МОЖЕ ПТАХОМ

Ви по той бік межі, я – по цей.

Свій приходить до кожного час.

Живу серед людей,

Живу серед речей,

А іноді я думаю про вас.

 

Може птахом майнете до нас,

Може порухом, подихом вітру

З-поза того далекого світу

У минулий повернетесь час.

 

Я пригадую ваші слова,

Кожен дотеп і стриманий жарт.

Чманіє голова,

Сивіє голова,

А все-таки життя чогось-то варт.

 

Тихий смуток і болісний щем…

З-поза того далекого світу

Ви повернетесь подихом вітру

Або теплим весняним дощем.

 

Кажуть, пекло десь є або рай.

І вже звідти нема вороття.

О, Боже, не карай,

За слово не карай,

Та я люблю земне своє життя.

 

Може все-таки птахом до нас

Ви майнете із подихом вітру,

З-поза того далекого світу

В свій минулий повернетесь час.

 

А потім вона мені приснилася, життєрадісна і усміхнена. Колись, ще при її житті, ми розмовляли з нею про таїну потойбічного світу. Тоді тьотя Міла сказала:

– Не може того бути, щоб я не придумала, як вам сказати, що там і як там.

Тепер у сні я запитала її:

– Тьотю Міло, а пам’ятаєте, ви обіцяли якось сказати нам, що там?  Не можете?

– Как тебе сказать?.. Словом, мы здесь живём…

Оце так сон. Я тільки дивувалася з такого сну. А то якось приснилася незнайома жінка. Вона сказала:

– Тьотя Міла не змогла прийти. Вона передала лист…

Це було щось на кшталт плеєра. І я почула голос тьоті Міли, зовсім молодий, яким він був, коли ми з нею щойно тільки познайомилися. Вона сказала:

– Я желаю тебе такой любви, как у Наташи Ростовой.

– Дякую, тьотю Міло, – сказала я, прокинувшись, і помолилася Богу.

Чому я так багато пишу про смерть? Мабуть тому, що я вже сама немолода, а люди, що були біля мене, все частіше ідуть з життя. А вони дорогі мені. Хочеться якнайдовше затримати хоча б спогад. Тому й пишу.

 

По смерті тьоті Міли мої молодята з Юрасиком відразу ж і переселилися у її квартиру, що тепер вже була їхньою. Так їм нарадили знаючі люди: не тягнути. Заповіт є, спадкоємців більше немає, але ще треба вичекати якийсь термін. Та чекати можна, живучи вже тут. А то поблизу починають крутитися якісь підозрілі люди і наводять довідки, що і як. Квартира прийняла їх добре. Навіть Світлана, що всього на світі боялася, спала спокійно. Що ж, нехай обживають своє гніздечко. Нехай знають, що це вже їхнє. З Гени вийшов непоганий сім’янин. Я й не сподівалася. Все старався до хати, для Світлани і Юрасика. Правда, дуже вже економили на харчах – це мені не дуже подобалося, бо здоров’я і сили від того залежали. Правда і те, що достатків великих у них все ще не було, але Гена з усіх сил шукав себе, де б докласти своїх рук, аби трохи щось заробити. Часом це вдавалося, часом не дуже, але, як кажуть, хто шукає, той щось-таки знаходить. Аби то Бог дав.

 

НА БАЗАР ЧИ З БАЗАРУ

Ось уже два моїх сини поженилися. Ось і двійко онучат – продовження роду нашого міряють малими ноженятами теплу нашу землю. Відгуляла я вже, відбуяла, відцвіла. Все. Як кажуть, не на базар, а з базару їду. І звичайно, власні діти вже дивляться на мене як на стару жінку, на бабуню, котрій вже майже нічого не треба.  Щоб лише ситно, тепло і чисто. І старші діти, напевно, вже десь співчувають подумки моєму Сашкові, що на його руки лишилася стара сліпа мати, мусить вже її доглянути якось до смерті. Але зате йому залишиться квартира і все, що в квартирі. Не знаю, чи дуже радіє з такої перспективи мій Сашко. Ні, скорше за все, Сашко ще того до кінця не усвідомлює, бо він ще не дуже дорослий: йому ще й п’ятнадцяти нема. Він любить свою матір і ще надто молодий, щоб думати, чи добре це для нього, чи ні. Сашко ще наївний і щирий, його душу ще  не роз’їдає іржа жорстокого прагматизму. Та ну їх, ті думки. Всіх не передумаєш…

