ЗЛИВА

Пройшов теплий весняний дощ. Навіть не дощ, а справжня злива, всеомиваюча, всеочищаюча. Природа подбала про землю, щоб скупати її, змити весь зимовий бруд, що заліг під снігом. Сніг зійшов, і благодатна злива розбудила життєві соки, і земля почала одягати свої найкращі шати, що мінилися всіма барвами веселки. Земля зацвіла, зазеленіла, аж очі прикипали до тієї краси. І запахло весною. На увесь всесвіт запахло, аж хмарки прискорили свій біг, і сонце визирнуло, щоб подивитися на оновлену землю. Кожна квітка пишалася, немов хотіла довести цілому світу, що вона – найкраща. Кожна травинка зеленіла, промовляючи, розповідаючи, що і в неї є своя причина для хизування.

Мене в такі дні тягнуло до лісу, що був тут-таки поблизу, та самій мені несила було піти у те царство: потрібна була хоча б краплина зору.

– Ходімо, дитино, – кликала я Сашка, – ходімо хоч на хвилечку до лісу.

І ми пішли. Ліс щойно прокинувся, щойно тільки промив свої очі і ще не встиг розказати вітрові свої зимові сни. А тут ми прийшли. І він почав було розповідати нам, та його розповідь перебила зозуля.

– «Ку-ку! Ку-ку!»

– Мамо, зозуля!

– Тихенько, не злякай її.

– Зозуле, зозуле, скільки я років житиму? – запитав у неї Сашко.

І вона кувала та й кувала. Видать, щедра зозуля попалась.

– Довго житимеш, сину. Ти ж ще такий молоденький.

– І ти, мамо, довго-довго житимеш. Як і я. Зозуля нам обом кувала.

– Добре, мій сину, і я житиму довго, доки Бог мені відміряв.

– А що, Бог і справді людям роки відмірює?

– Так кажуть, дитино.

– А до чого тоді зозуля?

– Зозуля – це ніби Божа вісниця. Та все це немов казка…  Зозуля – це просто весна. І радість. І щастя від того, що ти живеш.

– Ау-у! – раптом загукав мій син-підліток від непереборного відчуття щастя, відчуття юності, що вже підходила до нього з його хлоп’ячими проблемами, ще незнаними, незвіданими і таємничими.

– Ау-у, – відгукнувся йому ніжний і манливий дівочий голос.

– О, мамо, хто це? – стрепенувся хлопець.

– Мабуть, доля твоя, дитино.

– Ну, мамо, хіба ж доля отак гукає?

– Авжеж, гукає. Тільки отак весною  відгукується таким молодим хлопцям, як ти.

– Ау-у, – гукав Сашко.

– Ау-у, – відповідав йому ніжний дівочий голос. А зозуля все кувала та й кувала…

Повернулися додому – а вдома новина: лист. Від кого б це?.. Ой, та це ж моя Ліда написала, з Білозірки. Ми з нею отак мовчимо, мовчимо, а потім котрась і обізветься: за юністю скучиться. А потім знову мовчимо.

 

«Дорога Таню! Як ти там у своєму Львові? Чи не тягне у рідні місця?»

Тягне, Лідуню, ще й як тягне. Але вже й не знаю, коли виберусь.

«…Приїжджай, то поспіваємо, як було колись… Або приїжджай у липні, то Купайло вберемо та й повчимо молодих наших купальських пісень. Ти ще, надіюсь, їх не позабувала? Бо хто навчить, коли не ми? Так і кануть у небуття. А цього не можна».

Пам’ятаю, пам’ятаю, як співали ми і купальських пісень, і просто про любов… Все пам’ятаю. Гай-гай! Як же ж давно це було, а тепер що? Незабаром внуки співатимуть. Та й чи співатимуть тих наших пісень? Боюся, що ні. Бо все більше тепер іноземні «хіти» звучать. Або й того гірше: «Коса косила и ножом, и пистолетом…»

Добре писав Тарас Шевченко, хоч ніби й не про нас, та таки й про нас:

«Схаменіться, будьте люде,

Бо лихо вам буде…»

Ото воно й починається, оте лихо з нашої непам’яті, з того, що діти пісні і звичаї свої забувають.

