«ЖИВЕ НА ЗЕМЛІ ЛЮДИНА…»
Жінка я ще й ніби не стара, та шостий десяток вже почала. Як подумаю, то страшно стає. А найгірше те, що діти вже відходять і… Ні, це прекрасно, що в дітей свої гніздечка, свої родини, але… Почуваю себе іноді зовсім самотньою і нікому не потрібною. Правда, у мене ще є Сашко. Поки що є. Він зі мною скрізь, саму мене ні на крок не пускає. Але я розумію, що і Сашко з часом відійде, і тоді вже я залишуся зовсім сама. Що не кажіть, а це все-таки сумно. І як би ми, самотні жінки, не бадьорилися, як би ми не запевняли всіх знайомих, а найперше самих себе, що нам так добре, не вірте нам: нам дуже зле, геть-таки кепсько. А що поробиш? Не будеш же і справді звертатися до служби знайомств: «вага, зріст…» наче на ринку. Тьху! Тільки параметри душі ніяк не обрахуєш. Їх не можна ні зважити, ні виміряти. Ні, я не осуджую тих, кому це прийнятно. Але це підходить далеко не всім. Скажімо, для мене – категорично не годиться. А що все-таки робити? Не виходити ж і справді за першого-ліпшого п’яничку. Ні, ради на те нема: самота – це шматочок не з солодких…
Самотність пахне полином…
Гірким-гірким… Як бабська доля…
І не зап’єш його вином,
Й не затамуєш навіть болем…
В віконце стукав не один,
Та ти не вийшла: де б пак! Сором!
Гіркий-гіркий отой полин…
А дехто все-таки з докором:
Не може бути, щоб ні з ким!..
Не може бути, щоб нікого…
І часто поглядом брудним
Тебе обмацують, небого.
Ти все навчилася сама:
Латати чоботи й косити…
Лиш не навчилась крадькома
Собі у Господа просити
Краплину втіхи: уночі
Щоки небритої торкнутись
Й на чоловічому плечі
Умиротворено заснути…
А може б краще не сама?
А може б краще ти згрішила?
Та де там! Й говорить дарма!
Не пройнялась, не поспішила…
Тебе, безгрішну і сумну,
Так легко можна оббрехати…
І терпкий запах полину
В твоїй маленькій чистій хаті.
Ще якби не ансамбль та не робота, то й не знаю, що б я робила. Ні, конче треба себе чимось займати, щоб дурне в голову не лізло, а то з глузду з’їхати можна. Писати вірші? Ет, дурне заняття. Кому вони зараз потрібні? Поетів і без мене вистачає. Та все ж іноді пишу. Бо це ж – як хвороба. Або ще кажуть «спосіб життя». Прочитаю своїм друзям – та й закину кудись на полицю – нехай лежать. Люди ж їх сприймають, то, може, вони не такі вже й непотрібні.
– Може, колись хоч внуки тебе оцінять, – каже моя Оля Николин.
– Та які там внуки! Закрию очі – то діти все гамузом на смітник викинуть.
– Та ти що! – жахається моя товаришка.
– А як же інакше? Вони ж Брайля не знають… Та якби й знали…
– Це жахливо. Давай хоч потрохи якось їх переписувати. Щоб не пропали. Треба рятувати твої вірші.
– Та…
Я зітхнула, бо розуміла, як це нелегко – рятувати вірші.
Ну, кого ти шукатимеш? Та ще й безкоштовно. А грошей у мене, звичайно, катма…
– Ти принось вірші, – каже Оля, – а ми вже щось придумаємо. Може, яких дівчаток залучу.
Я була вдячна Олі за її щире бажання допомогти мені хоч таким чином зробити мої вірші доступними для моїх дітей та внуків.