Зате  як же гарно, коли на свята чи просто на гостину приходять до мене сини з жінками та дітьми. Треба розкладати стіл, щоб всіх посадити. Невістки подають страви, онучата бігають, а я сиджу, мов королева. От ще б Сашкові пару Бог дав, та щоб добру.

Хлопці піджартовують над молодшим братом:

– Сашко, ти коли вже женишся?

– Я попід гуртожитки не ходжу, мені ще шафа на голову не впала. От у нас вже один ходив і доходився.

Натяк на Гену, що Світлану з гуртожитку взяв. Сашко на язик гострий, за словом в кишеню не полізе.

– Але дівчина якась вже є? – ніяк не вгамуються хлопці.

Тут Сашко трохи знічується:

– Яка там дівчина! Мені ще рано…

– Та є, є, я бачив.

– Коли? Де ти бачив?

Сашко весь настовбурчується, як молодий півник. Він захищає право на свою таємницю.

– Не займайте його, хлопці, – заступаюся я за свого найменшого.

Сашко добрий хлопець, жаліє мене. Після операції саму мене нікуди не пускає: скрізь ходить зі мною, аж всі дивуються. Та вчитися ніяк не хоче – і це мене турбує. І куди його в тому житті прилаштувати? Адже мусить якось жити, та й сім’ю якось мусить колись утримувати, хлопець же… Я не вічна. Та й толку з мене вже мало. Часи поскладнішали, всім зараз важко: і молодим, і старшим. Вже й не знаєш, кому важче…

– Е, мамо, ти про що так задумалася? – це Льоня виводить мене з задуми.

– Та от…  Мрію на твоєму вертольоті покататися.

– Е-е, це складно. Не можна. Це ж військовий. От Світлана з Геною вже летіли.

– Нас Льоня прихопив, коли до Чорткова летіли. Я й не зоглядівся. Дивлюсь – місто якесь. І сідаємо. Аж то Чортків. Менше години летіли. Уявляєш?

Льоня гордий такий:

– Це ж тобі не по землі повзати.

Підбігає маленька Діночка, Діаночка.

– Бабушка Таня, расскажи сказку.

– Не сейчас, Дина, потом как-нибудь. – Це Льоня, може навіть занадто суворо.

– А я хочу сейчас.

– Мало чего ты хочешь!

– Не сварися, Льоня. Ми самі розберемося.

І я беру Діну на руки, і ми з нею розмовляємо.

– Казку я тобі іншим разом розкажу. А зараз – віршик, той, що ще твій тато розказував, коли ще був маленький.

Дівчинці цікаво. Але тут підбігає маленький Юрасик. Він також хоче на руки. Адже Діна сидить.

– Юра, – гальмує його Гена. Але Юра не зупиняється, бо це його баба.

– Нехай, Гена. Він маленький.

І я беру ще й Юрка. І ми починаємо бавитися. Тут вже хлопці гальмують мене.

– Мамо, відпускай їх. Вже налито.

І підуть мої внучата в той широкий світ, як пішли колись мої старші сини, як пішла колись я. І буде у них своя дорога, своє життя, свої родини, діти. І так без кінця.