Дочитавши листа, Сашко пішов, залишивши мене у тихій задумі, а я все думала, згадувала… І здавалося, що мені вже багато-багато літ, цілих сто. А може й більше. Телефон… О, цей нахаба звідки хочеш, виведе, не те, що з задуми.

– Соціологічне опитування. Скільки грошей тратить ваша дитина на жуйки?

– Послухайте… Вам що, робити більше нічого? Та займіться ви чимось серйознішим.

– Вам що, важко відповісти?

– Ні, не важко… На жуйки моя дитина тратить стільки, скільки зекономить з тих копійок, що я даю на сніданки. Та ще після того, як купить собі цигарки.

Не чіплялися б хоч з тими соціологічними опитуваннями. Теж мені науковці! «Чи вживаєте ви мівіну?», «Чи подобається вам «Галіна-бланка»?  Тьху! А ще: краща людина року… Теж мені робота…

Знову телефон. Ну, якщо ще якесь опитування, то я їм щось скажу… Ні, це міжміська. Телефонувала моя старша сестра Надя. З Білозірки. О, це диво: з Білозірки мені не часто дзвонять. Господи, хоч би там нічого не трапилося. Віднедавна я стала боятися несподіваних телеграм і телефонних дзвінків. Ні, слава Богу, все в порядку. Це моя сестричка Надя згадала про мене, що я десь там у Львові.

– Приїжджай на Великдень, – запрошує, – бери Сашка і приїжджай. Правда, автобуси з Лановець не ходять. Та може якось доберешся. А може на свята автобус якийсь пустять. Таке часом буває.

– Спробуємо, Надю. Дякую.

Розуміє, що у Львові зараз вижити важко. Воно скрізь важко. Але в селі таки трохи легше. Хоч і наробитися треба біля тієї господарки чи на городі. А тут… Та я нікому не скаржуся. Що це дасть? Якось перебиваємося. Слава Богу, не голодуємо. А що не розкішно, то ми до розкоші й не звикали.

До хати вбіг Сашко.

– Поїдемо, Сашуню, на село?

– Коли?

– На Паску.

– Поїдемо. Тільки…

– Що «тільки»?

– Тільки б я хотів на обливаний понеділок вдома бути.

– Е-е, Сашуню, так не вийде. Ми хіба що у вівторок повернемося.

– Тоді… Тоді я не знаю.

– Не вигадуй. Давай поїдемо. Ми не так вже й часто буваємо на селі. А тут – Великдень. Треба їхати.

Сашко погодився, але трохи скис. До обливаного понеділка повернулися не так давно. Тепер для дітей та молоді це було справжнє свято. Обливали всіх поспіль, не дивлячись на посади, чини і регалії. Навіть міліції в цей день діставалося. А що зробиш? Звичай такий. А люди що? Дехто сердився, дехто сміявся, а дехто просто в цей  день не потикався на вулицю. Обливаний понеділок – це ж так чудово!  А в нас на Тернопіллі, в моїй Білозірці такого звичаю немає. Тому Сашко й засумував. Але нічого. Якось обійдеться цього року. Бо вже дуже мені хочеться на свята поїхати до своїх. І не тільки тому, що там можна ситно поїсти та ще й торби привезти. Зовсім не тому. Просто я скучила за Великодними дзвонами, за рідними дзвонами, тими, що в моєму селі, котрі чула я ще з дитинства і від котрих ще тоді мліло моє дитяче серце. Їдемо. Добре, що Сашко погодився. Вже якось доберемося з тих Лановець. Бодай пішки. А що? З порожніми руками, по теплу…  Невже не пройдемо якісь там п’ятнадцять кілометрів? Ще й як пройдемо. Вирішено. Їдемо. Тільки до свят ще дожити треба. Доживемо – і їдемо. Ні, що не кажіть, а чудодійна весняна злива має вплив не тільки на рослинність, а й на людину, принаймні, на мене. Майже, як обливаний понеділок. Чекай, а сьогодні у нас що? Так і є, понеділок.