Оля і справді взялася за цю невдячну справу: залучала своїх та чужих дітей. Правда й те, що часу чомусь всім дуже бракувало, але робота потрохи просувалася. Повільно, але просувалася. І це було добре. Це мене тішило. Хоч перспектив для тих своїх віршів я не бачила ніяких. Та все ж…
Віталій Завадський був наш давній знайомий, ще з тих часів, як жили ми з Феліксом. Тоді він працював у статистичному управлінні і допомагав Феліксу матеріалами для його кандидатської дисертації. За вдачею цей чоловік був цікавий і комунікабельний: і чарку любив випити, і поговорити, і в пісні знав толк, і вірші мої любив. Чомусь припали вони йому до душі. Оскільки тоді я не мала їх віддрукованими, то Віталій Павлович власноруч переписував їх для себе. Не багато, але дещо з моїх давніх віршів в нього було: «Перехожим», «Яблуко», «Виклик долі», дещо з моєї лірики. Аж плакав часом Віталій Павлович, згадуючи, як ті вірші любила і переписувала його 90-літня мама. І коли Фелікса вже у Львові не було, Віталій Павлович мені іноді за давньою звичкою все ще телефонував, і ми з ним згадували минуле. Він все ще шкодував, що у нас з Феліксом так все склалося. Постарів Віталій Павлович, як і ми всі. Роки, роки… Був на пенсії і не міг змиритися, що з активного діяльного працівника став ніби зайвим у цьому житті.
Якось він мені зателефонував і сказав:
– Знаєш, я твої вірші заніс на радіо.
– Які вірші, Віталію Павловичу? На яке радіо?
Я не повірила. Мабуть тому, що був добряче-таки під чаркою.
– На яке! На яке! На Львівське радіо. На яке ж ще!
Аж розсердився чомусь, певно, вловив мою недовіру.
«Що це він вигадує?» – думала я собі, але вже нічого не питала.
– Знаєш, я заніс «Яблуко», «Перехожим»… Там ще дещо. Юлія Бірюкова аж розплакалася. Ну, ти знаєш, радіожурналістка.
– Я не розумію… А чому раптом ви їх занесли? Для чого?
– Для чого! Для чого! Та подумав собі: чого ті вірші в мене лежать і про них ніхто не знає? Ти ж їх не занесеш на радіо?
– Не занесу, – зізналася я.
– А я заніс. Юлія Бірюкова тобі подзвонить. Обіцяла підготувати радіопередачу.
Отакої! Чи можна в таке повірити? Але ж Віталій Завадський – людина на загал серйозна. Навіщо б мав вигадувати? А небавом і справді зателефонувала Юлія Бірюкова. Домовились про запис. Так це правда! Мої вірші звучатимуть по Львівському радіо! І їх всі почують. Цу-цу, дурна! Така вже стара і така ще дурна! Це я так сама себе припам’ятовувала, але не могла зупинити шалену радість. Я літала і ніяк не могла опуститися на грішну землю.
– То й що? – намагалася заспокоїти сама себе.
– Ну вийде передача. І що? І нічого. І знову буде все, як було. Але ці думки не могли затьмарити мою радість.
На запис йшла з Сашком. Дуже хвилювалася. Тут у студії зустріла Марту Кінасевич. Боже мій, так близько, зовсім поруч. Тут десь і Романна Панчак, і Георгій Щербина, в котрого я була майже закохана, і Олександр Пестов…
Передача вдалася. Її визнали кращою передачею тижня. Називалася вона «Живе на землі людина». Мене вітали. Телефон не замовкав. Я приймала привітання від своїх друзів і була щаслива. Гордо подзвонив і Віталій Павлович.
– Ну? А ти не вірила. З тебе пляшка. Жартую, жартую. Я радий. Вітаю.
– Дякую вам.
– Богу дякуй, що наділив тебе таким талантом. Гріх його ховати. Якби то я міг… Та що я можу?..
Та найцікавішим для мене було те, що саме на той час у Львові був Фелікс. Він слухав передачу і, не знаю чому, був якийсь не в настрої, сердитий чи що… Чого б це? Я ніби нічого поганого про нього не сказала. А що ми розлучилися – це вже і так всі знали.
Скільки років минуло… Все ж Фелікс мені зателефонував:
– А для чого це тобі було потрібно?
Я розгубилася:
– Та ні для чого. Просто так… Віталій Павлович заніс на радіо мої вірші…
– Для чого заніс?
Я аж розсердилася:
– Як це «для чого»? Щоб люди почули. Я не розумію: ти маєш щось проти цієї передачі?
– Та ні… Але навіщо це? Там майже не було нових віршів. Всі давні. Я майже всі знаю.
Я засміялася.