Хтось же придумав таке. Кажуть, Бог… Може й Бог… Але чому цей світ такий недосконалий? Чи то люди самі вкрай зіпсувалися і світ псують чорнобильським лихом та й взагалі… Але ж однак світ прекрасний, з його степами, лісами, долинами та горами, з річками та морями, з травами та квітами, з різноголосою пташнею. Тільки людина чомусь за своїми щоденними клопотами все те не завжди помічає. А коли врешті помітить, то вже треба з усім тим прощатися і йти в інший світ, про котрий всі так багато говорять, а насправді ніхто нічого не знає. І чого це мене сьогодні на такі мінорні роздуми тягне?

Але дорогі мої гості вже розходяться. Я проводжаю їх до дверей і йду на кухню дивитися, чи є гаряча вода. Треба мити посуд – таке буденне і одвічне… Ото і є будні, що чомусь неодмінно приходять після свят.

Води нема. Треба гріти. То тільки вважається, що квартира з усіма вигодами. Воду грій, в туалеті, перепрошую, відром зливай, бо води цілий день немає. Але холодна вода хоч за графіком подається, а гарячої не буває цілими місяцями. Але то все дрібниці, з яких, правда, скаладається життя. А от те, що я старію – це вже не дрібниці. Але невже ж таки старію? Я ніяк ще того не відчуваю. Не хочу відчувати. Здоров’я, слава Богу, налагодилось, почуваю себе, здається, краще, ніж в молодості. І вже старість? Ні, тут щось не те… Ет! Все це – дурниці.

Ой, казала мені мати

Ще й наказувала,

Щоб я хлопців у садочок

Не принаджувала…

Телефонний дзвінок раптом обриває мою пісню – різко і несподівано, аж я здригнулася.

– Алло!

– Привіт! Це Олесь.

Зрозуміло. Це мій недавній знайомий. І не Олесь він зовсім, а… Та хоче чоловік собі мати таке ім’я – то нехай має. Хіба мені шкода?

– Привіт, Олесю.

Слухаю приємний чоловічий баритон, що голубом туркоче на другому кінці дроту, і посміхаюся сама до себе:

– Е, Тетяно, не така ти вже стара, якщо тебе ще хвилюють такі дурниці. І взагалі, вік – це дурниці. Головне те, як сама людина на все це дивиться.

Цього я, звичайно, не кажу, а думаю собі. Але ті думки відволікають мене від телефону.

– Алло, Таню, ти мене чуєш?

– Чую, чую. Це я тут… Пробач.

– Ти не сама?

– Сама, сама.

– Ходімо в сауну.

– Куди?

– В сауну.

– Коли?

– Та от зараз. Скажи, де тебе зустріти. Або ще краще: давай я за тобою заїду.

Мені смішно, бо я до ладу не знаю, що таке сауна. Але я про те Олесеві не кажу.

– Та ні… Я зараз не можу. Якось іншим разом.

– Жаль. Я так налаштувався… То, може, давай я просто до тебе заїду.

– Ні. Сьогодні – ні.

– Я зрозумів. Ти не сама.

– Перестань. Просто у мене справи.

– Будь-які справи можна відкласти. Ти просто не хочеш.

Олесь ображений. От дивак! І ревнує. Шалено ревнує. Воно б нічого, якби не зважати, що він зрячий і на дванадцять років молодший.

Прощаємось. Набираю Марину.

– Марино, скажи, що таке сауна?

– Сауна?.. Та я до ладу не знаю. Знаю, що там миються, голі розгулюють, здається, за столиками сидять. Я ніколи не була в сауні.

Я регочу.

– А що таке? Чого ти смієшся?

– Та, розумієш, мене в сауну запрошують, а я не знаю, що воно таке. А ти, я бачу, така ж несучасна, як і я.

Тепер вже сміється і Марина.

– Що за проблеми! Піди – то й знатимеш. І мені розкажеш.

– Ет, Марино, ми з тобою геть не сучасні. Все. Капец! Старі, якщо навіть не знаємо, що таке сауна.

