ОНУК

Мій Гена був у Москві: поїхав на заробітки. Їх там львівських зібралося багато, трималися разом. Серед них були навіть дуже господарські хлопці, і це їм допомагало.

Вміли собі і страву зварити. А якщо зі Львова хтось привозив продукти, то можна було і поїсти смачно, і грошей трохи заощадити. Мені розповідали про тих заробітчан, як їхали вони в поїздах, брудні, неголені, п’яні. Господи, невже і мій Гена отак? Але тут було важко вижити: не було роботи, а якщо й була, то за неї просто не платили. Гризла тривога: як жити молодим? Було лячно. І Світлані було нелегко і неспокійно: вона чекала дитину. Жила в гуртожитку. Вони там мали окрему кімнату. Гена приїжджав рідко: світ не близький. Іноді передавав гроші. Світлана не скаржилася. Та я розуміла, як їй одній.

Якось приїхав Гена. Він також привіз гроші для одної жінки від її чоловіка. Вона прийшла за тими грішми і сказала:

– Ні, з мене досить. Скажи йому: нехай приїжджає. Мені не треба його грошей. Мені потрібен чоловік, щоб він був зі мною, увесь час, кожен день.

Це були золоті слова. Я її розуміла. Що це за сім’я, коли чоловік чи жінка десь тиняються по світах?

Мій Гена пробував себе у всьому: десь брався торгувати, їздив у Литву, у Польщу. Але для того треба було мати гроші, а де б він їх взяв? Та все ж Гена мусив заробляти, щоб утримувати сім’ю. Тепер був у Москві. І доки наш народ буде віятися по світах, віддаючи на чужину свою силу, свій розум, а часто-густо і свою дівочу вроду? Невже все це зайве у рідному краю? І чомусь згадалися твори Стефаника, Нечуя-Левицького, Винниченка.  А хіба ж не так?.. Мій син не був ледачий, але він не мав куди докласти своїх рук, щоб заробити на прожиття.

– Я, мамо, готовий що-завгодно робити, асфальт гризти, аби щось заробити.

А я нічим не могла йому допомогти. Ні грішми, ні порадою. Мені також було важко. Зарплатню затримували. Доки виплатять, то ціни підскочать в кілька разів. Що вже тоді купиш за ті гроші? Рятувало мене те, що в мене на квартирі тепер жив Володя. Хлопчина вчився в училищі. Він був з Тернопільщини, з мого району. Їхня родина жила по сусідству з моїм племінником, що женився у те село. Володина мати бідкалася, що ніде хлопцеві у Львові жити: в гуртожиток не хочеться, бо він – хлопець домашній, спокійний. Упросили мене взяти його до себе. Я довго не погоджувалася: то було ще до моєї операції, і я почувала себе вкрай зле. Та коли мати заплакала, я не витримала. Я собі подумала, що і моя дитина могла б бути на його місці.

– Нехай живе, якось вже буде, – сказала я. Володя і справді був спокійний, любив читати, добре вчився. А ще привозив із села важкі торби з продуктами, так що ми не голодували. То була для мене велика підтримка. Тими продуктами я щедро ділилася зі своїми дітьми. В ті часи вже починалася приватизація. Отож, я жартувала, що приватизувала собі дитину. Ми жартома називали Володю «приватизований». Хлопець не ображався, і часто, коли знімав телефонну трубку і в нього запитували, хто це, він відповідав:

– Приватизований.

Так я надбала собі ще одного хлопця.

 

Був червень, млосний і спекотний. Сашко поїхав з хлопцями кудись на рибалку. Я розмовляла по телефону.

– Моя мрія, – казала я, – роздягнутися догола і так ходити по своїй квартирі.

– То в чому справа? Так і зроби.

– Зараз так і зроблю. Розумієш, у мене завжди гурт, і то самі хлопці. А зараз – нікого, я сама. То так і зроблю.

Розмову перервав дзвінок у двері. Я лише кинула у трубку:

– Ой, здається, не зроблю. Хтось дзвонить.

Хто б це міг бути? Вже досить пізно… Кладу трубку і підходжу до дверей. Світлана!

– Господи! Що сталося?

– Та… Нічого. Здається… Починається.

Бідна, їй лячно. Очевидно, їй час родити. А вона прийшла до мене.