– Ну, дещо все-таки було й з нових. А те, що знаєш ти, почули й інші.
– А тобі що з того?
– Та нічого. Радість з того, що прозвучали мої вірші.
– Та… – скептично.
– Ну, Феліксе, – засміялася я, – ти ні крапельки не змінився.
Звичайно, нічого не сталося. Я жила, як жила. Хіба тільки те, що… Ту радіопередачу слухав кобзар Лайош Молнар і невдовзі зателефонував мені. Ми познайомилися, а згодом я вийшла за нього заміж. Та тоді ще про заміжжя не йшлося. Просто познайомилися, просто Лайошу Молнару припали до душі мої вірші, і він хотів покласти дещо на музику… Але про це вже йтиметься в наступній моїй книжці «Моя зоря». Я не захотіла її приєднувати до «Поклонюся землі»: не хотіла порушувати першопочатковий задум – написати автобіографічну трилогію. І я її написала. А «Моя зоря» – це зовсім інший період в моєму житті, цікавий і насичений, на схилі моїх літ… Що ж, і таке буває.
Книжка написана. Перегорнуто сторінки мого життя. Вже немає на землі ні Фелікса, ні Віталія Завадського. Як я вже сказала, невдовзі після тієї радіопередачі я вийшла заміж. Мій чоловік задався метою: видавати мої книжки. І це йому при допомозі добрих людей поки що якось вдається. Читайте «Мою зорю», коли вона вийде. Там йтиметься про наступний період мого життя. Там йдеться про те, як стала я поетесою, письменницею, казкаркою. Там йдеться про те, як я вийшла з чоловіком моїм кобзарем Лайошем Молнаром на сцену і заспівала під його бандуру, і зазвучали мої вірші, пристрасно і натхненно, бо їх слухали ті, для кого вони були написані. Зрештою, про те йтиметься у книзі «Моя зоря».
Я відкрила вам свою душу. Стою отак нарозхрист перед своїми читачами. Чи легко це? Ні, признаюся вам, нелегко. Та мушу, бо інакше читач мені не повірить, а я хочу, дуже хочу, щоб повірив. Жаль розлучатися з вами, а мушу, бо час не чекає, а я ще хочу багато дечого сказати, встигнути сказати.
Книжка «В той широкий світ» вийшла об’ємніша, ніж дві попередні. Важко буде моєму Лайошу донести її до вас, дорогі читачі. Зарання вдячна тим, хто допоможе йому, хто долучиться до її видання. Я вірю, що вона, моя книжка, як і я колись, таки вийде в той широкий світ. І «Моя зоря» також вийде, і ще не одна збірка поезій, оповідань і казок.
Все вийде, якщо Бог пошле нам з Лайошем здоров’я і сил, а ще добрих людей.
«Живе на землі людина…» Це я, це я живу на землі! На моїй прекрасній землі.
Кланяюся тобі, моя Земле, що народила ти дідів-прадідів моїх, батьків моїх, що народила й виколисала на своїх пахучих вітрах мене грішну. Кланяюся і вам, любі мої односельці, що з діда-прадіда плекаєте її, Землю нашу, що не міняєте її на чужі ласі шматки.
Кланяюся світлій пам’яті батьків моїх, що навчили мене цінувати шматок заробленого хліба, що навчили мене жити чесно і просто і любити свою землю, що має назву Україна.
Я стану на перехресті доріг і поклонюся на всі чотири сторони.
– Кому це ти кланяєшся? – спитає мене хтось невидимий, – адже кругом – ні лялечки…
– Землі, – тихо відповім я. – Кланяюся тобі, моя Земле.
Земля носить нас, людей, на собі, годує і леліє нас, як своїх дітей, додає сили, радіє, коли ми розумні, і сумує, коли нам забракне розуму, і ми воюємо, затіваємо політичні чвари або ж придумуємо для Землі нові екологічні випробування. Земля жива… А коли ми відходимо у небуття, вона приймає нас у лоно своє, щоб відродити знову у квітці чи билині, у деревині чи…
А далі іде таїна, незбагненна, незвідана… Прости нам, Земле, гріхи наші тяжкі перед тобою, як і Бог нам прощає провини наші.