– А по-моєму, нам з тобою трохи пізнувато: демонструвати нічого. Що там уже… Але, якщо тебе ще кличуть, то треба йти. Як колись казали: «Чтобы потом не было больно за бесцельно прожитые годы…»

– Ні вже. Я вже їду з базару. Хоча ще зовсім недавно директор денної школи сказав про мене: «О, ця жінка все ще їде на базар». Але, видать, він трохи-таки злукавив. Або ж помилився: таки вже з базару.

– Якщо ти це вже відчуваєш, тоді це зле, дуже зле.

– Ні, не відчуваю. Я просто реально дивлюся на речі.

– Слухай, якщо ти вже не пішла в сауну, то ходімо пити чай.

І я кладу трубку і йду до Марини. За мною в’язне Сальда, але мені вдається  за допомогою шматка ковбаси притримати її на кухні. У Марини ми продовжимо нашу розмову і засидимося допізна, аж доки я не похоплюся:  додому треба йти…

 

З Олесем ми познайомилися трохи химерно – по телефону. Я подзвонила одному своєму знайомому у якійсь справі чи просто так. Подзвонила – і вже хотіла покласти трубку, бо подумала, що не туди потрапила, як це часто буває з нашими телефонами: набираєш один номер, а з’єднує зовсім з іншим. У трубці – приємний чоловічий голос:

– Алло!

– Ой, перепрошую. Я, певно, не туди потрапила…

– Ні-ні, туди, тільки…

– Покличте тоді Василя.

– Зараз покличу. Але перше поговоріть трішки зі мною. У вас такий чарівний голос.

– Дякую. Але все-таки покличте мені Василя.

Ну вже ті чоловіки! Ще обмінюємось якимись дотепами і компліментами – і трубку бере Василь.

– Що це в тебе за такий симпатичний знайомий?

– Те ж саме я тут чую від нього. Товариш мій, Олесь.

Минуло кілька днів. Я вже й забула про ту розмову. А що там пам’ятати? Коли раптом дзвінок.

– Алло!

– Хто це?

– А ви відгадайте.

– Олесь? – чомусь зраділа і здивувалася я. Голос у нього був примітний: такий ні з ким не сплутаєш. Кілька фраз, банальних, ніяких, ні про що. А потім втягуємося в довгу телефонну розмову: обом, здається, цікаво. Ну й випишу я Василеві! Чого це він мій телефон роздає? Василь сміється на мій докір:

– Та він мені дихати не давав: дай телефон – і край. Та ти не переживай, він хороший хлопець.

– То й що з того?

– Та я за твій телефон пляшку заробив.

– Ех ти! Алкаш! За пляшку мене продав!

– Не тебе, а номер твого телефону. За тебе я б бочку горілки взяв.

– Дякую. А ти сказав йому, що я сліпа?

– Ні, не сказав. А для чого?

І справді: для чого?

– А-а, я розумію: ти боявся, що тоді він пляшку не поставить.

Сміємося. Василь свій. Він хоч і зрячий, але також інвалід: погано ходить.

Телефонні дзвінки почастішали. Олесь почав домагатися зустрічі.  Я спершу лише сміялася, але, коли він дуже вже став наполягати, сказала:

– Це зайве. Давайте я назавжди залишуся вашою таємничою телефонною незнайомкою. Так буде цікавіше.

– І зовсім не цікавіше. Мене це не влаштовує.

– Тоді ви будете жорстоко розчаровані.

– Ви мене заінтригували. Тепер я ще більше захотів з вами зустрітися.

– Скажіть… А як ви собі мене уявляєте?

– Ну… Така собі маленька, худенька японочка. Років… Тридцяти п’яти.

– Як?  То Василь вам не сказав навіть скільки мені років?

– А для чого? Я в нього не питав.

– Тоді ви будете двічі розчарований.

– Поки що я двічі заінтригований. І хочу знати про вас все.

– Все – не вийде. Все про нас знає тільки КДБ.

– Давайте зустрінемось – і все відразу проясниться.

– Ні… Але якщо ви так хочете… Я від вас набагато старша. На цілих дванадцять років.