– Чому ж ти «швидку» відразу не викликала?

– Та… Я не знаю…

Їй було страшно… Там самій в гуртожитку… Мені чомусь захотілося плакати: чи то від хвилювання, чи від жалю. Та треба було заспокоїти і підбадьорити Світлану. Поряд з нею зараз мав би бути Гена. А він мусить заробляти на кусень хліба і на те дитя, що ось має прийти на світ.

Починаю метушитися, збирати все, що треба. Світлана ж зовсім ще дитина. І матері поруч нема. А ще ж треба долари. Неодмінно долари – хай їм грець! Це вже тоді почалося. А де ж я їх маю? Іду до сусіда, до Віталія, Ілониного сина, хоча й знаю, що він не позичить. Бізнесмен, по-теперішньому. А може все-таки…

– Віталику, виручи. Світлані родити. Гена днями приїде, то й привезе.

– Ні копійки, тьотя Таня.

І чого я тільки до нього йшла? Знала ж… Біжу до Марини. Слава Богу, виручила. А то й не знаю, що б я робила.

Поїхала Світлана. Відчиняю всі шухляди і шафи: кажуть, так треба, щоб легше родила. Не сплю. Періодично надзвонюю у пологовий будинок. Ще нема. От десь там зараз народиться хтось, внук чи внучка. І чого я так хвилююся? Сама не знаю. Льонина Лєна Діану родила в Саратові. Вона була біля своєї мами. Я того так не відчула. А тут…

Нарешті! Господи, слава тобі. Хлопчик. Все в порядку. Я засинаю. Тепер можна. Сплю, сплю. Вранці треба подзвонити Гені, потішити його сином. Він приїде. Слава Богу. Засинаю.

З рибалки повертається Сашко.

– О, а чого це в нас все повідчинювано?

– Можеш позачиняти. Так треба було. Світлана хлопчика народила.

– Ура-а! Треба Гені подзвонити.

– Гена вже знає.

– І що?

– Нічого. Радий. Скоро приїде. Юрасиком хочуть назвати.

– А чого Юрасиком?

– Не знаю. Так хочуть. А по-моєму, Юрасик – це гарно. Юрасик, Юрочка, гарне ім’я. Нехай здоровий росте.

– Це я йому дядько?

– Звичайно, дядько, як і Діні. Ти, дядьку, про всяк випадок готуйся: якщо Гена до того часу не приїде, то будеш Світлану з Юрасиком з пологового будинку забирати.

– Я?

– Ти, ти. А хто ж ще?

– А як? Я не вмію.

Я сміюся над Сашковою розгубленістю.

– Не вмію! Вчися, пригодиться. Ну, ти дуже не переживай. Будемо надіятися, що Гена до того часу приїде.

Це був червень 1994 року.

 

Гена і справді приїхав. Щасливий, окрилений: син народився! Бігав, метушився, щось купував – словом, був щасливий. Вже так чекав, коли нарешті їх випишуть. Ніяк дочекатися не міг. І ось, нарешті, дочекався, може вже забрати їх додому.

 

З пологового будинку Світлана захотіла їхати у свій гуртожиток, хоч я і кликала її з малим до себе. Забирав її Гена. Він приїхав і якийсь час буде ще з нею. От лишень піду і покажу Світлані, як купати дитину. Юрчик. Юрасик. Гена так захотів. Гарне ім’я. Нехай росте здоровий. А Світлана… Що ж, нехай звикає клопотатися біля дитини. Це ціла школа, і кожна мати має пройти її сама. Така вже жіноча доля. Жінка, певно, для того і створена. Так і дається материнство. Дуже нелегко дається. Особливо, коли немає ніякої допомоги.

