пливли собі, і сміялися до тієї хвилі, і хвиля сміялася до нас, і сонце з неба сміялося. Тільки вітер був холодний, нагадував, що вже осінь. На березі ще було зовсім тепло, а тут, на хвилях, холодно, бо вітер морський пахне штормами. А відходити від борту не хочеться, бо що за таке задоволення. Тоді один з хлопців прикрив мене своїм плащем, а сам стояв за моєю спиною у неприпустимій близькості, але я не мала сили відмовитися від того плаща, бо таки добряче вже встигла змерзнути. І від хвиль не могла відмовитись. А вони, як ті чайки, підлітали до нас, лащилися, сердилися, немов живі істоти.

Хлопець наставив руку назустріч хвилі – і вона розбилася об його руку, і її прохолодні солоні блискітки покрили моє волосся і мого лицаря, що так дбайливо прикривав мене своїм плащем. На мене напав якийсь дикий шал. Мені хотілося, щоб ще і ще розбивалася хвиля, прудка і холодна і водночас лагідна.

– Лови її! Ще лови, – несамовитіла я. Ми були мокрі, вже й плащ мало допомагав. А я не хотіла ніяк вгамуватися.

– Чекай, я сама хочу її зловити!

Хлопець взяв мене за руку, і ми тепер удвох ловили хвилю, а вона бавилася з нами, ніби зрозуміла, чого ми від неї хочемо. Це було так гарно, що на якусь мить я забула, хто я і чого я тут. Я була, ніби в іншому світі – незнаному, чудернацькому.

– Чекай! Я подарую щось морським русалкам.

Я не знаю, чи дивувався хлопець з мого бажання.

– Що ж я маю?.. О, хустинку!

Кинула у хвилі. – Монети! – І монети полетіли у воду. – У мене більше нема… А в тебе є?

– Є. Тримай!

І він висипав мені цілу жменю монет, а я поступово всі покидала у воду. Прогулянка закінчилася. Мокра і щаслива, я зійшла на берег і лише тепер подумала: «Як це я розчешу своє довге волосся, що все було скупане щедрою морською хвилею?» Я була молода і щаслива, і мені здавалося, що так буде завжди. А ще мені здавалося, що ніяких бід на світі просто не може бути.

Ми поверталися до Львова, збуджені, закохані у море, в пісню, у весь білий світ. Завтра всі мали поринути у будні, а в мене ще було своє свято, був університет. Було важко, було складно, але вкрай цікаво – і це було свято.

 

СТУДЕНТКА

Ішов дощ, і йшла я. Отак ми собі йшли з дощем та й сміялися: я з дощу, а він з мене. Бо я йшла без парасолі. Я ніколи не брала парасольку: мені, незрячій, з нею йти було незручно –  всіх і все нею чіпляю. А потім ще проблема: куди її примостити і як її потім знайти… Ет, морока та й годі. Краще вже так… Отож ідемо: я і дощ. А він все видзвонює та й видзвонює: «Студентка! Студентка!». Справді, от вслухайтесь… А може, це у скронях?.. Словом, я іду в університет. Іду на перше своє заняття. Ну, звичайно, як завжди, я спізнююся. Це вже в мене вдача така. А тут ще й дощ… Тепер я буду ходити сама, без Люсі. У Люсі на математичний просто не прийняли документи, бо сліпа… Образливо. Люся тоді сказала:

– А Понтрягін також був сліпий.

– Ну, ви не Понтрягін, – відповіли їй.

– Ви також не Лобачевський, – сказала Люся.

Документів не взяли… І все. Їхнє право. Наполягати нема сенсу – «заріжуть» на екзамені. І нічого не доведеш… Жаль, з Люсі був би добрий математик…

Декан філологічного факультету Олексій Никифорович Мороз тепло вітає нас і вручає студентські квитки. Аж не віриться. Буде важко, я це знаю, але нехай, аби лише вчитися. Після урочистостей ми переходимо в іншу аудиторію. Всі собі повставали та й пішли.

Нікому і в голову не прийшло взяти мене під руку. З усіма я вийшла в коридор. Але ж там так багато студентів. Де ж мої? Поки вияснила, поки знайшла… Знову спізнилася. В аудиторії вже викладач. Найжахливіше – шукати собі вільне місце. Це тобі не клас в школі, де є твоя парта. Підходить хлопець, бере мене під руку і проводить до вільного стільця. Я червонію і дякую. Триває пауза. А потім викладач суворо:

– Прошу на лекції не спізнюватися.

