ПО НАУКУ

Домлівало літо, запахло вереснем. Ставало сумно, що ми вже не школярі, що шкільний дзвінок покличе не нас… Я пішла в школу. Вже не як учениця, а як гостя. В першу чергу – до малих, з ними простіше. Я читала їм казки, навіть збиралася з ними щось ставити, переклала для них казку «Дванадцять місяців», бо не могла знайти її українською мовою. І діти любили мене, і нам разом було гарно і легко. І десь гриз мене смуток, що не буду я вчитися у вузі, що не буду колись працювати з дітьми, бо так і не стану вчителькою. Саме десь тоді вийшов указ чи постанова про те, що у вузи прийматимуть тих, хто має не менше, ніж два роки виробничого стажу. Отож-бо й воно! А я була певна, що, коли я два роки поживу своїм робітничим життям, то засмокче-затягне мене побут, і нікуди тоді я вже не піду. Але якось у школі перестріли мене Наум Ейнахович і Семен Маркович.

– Слухай, Кнолиха, – сказав Семен Маркович, вхопивши мене за комір, як хлопчиська-пустуна. – Ти не хочеш піти вчитися на підготовчі курси в університет?

– Оце так! А я й не чула про таке! А як це?

– Дуже просто. Курси увечері, так що ти зможеш ходити після роботи.

– А ще не пізно? – захвилювалася я.

– Ні, курси починаються в жовтні.

– А мене візьмуть?

– Візьмуть. Взагалі-то там треба платити, але ми поговоримо – і тебе візьмуть безоплатно.

Я якось ще не дуже в те вірила. Я розуміла, що це ще не вуз, що це всього лише підготовчі курси. Але для мене вже те, що ті курси були в університеті, важило багато. От, якби мене взяли! На курсах повторювали ті предмети, з яких треба було складати іспити. Я мала лише обрати собі факультет. Хотілося на журналістику. Ой, як хотілося. Та я знала, вірніше, довідалася, що на журналістику беруть тих, хто працював десь у редакції або мав свої публікації.

– Ну, піду на філологічний, – вирішила. Тим паче, що вступні екзамени з тих самих предметів, що й на журналістику. І як то воно буде?.. Та журись-не журись, а щось роботи треба.

Разом зі мною мала йти і Люся. Вона збиралася на математичний. Ото вже добре, що нас буде двоє. З курсами все владналося, і ми з Люсею пішли в наш Львівський державний університет по науку. Спершу нас проводила Катя, але їй це швидко набридло.

– Люсю, ну ходімо самі, – умовляла я свою товаришку. Вона дуже добре орієнтувалася, але соромилася ходити сама.

– Я ж на роботу кожного дня ходжу на вулицю 17-го вересня. А це трішки далі. Там не складно, зайдемо самі.

І Люся нарешті погодилася. Відтепер ми з нею тричі на тиждень йшли до університету по науку. В університетських лабіринтах без палички було важко ходити. Але ми навчилися, бо у нас заняття проходили постійно в тих самих аудиторіях. І тут нам поталанило, очевидно, гарненькій Люсі. На математичному знайшовся хлопець, що жив у нашому районі, не дуже далеко від нас. Він зголосився нас обох проводити додому. Це було чудово. Ми йшли з ним пішки: від університету аж на нашу Торф’яну. І встигали на той самий час, коли ми приїжджали трамваєм. Та зате як гарно було нам йти собі по вечірньому місту, розмовляючи про всяку всячину. Де ти тепер, Коля Заваляєв, розумний, інтелігентний хлопець, що не посоромився на очах у своїх майбутніх однокурсників взяти попід руки дві сліпих дівчини і йти з ними, як з рівними, нічим не виказуючи своєї зверхності, не дозволяючи собі сказати якогось кривдного слова… А в університет ми йшли самі. Не обходилося, звичайно, без казусів. Але ми поступово звикали до тих негараздів. Іноді спересердя відповідали на грубість грубістю.

– А щоб тобі повилазило! – побажала мені жінка, на котру я ненароком наткнулася. На що я тут-таки й відповіла:

– Та мені вже повилазило. А от вам ще може…Відповіла – і навіть совість мене не мучила. Бо вже набридли ті постійні людські грубощі та образи. Хоча й жалощів надмірних ми також не сприймали. А якось з нас довго сміялися молоді люди, коли ми питали, який це номер трамвая.

– Дивись, неписьменні!

– Ото! Дарма, що із студентськими папками, а читати не вміють.