– Дивачка! – хтось скаже тихо. То й нехай каже… А я поклонюся Землі… І вдруге, і втретє поклонюся, бо Земля – свята. Свята від діда-прадіда, свята віддавна, свята завжди. Поклонюся Землі…
Без мене може обійтися світ,
А я без нього ну ніяк не можу.
Тому співаю й плачу стільки літ,
Людські серця хвилюю і тривожу.
Моя душа від радості цвіте
І важко тужить від людського болю.
Мій світе, я люблю тебе за те,
Що я живу в тобі, живу тобою.
Ми всі минемось, що там не кажіть,
Раніше хтось, хтось трішечки пізніше,
Та завше буде існувати світ,
І як же треба, щоб він став добрішим.
Цей світ Господь створив нам для добра,
А ми самі всіх бід своїх причина.
Пора, людино, вже давно пора
Осмислити, що ти таки людина.
Я знаю, що без мене може світ,
А я без нього ну ніяк не можу.
Пісні свої я сію стільки літ,
То, може, ними світу допоможу.
Я стою на своїй заквітчаній Землі, як молода на весільному рушнику. Стою і здіймаю до неба руки. Благослови, Боже, дітей і внуків моїх! Благослови, Боже, весь білий світ, щоб не було в ньому зла, щоб не було сліз і горя, щоб побачили нарешті люди, який він прекрасний. Благослови, Боже, і мене грішну, і мої творіння, з якими Ти послав мене на Землю. Я дякую Тобі за ту почесну місію, яку поклав Ти на мене: писати вірші для людей і про людей, писати прозу, просто і щиро, співати і плакати під бандуру мого чоловіка – кобзаря Лайоша Молнара, що прийшов у цей світ, мабуть, для того, аби нести людям пісню і думу, а ще… А ще для того, щоб вийшли у світ мої книжки, щоб дійшли вони до людей. Благослови, Боже, його бандуру і його пісню. Благослови, Господи, все написане мною і те, що судилося ще мені написати, а ще… А ще тих небайдужих людей, що долучилися до видання моїх книжок.
Я стою на теплій і дужій Землі, босоніж, з розпущеними кісьми, наче тая чаклунка стою. Ні, я не чаклунка, я – жінка, а ще – поетеса. Я чую, як розмовляють між собою дерева і квіти, про що співають пташки, я відчуваю, що кому болить, бо мені болить вдвічі…
Я черпаю силу від Землі, бо то – моя Земля. Я молю Бога, щоб він благословив мене, бо то – мій Бог, і я молюся йому, щиро і екзольтовано, як не молилася ще ніколи…
Поклонюся Землі. Кожній стежинці і кожній травині і деревині. Бо від них я народилася, з ними я росла, вони додавали мені сил, коли я знемагала, навіювали мені поетичне сприймання краси.
Поклонюся тому широкому світові, що прийняв мене в свої обійми, посилав мені добру долю, а коли доброї поблизу не було, тоді відводив від мене лиху.
Поклонюся всім добрим людям, котрі живуть у тому широкому світі, і світлій пам’яті тих, котрих вже з нами нема… Вони не дали мені впасти у зневіру, їх добре слово і дужі руки підтримували мене у скрутну годину, а в моєму житті таких скрутних годин було немало.
Перед вами посивіла жінка – і це не так вже й важливо, письменниця вона чи поетеса – жінка, що на схилі своїх літ повертається в своє минуле. Це я, Тетяна Кноль, Фролова, Молнар, – он скільки прізвищ назбирала. А серце одне. І душа також одна. Ця книжка – сповідь без каяття. А в чому каятись? А якщо без каяття, тоді це і не сповідь зовсім. Ну, як хочете. Тоді нехай це буде просто розповідь, без скарг, без нарікань.
А молитви свої я зверну до Бога. Вірую, що без твоєї, Боже, сили я б не здолала своїх злигоднів і не мала б своїх здобутків. Ні, не звеличуюсь над світом, але щаслива, що маю свої книжки, своїх синів та внуків, що не втратила на схилі своїх літ здатність розмовляти з сонцем, дощем і вітром, з квітами, деревами і птахами. Ні, я не язичниця, не божевільна. Я – поетеса, письменниця і казкарка. Дякую, Боже, Тобі, що наділив мене всіма тими скарбами, і не віднімай їх у мене до кінця моїх днів.