Юрасика охрестили в церкві Петра і Павла, де колись вінчалися Гена зі Світланою. Зараз це була українська автокефальна церква. Хоча Світлана більше тяжіла до греко-католицької. Поділу на конфесії я не розуміла і не хотіла сприймати. Як можна ділити Бога? Бог був єдиний. А люди ділилися на конфесії, секти, ворогували, ненавиділи, билися. І це, по-моєму, був великий гріх. Тут, я думаю, більше йшлося не про Бога, а про підпорядкування, поділ пастви і доходів. Але я людина світська і мало компетентна в таких питаннях. Активізувалися різні секти, агітували, ходили попід пороги, роздавали якусь сумнівну літературу, були нав’язливі аж занадто і тим самим часто налаштовували людей проти себе. А дехто йшов: одні – в пошуках справжньої віри, а інші – просто тому, що там давали гуманітарну допомогу. Була свобода і демократія, а ми не знали, що з нею робити. Кожен розумів її по-своєму, і тому часто вона переходила у беззаконня і  вседозволеність. Суспільство поділилося на багатих і вкрай бідних, а ще ділилося на всілякі партії, течії, рухи, релігійні конфесії. А все разом нагадувало всезагальний безлад, балаган, де випливали і виборсувалися не завжди найрозумніші і національно свідомі. Мусили все те якось пережити, не втратити надії, що колись буде краще, настане порядок і злагода. Транслювали сесію Верховної Ради, займаючи добрячу частину ефірного часу. Слухали всі. Спершу це було цікаво. А потім ставало страшно, бо людям почав відкриватися брутальний бік політики і влади, зворотний бік. Страшно було за нашу молодь, за молоді сім’ї. Здавалося, був край і безвихідь. Старші люди згадували колишні тяжкі роки довоєнного і повоєнного виживання – і їм можливо було навіть легше. Найстрашніше те, що не було роботи, а коли й була, не виплачували зарплату.  Почалися затримки пенсій. А ціни росли. Здавалося, весь простий люд був кинутий напоталу, і вже нікого не цікавило, хто виживе, а хто й ні. Такого ніхто собі не міг уявити. Зневіра охоплювала навіть тих, хто ще недавно виступав на мітингах і плакав, коли підняли нарешті наш жовто-синій прапор. Але ми всі, і старші, і молоді, мусили якось жити, і кожен шукав свій вихід самотужки. Шукав його і мій Гена, мусив шукати, бо мав тепер сім’ю. Мав тепер ще й маленького Юрасика. Найпевніше для мого сина це була робота, але стабільна, така, аби за неї щось платили. От він і кидався, і бився, як риба об лід.

Після хрестин Світлана з Юрасиком перебралися до мене, бо Гена мав знову їхати до Москви на роботу. Яке ж воно крихітне, те моє внучатко. І згадувала, як колись отак виколисувала своїх синів. Пройдуть роки – і виросте з мого Юрасика парубок, аби лиш здоровий був.

Ой, спи, дитя, без повиття

Та й без пеленочок.

Прийде мати вечеряти –

Пів’є тя в листочок.

І Юрасик засинав під мою колискову, ще не усвідомлюючи того, що його колише бабуня, бабуня Тетяна. А я чи усвідомлювала, що це мій онук? Мабуть, ні. Мені здавалося, що я ще зовсім молода. Тим паче, що дзеркало мені ні про що не казало:  я в нього не заглядала, бо я була сліпа. В тому була моя велика перевага над зрячими: я не бачила свого віку. Гай-гай! Куди та молодість поділася? А що я в житті бачила? Чого зазнала?

У тридцять шість років залишилася одна, без чоловіка. Розведенка! Ні дівка, ні вдова, прости мені,  Господи…

Заглядала у вікно Юрасикова доля. Аби тільки добра. Спи, дитинко.

Ой, спи, дитя,

Колишу тя,

А як заснеш,

То лишу тя.

Не лишу, Юрасику, спи. Це тільки в пісні так співається.

– Ну-ну, кицю! Не займай Юрасика. Він маленький. – Це до Сальди. А вона й не займала. Лише раз якось ніжку понюхала та й пішла собі геть. Моя розумна киця! Я боялася, щоб вона не ревнувала і з тих ревнощів не зробила дитині якоїсь пакості. Але ні, Сальда була спокійна. Хоча ми про всяк випадок за нею пильно стежили. У нас був маленький Юрасик – син мого Гени, мій онук!

Ой, ходить сон

Коло вікон,

А дрімота

Коло плота.

– Вчися, Світлано, колискових пісень. Зле, коли дитина зростає без материнської колискової.

– Я трохи знаю.