– То й що? У мене мама старша від батька на…

– Почекайте. Це ще не все. Я зовсім не японочка, а невисока і досить повна жінка. Я б навіть сказала, занадто повна.

– Прекрасно. Люблю повних жінок.

– І останнє… Я – сліпа.

Пауза. Олесь заскочений. Такого він явно не чекав. І я мовчки поклала трубку, щоб не ставити чоловіка в незручне становище. Та телефон задзвонив. Зняла трубку.

– Алло!

– Щось роз’єднало… Знаєш, я собі подумав: це – доля. Доля так захотіла.

– Яка там к бісу доля? – не втрималася я. – І нічого вона не захотіла. Просто… Якщо колись надумаєте, дзвоніть.

– Почекай. Ти думаєш, що я перехотів з тобою зустрітися?

– Думаю, що так. І не треба бавитися в благородство. Це зайве. Василь – свиня. Це він винен: він мав вам відразу сказати. Ну…  Все. До побачення. Мені було приємно з вами поспілкуватися.

– Таню, почекайте. Давайте все-таки зустрінемося. Все, що ви сказали, не має для мене ніякого значення. Тобто… Має… Але я, значить, мушу бути дуже уважний. У мене машина. Правда,  «Запорожець». Ми зможемо поїхати кудись за місто.

– Олесю, не треба благородних жестів. Це виключено. Знайся кінь з конем, а віл з волом. Просто, Василь – свиня. Він мав вас попередити.

– Ви не хочете мені повірити. Ви розумна і цікава жінка. З вами є про що поговорити. Я вже якось звик до вас. Мені здається, що ми з вами знайомі вже дуже давно. Я ж не з вулиці. Розпитайте про мене у Василя. Ми з ним давні друзі.

Я думала, що більше дзвінків не буде. Просто чоловікові було ніяково відразу покласти трубку. То й добре. Смішно, справді: молодший і зрячий. Що йому, жінок забракло? А Василеві треба буде ще виписати.

Та Олесь продовжував дзвонити, настирливо добиваючись зустрічі. І я собі подумала: а до чого мене це зобов’язує? Ні  до чого. Хоче чоловік зустрітися – нехай. А чого б і не зустрітися? Не дикунка ж я і справді. Подивиться, що нічого особливого – та й заспокоїться. А я цілком спокійна.

Отак собі подумавши, дала свою згоду на зустріч.

– Тільки знаєш… (ми на цей час вже остаточно перейшли на «ти»), у мене на роботі колектив в основному жіночий. «Шефова» нам якось жартома сказала:

– Хто мені покаже свого кавалера, дам відгул на три дні.

– Давай хохму придумаємо: буцімто ти – мій кавалер.

– Та я – за, обома руками.

– Тоді заїжджай за мною на роботу на своєму «Мерседесі», тобто «Запорожці». Я буду з Сашком.

Ми сміємося. Потім Олесь питає:

– Чекай, а як я тебе впізнаю? Я ж мушу підійти до тебе, а не питати за тобою. Я ж твій кавалер.

– Маленька, повненька, з косою. Таких в нас більше нема.

– Гаразд. Мені це навіть подобається. Чекай мене.

Для чого я так придумала, питаєте? А просто так, щоб веселіше було. А ще, чесно кажучи, щоб трохи похизуватися перед своїми. Сашка відповідно підготувала. А йому що? «Запорожець» – теж машина.

На роботу прийшла трохи збуджена і схвильована. Як то воно буде? А може злякається і не приїде? Ні, не злякається. А я таки дурна: і навіщо це мені? Авантюристка. А-а! Нехай!

В коридорі я почула чітку, як у військового, ходу. «Він» – промайнуло в голові. Олесь розповідав, що деякий час служив прапорщиком. Це дійсно був він.

– Добрий вечір, – привітався.