Кланяюсь Тобі, Земле, як молода перед шлюбом кланяється матері. Поклонюся Землі… І раз… І вдруге… І втретє…
Завершуючи свою сповідь,я схиляю голову перед тобою, шановний читачу, за те, що дослухав цю сповідь.
А іще… листи моїх синів, котрі я хочу запропонувати вашій увазі. Для мене як матері- то повість про моє життя. Тож, давайте зазирнемо до цієї повісті.
«Привіт, мої дорогі, мама, бабуля, Генка і Санька!
Нарешті прийшов лист від баби Зої, а через три дні посилка. Спасибі. Портянки відмінні, такі, як треба. Тепер вже ми одягнулися по-зимовому. Все відмінно. Єдине, про що ви забули, це підтяжки. Я вас вже давно просив, щоб ви вислали їх бандероллю. Мені вони дуже потрібні. Тому не відтягуйте, будь ласка.
Ходив у звільнення. Додзвонитися у Львів неможливо. Увесь час закритий. Якщо ви хочете, то вишліть мені виклик на телефонну розмову телеграмою. Як це зробити, дізнайтеся на переговорному пункті. Словом, ви мене маєте викликати на Центральний переговорний пункт міста Саратова 6 чи 9 листопада на 17 чи 18.00. Ось тоді мене, може, відпустять. Поговорю з вами. Іншого виходу поки що нема.
З навчанням у мене зараз все нормально. Уже лазимо по вертольоту, працюємо в ньому, включаємо різні прилади, компаси, тумблери і т.і. Дуже цікаво. Сидимо в кабіні в шльомофонах, один з одним перемовляємося по рації.
Щойно надворі пішов сніг. Вже досить холодно. Наша рота 7-го листопада іде на парад. Більше нічого нового. Взимку вас всіх познайомлю з моєю Надею. Думаю, ви її оціните належно. Знайдете спільну мову. Ось так! Страшенно хочу додому. Уже незабаром. Привіт всім знайомим і рідним. Я їх всіх пам’ятаю. Цілую міцно.
Льоньчик.
29 жовтня 1985 року»
«Привіт вам, мої дорогі, мама, бабуля, Генка і Саня!
Вирішив вам написати, поки є час. Зараз вчив аеродинаміку і динаміку польоту вертольота. Найцікавіший предмет. Стільки суперечок виникає, що аж голова пухне.
Стоїть крик, гам, кожен свою ідею штовхає, доводить. Іноді доходить до того, що вже на основі своїх доказів, починаємо сперечатись з авторами підручника. Ось і зараз закінчили суперечку з приводу того, котре з трьох коліс вертольота відривається від землі першим, котре другим і котре третім. Суттєвого це значення не має, але знати цікаво. І взагалі, чим більше вивчаєш аеродинаміку, тобто те, як треба керувати вертольотом під час польоту, тим більше переконуєшся, що це така штука, котра в принципі не літає. А якщо і літає, то з неймовірними зусиллями пілота. Ось так!
Життя взагалі нормальне, але ось зараз довідався, що із звільненням у неділю я пролетів. Ну, та нічого, не перший раз. Причина невідома. Образливо звичайно.
Зараз вечір, на вечерю ще не ходили і страшенно хочеться їсти. До речі, наступної суботи нашу роту медінститут запросив на дискотеку. Певно, підемо. Підтяжки ви мені вперто не хочете висилати. Чому? Дуже хочу додому. Скучив за всіма. Вчора повернулися з караулу. Знову стояв під прапором. Між іншим, вже додумався до того, як я сиджу вдома, граю на гітарі. Всі разом зібралися: і мама, і баба Зоя, і Гена, і Саня. І стукнуло мені в голову: а чому б і Надю не запросити до нас, в сімейне коло? Заодно зі всіма познайомиться. А? Ви за? Я також. Отже, готуйтеся поки що морально, а потім, коли я приїду, і чисто практично. Мамо, я, здається, вже писав про чобітки. Хай батько імпортні купить, 42-й розмір. Цілую всіх.
Ваш Льоньчик.
Висилаю фото нашого відділення. Покажіть бабі Зої».
«Вітаю всіх вас, хто читає і слухає мого листа!