– То й не соромся співати. Ти ж співати вмієш. І голосок у тебе гарний та ніжний. Співай йому. Колискова – це оберіг. Наші предки розумні були, вони знали, що дитині треба. Співай, дитино. Це не пусте. Нехай росте здоровий наш Юрасик, мій онук!..

Я колисоньку,

Я новенькую

За день, за два збудую.

А дитиноньку,

Та й маленькую

За сім літ не згодую.

Бо колисонька,

Та новенькая

Із сухого деревечка.

А дитинонька,

Та маленькая

З-під самого сердечка.

Гени не було. До тьоті Міли забігав Сашко. Часом з Сашком заходила я. А іноді забігала Світлана. Тьотя Міла ще давала собі раду сама, але треба було іноді їй що-небудь купити чи ще що. А на зиму приїде Гена. Було б добре, якби він більше вже не їхав у ту Москву чи ще там куди. Нехай би вже був біля своїх, біля Світлани та Юрасика. Та й біля мене. Бо мліло материнське серце, дослухаючись до всяких трафунків на тих заробітках. Нехай Бог боронить від всяких напастей кожного хрещеного.

 

І Гена приїхав. Ще трохи в мене побули, а потім зняли кімнату в гуртожитку (добре, що тепер була така можливість) та й вибралися. Я не заперечувала. Молоді мають жити окремо. В тому я була певна. Самі посваряться – самі й помиряться. Краще, щоб ніхто поміж них не влазив. Нехай самі. Цей гуртожиток був недалечко. Зможуть приходити. Та й ми до них. Рости, Юрасику.

Гена пішов на роботу. Працював на будові. Хіба ж це робота для нього? Невисокий на зріст, худенький, стій та працюй, на холоді, в найспекотніші дні, в сирості. Муруй чи подавай розчин.  А зарплата? Може, колись буде. Дуже нелегкі то були часи. Я почувалася  винною у тому, що не дала своєму Гені якоїсь більш спокійної професії. Та що я могла? А може ж таки могла? Не знаю. Гризла себе. А що з того? Треба виходити з реалій, які склалися. І Гена виходив з тих реалій – працював. А Юрасик ріс собі. Ріс нам на втіху.

 

«МОЖЕ ПТАХОМ МАЙНЕТЕ ДО НАС?..»

Тьотя Міла зовсім стала занепадати. Вона не тільки не виходила із своєї квартири, а вже й не могла сама себе обійти. З часом вона і зовсім злягла. Їй минуло вже вісімдесят п’ять років. Гена тепер все більше залишався з нею. Спершу приходив, щоб її погодувати, а потім вже був біля неї постійно:  її треба було доглядати. Тьотя Міла була йому вдячна і казала, що краще від Гени біля неї ніхто нічого не зробить.

Вона була дуже практична, навдивовижу. Часом дехто, навіть з близьких людей, не міг її зрозуміти. Поховавши одну з приятельок, тьотя Міла сказала:

– Людина при житті повинна про деякі речі подбати. Після Раїної смерті залишилася купа листів і фотографій. Все це було дороге тільки для неї, а для сторонніх… Ні, того допускати не можна.

І тьотя Міла попрощалася з дорогими реліквіями. Лише кілька старих листів залишила. Та ще фотографію матері. Все це мало лягти з нею в домовину. Всі інші листи, ще раз перечитавши, власноруч спалила, а фотографії порозкладала в конверти і порозсилала їх власникам, якщо вони були ще живі.

– Я тішилася ними при житті, – казала. – Недовго мені ще залишилося. Для чого потім хтось має викидати? Вони ж дорогі мені.

Жодної зайвої речі. Все найнеобхідніше. Старші люди переважно навпаки: люблять все накопичувати. У тьоті Міли такого не було, і вона тим гонорувалася. Все пороздавала, пороздаровувала, а якщо ні – то просто повикидала. У неї на видноті лежав записничок, в котрому було навіть відмічено, кому повідомляти про її смерть, а кому – ні. Пізніше, коли ми вже її поховали, дехто мав до нас претензії: чого, мовляв, не покликали? А що я їм могла сказати?..

Доки була жива тьотя Міла, все за нас переживала. Я до неї прийшла десь за тиждень до її смерті. Вона непорушно лежала в ліжку. Ні мені, ні Марині не дозволяла що-небудь біля себе поправити:

– Ні-ні! Тільки Гена. Він один вміє.