– Сашко, Сашко, а ти знаєш, що сьогодні – обливаний понеділок?

– Сьогодні? Як це?

– А от… Бачив, яка була злива?

– То я пішов. Обливатиму всіх. Ну, я зараз…

– Та ні, не треба. Сьогодні небо святкує свій обливаний понеділок.

– Та-а… А я думав – справді…

– Не сумуй, Сашко. В тебе ще стільки буде тих понеділків, і обливаних також. Аби тільки всі щасливі були.

 

ВЕЛИКДЕНЬ

Вирішили їхати у Великодну ніч. І людей менше буде, і може й справді з Лановець автобуса якого пустять. Їхати вночі було важко, але цей варіант був найкращий, бо в іншому випадку ми в Ланівці добралися б тільки на вечір. А як потім у Білозірку? Отож, їдемо вночі.

Приїхали до Тернополя, а тут треба перебути кілька годин на вокзалі. Але і тут відчувалося свято, і всі були якось причетні до того свята. Воно витало тут серед людей. Люди тішилися, що можуть тепер вільно святкувати свій Великдень. Навіть тут на вокзалі, у дорожній метушні панувало пожвавлення і радість. Десь пускали ракети, десь звучала Великодна відправа. Раптом з гучномовця полинув «Запорозький марш». Я вже давно не подорожувала і це для мене було якось несподівано. Виявляється, це зустрічали чи проводжали якийсь чужоземний поїзд, здається, московський. Спати не хотілося навіть Сашкові. Розіспався він вже десь під Ланівцями.  Та тут вже я його настирливо будила.

– Вставай, Сашко, не спи, а то в Козятин з тобою заїдемо.

Йдемо лановецькими вулицями. Маємо намір отак до Білозірки пішки дійти. Про автобус щось ніхто нічого не знає. Йдемо. Дзвони дзвонять. Люди з церкви з пасками ідуть. Ранок – як писанка. Свято. Великдень. Коли дивиться Сашко, а назустріч нам іде Уліян, мій кум. Певно, сам Бог нам його послав. Сашка він не впізнав, бо давно вже його не бачив, а мене впізнав відразу, бо я не змінилася: хіба постаріла трохи.

– Сам Бог мені вас послав, – Уліян радіє щиро. – Думав, сам снідати буду.

– Та нам би в Білозірку швидше. А то ще доки зайдемо…

– Яка там Білозірка! Що ти таке балакаєш! От поснідаємо, то я вас завезу. У мене ж  «Запорожець».

Розговілися. Сидимо, розмовляємо. Сашко заснув на канапі. Чесно кажучи, і мене на сон хилити стало.

– Йду я. Виведу свого «Запорожця».

– Мені незручно. Свято, а вам – за кермо.

– Перестань. Нащо та балачка? Які можуть бути незручності? Ми ж свої.

Ледве розбудила Сашка. Він непорозуміло протирав очі. Не спали ж всю ніч.

Вмощуємось у «Запорожці». До нас без усякого запрошення заскочив собака Рижий і без всяких викрутасів вмостився у мене на колінах. Уліян сміється:

– Той тільки чекає, щоб я машину вивів. Спробуй його не візьми – образиться.

Другий собака залишається на ланцюгу: йому, мабуть, байдуже до мандрів машиною. Він – сторож. Його справа – пильнувати. Сердито гавкає: чужі.