Написання листа викликано появою надлишкового часу на самопідготовці і обумовлено довгою відсутністю моїх листів. Життя моє протікає нормально, але не зовсім спокійно в зв’язку з початком екзаменаційної сесії. Наступне питання цілком і повністю стосується моєї любої і вельмишановної мами – Тетяни Іллівни. Пані!
У вашому віці, маючи трьох (!) дітей, ви дозволяєте собі зникати з дому в суботні вечори. Смію вам доповісти, що, якби ви зволили залишитися в цей час вдома, то, надіюсь, до ваших прекрасних вушок долинув би відгомін міжнародного зв’язку у вигляді довгих гудків, що потрясали б атмосферу квартири.
Тепер є бажання зупинити дещицю уваги на покупці, недавно мною здійсненій. Називається вона мохнате непорозуміння. Ця, з дозволу сказати, шапка, відповідає всім вимогам материнських статутів, а також директив бабусь, прабабусь, дідусів і т.д.
Мохнатість шапки не залишає бажати кращого, бо вона підвищена. Дорога родино! Я хотів би почути слова подяки від молодшого Олександра за літаючу модель гвинтоапарата або хоч би натяк про це в листі. Але цієї насолоди я не відчув.
Якщо вам не важко, тобто не в службу, а в дружбу, повідомте мого вельмишановного предка про те, що його переказ на суму 30 крб.00 коп. – одержано. Особливо 00 коп., що дозволить мені прожити безбідно і без нужди. В зв’язку з відсутністю особливо цікавих думок, яких зараз з трудом нашкребеш, виникає небажання переносити свої каракулі на наступний листок.
А на цьому слові і будьмо здорові. Пишіть. Не забувайте свого блудного сина Леоніда. Цілую. Тисну п’ястя, зап’ястя і передпліччя.
Льоньчик».
«Привіт, дорогі мої мама, баба Зоя, Гена і Саня!
Одержав ваші листи кілька днів тому. Але часу, щоб вам відповісти, не було. Спершу пішов в наряд, а далі підготовка до заліку цілими днями. Здаю такі екзамени: англійська мова – п’ять (автоматично); ПРП (польово-рятувальна підготовка) залік; інженерна графіка – п’ять; медицина – чотири (автоматично). Попереду, тобто 22 січня… Підготовка, 23 – вища математика, 29 – історія КПРС. Оцінки з інших предметів за семестр: теорія реактивних двигунів – чотири, авіаційна електроніка – п’ять та інші, трійок нема.
До відпустки залишилося якихось там нікчемних вісім днів! Це плюс. А от те, що квитків на Львів на літак нема – це мінус. Поїздом не хочеться. Довго. Якщо не вийде купити квитки, то ми відразу полетимо з пересадками. Поки я писав листа, минуло вже два дні. І я встиг здати ще один залік. Оцінка – п’ять (автоматично). Після завтра – вища математика, а сьогодні підготовка до упора. І так, залишилося вже не вісім, а сім днів.
Писати, власне, уже нічого. Нехай Генка на велику кількість машинок не розраховує. Грошей мало. Треба ще багато купити перед від’їздом. Привести себе до порядку. Але зате машинки чудові, у нас таких у Львові нема. Може навіть і не бачили. Писати, власне, нема про що. Сьогодні раптом як ударив мороз, думали дуба вріжемо – 30 градусів. А ми ще вчотирьох на вантажівці в селище Сокіл поїхали з ротним. Не знаю, які будуть наслідки. А взагалі все о’кей. Все нормально! Цілую всіх. Передавайте знайомим привіт.
Льоньчик.»
«Вітаю вас, мої дорогі, мама, баба Зоя, Генка і Саня!