У неї все боліло, але вона була дуже терпляча. Іноді впадала в непам’ять. Я сиділа і слухала її марення:

– Мне бы только к дому вашему как-то прилепиться…

А потім приходила до тями, посміхалася і пробувала заспівати:

– Гоп, мої гречаники!

– Що, тьотю Міло? – непокоїлася я, думаючи, що вона знову марить.

– Та то я пробую повернутися. Не виходить.

– Давайте я допоможу.

– Ні, ось Гена прийде…

Ми плакали обидві. Ми прощалися. Мовчки. Кожна з нас розуміла, що…

– Ти, Таня, старша, мудріша… Нехай вони живуть, Гена і Світлана.  Нехай живуть спокійно в цій квартирі. А то ти знаєш, як молоді…  Нехай нічого не бояться.

В цей день я довго сиділа біля неї. Вона то засинала, то марила щось, а потім знову приходила до пам’яті.

– Знаєш… Я іноді звертаюся до Бога і кажу йому так: «Боже, мене в дитинстві не вчили молитися, потім виховували як атеїстку. Я не вмію молитися. Якщо в тому моя вина…  Прости мені. Але я нікому не робила зла. Я намагалася робити людям добро».

І це була свята правда, я це знала по собі, та й не тільки по собі… А часом вона сходила на півжарт, якщо можна це так назвати.

– Я часом думаю: вмирати… А може це боляче? Але ж ніхто не сказав: «Ні-ні, я не буду!» Всі вмирали – то й я якось помру.

Потім сумно зітхала:

– Як жаль, що я не можу сама себе поховати. Ще комусь морока. А ще, знаєш, прикро, що буду лежати, що може щось буде не так… А всі будуть приходити і дивитися…

– Та не думайте ви про це, – намагалася її якось відволікти.

– Як це не думати? Пора така настає, що мусиш думати.

Був лютий 1995 року. Увечері Гена сидів біля тьоті Міли. Ніщо не віщувало лиха, хоч вона вже й була дуже хвора. Перед тим їй кілька разів викликали «швидку». Та що та «швидка»? Лікарі скрушно хитали головами – старість: на те ліку нема.

Тьотя Міла дрімала.

– Ви будете спати? – запитав Гена.

– Так, вимкни світло. Я спробую трохи заснути.

– Добре. А я ще на кухні трохи почитаю. Якщо треба, покличете.

– Добре. Не турбуйся.

Кухня тут-таки, через двері. Спершу Гена чув її утруднене дихання.  Тепер їй дихати чомусь було важко. Потім раптом настала якась неймовірна тиша. Гена увійшов до кімнати… Все. Відійшла наша тьотя Міла. Тихо і, очевидно, безболісно. Заснула.

Гена подзвонив нам, наляканий і ошелешений. Вперше він так зблизька бачив смерть.

– Заспокойся. Побудь ще трохи. Я тобі зараз когось пришлю.

Сашко і Пача. Звичайно, вони.

– Ідіть, діти. Знаєте, як там Гені самому… Та ще по дорозі зайдіть до Нінуськи. Вона поможе обрядити. Я домовилась.

У тьоті Міли все для такого випадку було приготовлено, все  передбачено. Навіть записка була, де було чітко розписано, що і як треба зробити. А в кінці стояло: «Приветик!»

Дві ночі я ночувала біля покійної. Сама. Діти натомилися за день. Ми з нею були наодинці. Я молилася, плакала і казала їй:

– Ми любимо вас, тьотю Міло. Ми сумуємо за вами.

Поскрипувала десь чи то деревина на труні, чи підлога… Лише на мить мені стало якось моторошно. А потім подумала собі:

– Ось тут лежить тьотя Міла, котра робила нам тільки добро. Яку ж прикрість може зробити вона мені тепер?..

Тьотя Міла іноді писала вірші. В одному з них йшлося про те, щоб прийти до неї колись на могилу, але не плакати, не сумувати, а розказати якийсь новий анекдот.

Ця жінка любила життя і вміла його цінувати. Потім, значно пізніше у мене народився вірш, присвячений їй, Людмилі Йосипівні Ясінській, котру ми звали просто тьотя Міла. Цей вірш з часом став піснею.