Звідки ж йому знати!.. «Нічого, нічого, – заспокоюю подумки себе. – А ти ж як думала?» Треба неодмінно переписати розклад. Беру своє письмове приладдя і починаю швидко-швидко писати. Стукіт стоїть в аудиторії. Це для всіх нове. Відчуваю, як вони на мене дивляться – майже всі нові, вони не знають. Я червонію. Але мушу писати. Я розумію, що в гарному конспекті мій порятунок. Викладач на мить замовкає, а потім продовжує лекцію. «Нічого, – знову заспокоюю себе, – ще всякого буде, знала, на що йдеш…»

А далі все було так цікаво, що й забула думати про свої негаразди. Коли закінчилися заняття, я повелася зовсім нахабно. Я просто попросила одну із студенток:

– А можна, я разом з вами вийду з університету?

Дівчина, очевидно, не зовсім мене зрозуміла, але я вже легко тримала її попід руку. Мені головне – вийти з лабіринтів університету, а далі я вже знала.

Так поступово я почала привчати до себе своїх однокурсників. Намагалася поводитися легко і невимушено, брала участь у спільних дискусіях, жартувала і була дотепною, як і всі. Звикали до мене повільно, але таки звикали. Тут знову зустріла я Андрія Івановича Скоця. Він викладав у нас давню українську літературу, і викладав прекрасно. І взагалі майже всі викладачі були надзвичайно цікаві. Я у всіх них була майже закохана.

Неповторний Петро Петрович Коструба. Незвичайний викладач і цікава людина. Ми слухали його з завмиранням серця. Час зупинявся для нас, і дзвінок лунав завжди несподівано. Я собі зробила висновок: чим розумніший викладач, тим доступніше він пояснює студентам матеріал. Саме тоді я написала свій недосконалий вірш…

Переступила я поріг

Палацу дивного науки.

Усі знання, що ти зберіг,

Віддай мені у дужі руки.

Я їх по світу рознесу,

Зерном небаченим розсію,

Людей любов, життя красу

У них я втілити зумію.

Як ніжні сходи підростуть,

Живою скроплені водою,

Мільйони рук їх піднесуть

До сонця з піснею новою.

Я коридорами іду,

А серце ластівкою б’ється.

Снагу і силу тут знайду,

А з нею всяк свого доб’ється.

Розумію, що смішно зараз читати ці рядки, але тоді в них я вкладала так багато, що вони гріють мене й досі. Треба було шукати книжки. Не все було в бібліотеці, та дещо вдалося купити. Гірша справа була з читцем. Треба ж було десь мені його знайти. Платити я ж багато із свого мізерного заробітку не могла. Бажаючих знаходилося досить. Та когось собі підібрати, надійного, добросовісного, було не просто. Скільки вже я їх мала, тих читців: і добрих, і не дуже, і старанних, і навпаки. Лише якось повезло, що не натрапила на якого-небудь злодія, як це іноді з нашими траплялося, знаю лише одне: якби я всі гроші, що заплатила читцям, використала для вивчення української літератури, то було б значно більше користі. Та де там! Я знала, що на літературі я якось викручуся, а от, скажімо, на політекономії… І я вчила, вчила те, що мені ніколи не могло знадобитися. Скільки їх, таких предметів, чи то пак, наук, доводилося вчити: історичний матеріалізм, діалектичний матеріалізм, історія КПРС, атеїзм, науковий комунізм… Теж мені наука! Але був винесений на державний екзамен. А ще окремо треба було вивчати матеріали з’їздів… Словом – жах! Для філолога це було нестерпно. Однак треба було вчити. І вчили. На час моєї першої сесії щось там трапилось з моїм читцем. От лихо! Так відразу я нікого не могла знайти на заміну. І я без читця! Що ж я робитиму? Конспекти лекцій… Цього вкрай мало.

Коли ми здавали перший залік – то був залік з історії КПРС, я від хвилювання ледве не посивіла. Викладач був непоганий, але читав лекції російською мовою. Російську я, звичайно, знала, але не настільки, щоб конспектувати й відразу ж перекладати на українську. Отже, конспекти змушена була вести російською мовою. Та й в бібліотеках не всі книжки можна було знайти українською. Іноді з тієї причини було просто важко відповідати. Я навіть не уявляла собі, щоб зі мною було, якби я не склала залік  чи екзамен. Я б, певно, залишила навчання. Хоча дехто із студентів особливої трагедії з того не робив: не склав – то й не склав – потім складе. Особливо в цей час, коли ректором був Лазаренко. Тоді свої «хвости» можна було тягнути аж до останнього курсу. Це вже потім за «хвостистів» взялися серйозно.