Білозірка зустріла нас Великодними дзвонами. Маруся вже й не сподівалася, що ми приїдемо. Радіє. У нашому гостинному краї на свята гість завжди бажаний. А ми – гості не дуже часті. За стіл – це обов’язково, ніяких відмов. Як це можна, щоб не попробувати паски і всього, що наготувала господиня?  Потім ми спимо, бо нас таки вже остаточно зморив сон. А вже потім… Засинаю. Прокинулась від гамору: виявляється, людей понаходило, а я сплю. Встаю і з усіма вітаюся, бо ж всі такі мені дорогі: і Ліда, і Маруся, і Леся. Господи, як я за ними скучила. Дзвонять дзвони. Великдень.

– Христос Воскрес!

– Воістину Воскрес!

Христос Воскрес о цій порі –

І дивна радість б’є з небес.

Святкове сонце угорі –

Христос Воскрес!

Душа освячена, мов храм,

Гудуть всі дзвони днесь…

Господь дарує свято нам –

Христос Воскрес!

Старі, і юні, і малі –

Святкує світ увесь,

Великдень на усій землі –

Христос Воскрес!

– Давай крашанки.

І ми починаємо «товкатися». Он вже скільки тих крашанок перебили.  Гамірно. Як колись в молодості.

– Збирайтеся, – каже сестра Маруся, – підемо до Надьки. Бо вечір заходить, треба буде худобу порати. А в Наді – знову стіл.

– Та бійтеся Бога! Я вже не маю сили ні пити, ні їсти.

З мене сміються.

– Бути такого не може. Мусиш попробувати нашої паски і всього, що у нас є. А може, в Маруськи такого нема.

– Чому нема? Все в неї є.

– Е, певно, що нема, – сміється Маруська, – твоя невістка така господиня, що за нею не потрапиш.

Все і справді було надзвичайно смачно. Невістка, також Надя, вже така кулінарка була, що на славу. А що вже спритна, а що вже охайна! І де тільки Петро таку знайшов? Невтомна, енергійна, – що тобі вогонь. Вже більше нікуди не маю сил іти. Хіба що завтра…

А дзвони дзвонять, дзвонять… Ще завтра треба піти на цвинтар, до батьків. То моє село, моє коріння. І доки я з ним, нічого зі мною не станеться, ніщо мене не здолає. Я буду міцна і дужа. От тільки…

Іду на поклін до батьківської хати, доторкнутися до рідних стін…

Вже заросла та стежка бур’янами,

І їх покрили вже сріблисті роси,

Де лопотіло босими ногами

Полатане дитинство русокосе.

Я позбираю ту росу перлисту

І прополю неходжені дороги.

Нарву я чорнобривців і любистку

І заквітчаю мамині пороги.

 

Ніхто не вийде з маминої хати

І не покличе у теплінь затишну.

Понахилялись явори крислаті,

І виросли мого дитинства вишні.

Йду по селу, чужа і всім далека,

Мене з лиця не впізнають знайомі,

І дивиться услід сумний лелека

Й запрошує до батьківського дому.

 

Ось річечка мала жбурляє воду,

Над нею верби заплелися віттям…

Як добре, не питаючися броду,

В дитинство мандрувать з багатоліттям.

Сховалась ніч в зарошеній пшениці,

Несе мені дрімота колисанку,

І кида сон у втомлені зіниці

Мені дитинство босе до світанку.

Свята закінчуються. Ми повертаємося до Львова. Там – будні: робота, навчання. Але зі мною буде спогад про мою Білозірку, про землю, по котрій я зробила перші кроки.

Ось і ще один спогад написався. Мені чомусь жаль тих спогадів, котрі з якоїсь причини не потрапили в мою книжку. Хай би і вони жили. Та це неможливо, бо життя неможе вміститися на сторінках книжки, навіть, якщо вона дуже об’ємна, об’ємніша, ніж моя. І це добре, і це правильно, бо життя – таки життя…