– Добрий вечір, – відповіли всі, а я ступила назустріч, аби чого не наплутав. Потім Олесь сказав, що впізнав мене по голосу. Може й так. Але я була глибоко розчарована, бо «шефової» не було. Вона мала якісь пильні справи і пішла трохи раніше. Ну, та наші їй розкажуть. Несподіваний приїзд Олеся справив на всіх колосальне враження. Наступного дня мене довго і детально розпитували, хто він і наскільки в нас це серйозно.

Я сміялася:

– Невже ви думаєте, що я ще здібна на щось серйозне?

А з Олесем ми заприятелювали. Нам було цікаво. Як не дивно, я не почувала себе з ним сковано, як це в мене буває досить часто з сторонніми зрячими людьми. Може тому, що Олесь не кидався стрімголов мені що-небудь допомагати. Тримав себе природно і стримано. Сидів терпляче і чекав, доки я зроблю каву. Аж коли я попрошу:

– Візьми і постав на стіл, – тоді повагом робив, що просила. Він ніби й не помічав моєї сліпоти. Нашим зустрічам я серйозного значення не надавала. Сашка він іноді відвозив на своєму «Запорожці» до школи, і Сашкові це подобалося.

Якось Олесь сказав:

– Давай поїдемо в Карпати.

– В Карпати? Прекрасно. Але що я там робитиму?

– Візьмемо палатку, ще товариш зі своєю приєднається. От двома машинами і рвонемо.

– Олесечку, ти забуваєш, що я – сліпа.

– Що ти з тим носишся? Там тобі нічого не треба буде робити. Я все вмію сам. Там цього року стільки ожини.

Я голосно сміюся.

– І як би я її рвала, оту ожину?

– А що тут такого? Там і бачити не треба. Знаєш, скільки її?  Дам тобі рукавиці, щоб руки не наколола, поставлю тебе біля куща, – та й рви собі.

Бідний Олесь. Чи це, може, я бідна? Ет, чого це я? Теж мені – зовсім бідна!.. Але він собі не уявляє, що я в рукавицях не зірву жодної ягідки, бо я можу все тільки на дотик… Та звідки йому про те знати?.. А ще я собі уявила, як я себе там почуватиму, як на мене зоритимуть його друзі, як вони співчуватимуть Олесеві.

– Ну, то як? – не вгамовувався Олесь, маючи цілком добрі наміри.

– Ні, Олесю, я не поїду.

Він посмутнів, якось наче пригас, задумався.

– Тобі зі мною зле?

– Та ні… Чому ж?..

– Зле, я бачу, що зле. Я хочу, щоб краще, а ти…

– Я тобі дуже вдячна, але між нами – бар’єр.

– Все це – дурниці! Твої вигадки! Вічно ти щось вигадуєш. Ти просто закомплексована.

– Може й так.

– Я й забуваю, що ти не бачиш. Мені з тобою цікаво. Ти хоч знаєш, яка ти гарна?

– Ото вже не бреши. Я розумію, компліменти, але…

– От ти знову. А я не брешу. Ти просто закомплексована. Та забудь ти сама нарешті, що ти не бачиш. Повір мені, ті, що з тобою спілкуються, про те забувають. Це ти тільки пам’ятаєш.

 

Ми з Олесем зустрічалися досить довго, але в Карпати я так і не поїхала. В сауну також не ходила. З часом, коли я збиралася вже виходити заміж і про те довідався Олесь, він неодмінно хотів ще на останок зустрітися: де-завгодно, не обов’язково наодинці, можна й в найлюднішому місці. Та я більше зустрічей не хотіла. А для чого? Нехай закінчиться все таким собі напівмінорним акордом. Дзвонити мені Олесь більше не наважувався, а Василеві сказав:

– Передай Тані, що вона все ще їде на базар, а не з базару.

Що ж… Це гарний комплімент… Але, Боже ти мій, який вже там базар! Посміхаюся я гірко і трохи сумно. Що ж… Життя… Ще нікому поки що не вдавалося повернути своїх років. Наші літа в наших дітях та онуках. Та все ж гарно, коли все ще на базар…

І я знову посміхаюся, і цього разу вже трохи веселіше.