Довго вам не писав. Вибачайте. Чекав від вас листів. Прийшов лист тільки від баби Зої без яких-небудь відповідей. А навчання зараз стало набагато складніше. В основному перейшли на спеціальні предмети, чисто льотного профілю. Жити скучнувато. Вирішили купити відділенням магнітофон, хоч і не можна. «Но если нельзя, а очень хочется, то можно». Ще хотів з Сєрим в одній підсобці влаштувати фотолабораторію. Треба говорити з начальником кафедри. Особливо нового нічого нема. Все як завжди. Живий, здоровий, якщо не бреше вага, то поправився на 2 кг, тобто зараз всі 70 кг. А якщо взяти з початку навчання в училищі, то я поправився на 6-7 кг. Весна потихеньку наближається. Температура +2 – +4 . Сніг на дорогах тане. З даху капає. Але кучугури висотою в 2 метри на газонах в училищі і на прилеглих до нього територіях танути поки що не збираються. Ось і доводится наближати весну власними силами: вантажити в машину і вивозити сніг. Зима так просто і безслідно для нас відійшла. Начальство училища нам влаштувало тривогу з маршом-кидком на 25 км, як влітку, тільки ще гірше і довше на 5 км. Підняли о 6.00 і ми побігли. Через годину за містом, на горі. А ноги втому відчули. Та це були лише квіточки. Кілометрів 5 ми йшли по слизькій дорозі, іноді бігли. А потім почалося найвеселіше. Дорога закінчилася. Почалося поле. А йти однак треба. Снігу видимо-невидимо. По коліно і вище. Кожен прокладав собі дорогу. Провалювались, падали, вставали і йшли далі. Не те, що влітку. Тут, окрім автомата, трьох магазинів і протигазу, була і шинеля. Словом, окрім своєї власної ваги, кожен на собі тягнув в середньому по 20 кг. Багато хто розклеївся. Сідали і не вставали. Кажуть – «не можу». І все тут. Сили на межі. Біля 5-ти км йшли ми по такому полю. Ноги мокрі. Портянки… словом, було весело. Семеро не дійшли.
Одне хочу додати: до баби Зої зайде хлопець за кімоно. Нехай вона його випере. Як баба Зоя себе почуває? Як ведуть себе діти? Нехай слухаються. Пишу регулярно тьоті Мілі і батькові. Чекаю від вас грошей і посилки. Льоньчик.
Мамо, якщо є, то вишли хоч трохи грошей, хоч 10 карбованців. А то з нас і тут здирають на всякі квіточки, горшечки, газети і т.і. В посилку хай баба Зоя покладе ще один такий самий блокнот, який мені подарувала, він дуже хороший.»
«Вітаю вас, мама, Генка і Саня!
Щось ви, дорогі мої, пропали і не пишете. Ні слуху ні духу. Та й і мені часу бакує, щоб писати. Вже почав хвилюватися, як ви там. Те, що баба в лікарні в Києві, знаю з листів батька. Він мені недавно другу посилку прислав, та й баба Зоя листа написала. Пише, що годують терпимо, погода гарна і, якщо буде все нормально, то курс лікування триватиме 21 день.
У мене все нормально, живий, здоровий. Весна настає. У звільнення ходив всього два рази. Більше нікого не пускають. Пробував додзвонитися, та нічого з того не вийшло. Через тиждень-другий курс виїжджає на польоти. Буде в містечку трохи менше народу, буде трохи вільніше.
Вчора, тобто в неділю, їздило нас п’ятдесят чоловік на склад. Розвантажували вагони з цвяхами. Цілий вагон з ящиками і бочками цвяхів. Вага – 50 і 76 кг. Працювали годину, а може й більше. Ішачили, як чорти. За скромними підрахунками ми розвантажили 60 тон, тобто по 1500 кг на кожного. Це штрих нашого життя. Іноді нуднувато, і, якщо попадеться хороша книжка, знайдеться в когось з хлопців, то читаємо всі по черзі. За два дні прочитав науково-фантастичну книжку Корчагіна «Кінець легенди» – про плаваючий острів, котрий вважали привидом, і про те, як на ньому жили люди різних країн: американці, росіяни, німці, француз і дівчина, котра жила вже три роки там сама. Вона потрапила сюди випадково. Книжка про любов. Подібного я ще в сучасних авторів не читав. Це просто чудо! Відірватися неможливо.
Жити нормально. Незабаром будуть стрибки з парашутом. Як там мої штани, котрі тьотя Марина мала мені зробити? Хай обов’язково зробить. Якщо не дуже складно, то вишліть хоч трошки грошей, а то ми тут на магнітофон відділенням скинулись. Може просто 3 карбованці в листі. Цілую всіх.
Ваш Льоньчик.»