На це я вже нічого не відповіла. Люся була дуже вразлива і боляче все сприймала. Я, як могла, її заспокоювала, бо мене вже життя потрохи загартовувало. Зате як Люся вміла відчувати музику, поезію, красу довколишнього світу. Вона закохувалась у людей, в голоси, в літературних героїв, в дикторів і артистів. Ця дівчина була надміру емоційна, тому її так легко було вразити… Майбутні студенти зустріли мене… Ніяк…  Не знаю, що вони там собі думали, чи спостерігали за мною, чи ні, коли я, зайшовши в аудиторію, починала собі навпомацки шукати вільне місце. Чомусь нікому не приходило в голову встати і допомогти мені. Але я тим не дуже клопоталася. Я жила, та й зараз живу, під таким гаслом: ніхто мені нічого не винен. Не приходило – то й не треба. Я врешті-решт сама знаходила собі місце і сідала. Потім діставала своє письмове приладдя і починала щось занотовувати. Не вірю, що це нікого не зацікавило. Але спостерігали здалеку, ніхто не підходив і ні про що не розпитував. Іноді на легкий стукіт, що чувся при моєму писанні – проколювався папір, і виколювалися крапки – звертали увагу викладачі. Але і те було мимобіжно.

Однак потім я з вдячністю згадувала ті підготовчі курси – вони мені дуже багато дали. Це не була якась халтура і заробітчанство. Тут працювали справжні викладачі, ті ж самі, що викладали в університеті. Ми повторювали те, що вчили в школі, навіть дещо поглиблювали свої знання, бо в школі не завжди давали нам найновіші правила чи набутки. Було цікаво. Хто хотів, той міг вчитися. Нам давали завдання додому, але, як і школярі, ми не завжди були ретельні і досить-таки часто безсоромно не виконували домашніх завдань.  Звісно, ми майже всі працювали, але це не мало бути причиною, щоб робити нам скидки. Викладачі нас соромили:

– Ви ж прийшли сюди, щоб вам було легше готуватися до екзаменів. То чому ж ви не вчитеся? От ви, Книш, чому не приготували домашнє завдання?

– У мене боліла голова.

– А ви, Скіра?

– І у мене боліла голова.

– А ви, Онищук?

– Я була хвора.

Дійшла черга і до мене. Нікому і в голову не приходило надавати мені якісь пільги. І це було дуже добре, бо я не почувала б себе нарівних з усіма. І це, певно, розуміли наші університетські викладачі. Отже, до мене:

– А ви, Кноль, готові відповідати?

– Ні.

– Чому?

У мене насправді цього разу дуже боліла голова. Вона у мене часто боліла. Але ж не могла я за всіма повторювати, як папуга. І я зітхнувши, сказала:

– Ліньки було…

Сміялися всі: і викладач, і майбутні студенти. Пересміявшись, викладач сказав:

– Хоч одна чесно відповіла.

 

Моїм улюбленим викладачем був Скоць Андрій Іванович. Мене тоді не цікавило, чи був він доцентом, чи ні. Це був талант. Він говорив так, що його не можна було не слухати. Декотрі дівчата відкладали набік ручки і дивилися на нього – і слухали, як заворожені. Про що б не говорив Андрій Іванович: чи про щось вже відоме, чи про щось нове, – все було цікаво. Я вважаю, що мені дуже поталанило, що я мала такого викладача. Забігаючи вперед, скажу, що доля розпорядилася так, що, коли я стала студенткою, то знову зустрілася з Андрієм Івановичем. І потім, коли я вже завершувала своє навчання, він рецензував мою дипломну роботу. Дякую вам, мій добрий учителю, невтомний наш Андрію Івановичу, що навчили мене цінувати українську мову, наше слово в літературі, колишнє і теперішнє.

А ще був  прекрасний викладач з німецької мови. Прізвище його було Возниця, а от імені вже не пригадую – стерлося з роками. Він вмів якось заглянути в саму душу, а свої знання передавав м’яко, не нав’язливо, бо любив і свій предмет, і нас, таких ще молодих і не завжди розумних, котрі хотіли щось знати, але ще й самі до ладу не знали, що саме. Звичайно, це ще не було справжнім навчанням, але це було те, що мобілізовувало сили. Була мета, була, зрештою, якась надія, що ще не все втрачено, що я ще можу спробувати свої сили, що ще в моєму житті може бути щось цікаве, не зовсім звичайне.

 

Я була емоційна, може навіть трішки більше, ніж це було потрібно. З якимось побожним трепетом заходила я в університет. Це ж тільки подумати: тими коридорами, по тих сходах колись ходив Іван Франко. І тепер ходжу я! Іду собі, ніби справжня студентка, несу під рукою дешеву цератову папку і думаю, що мені належить цей світ. Насправді ж він не належить нікому, навіть тим, що носять дорогі папки і з справжньої шкіри або ж навіть великі шкіряні портфелі, куди зібрано весь їхній розум – розум можновладців. Світ не належав нікому. Він просто був собі – великий, широкий, білий, прагматичний, жорстокий і добрий водночас. І була я в тому світі. І була Люся, і був Коля Заваляєв, і були всі мої дівчата. І як же добре, що ми були!..

 

Я дуже хотіла піти на Новорічний бал до своєї школи. І таки пішла. Тільки ким же мені одягнутися? Всі ж будуть у костюмах. І вирішила я одягнутися ученицею. А що? Це для мене теж Новорічний маскарадний костюм. І без проблем. Взяла у дівчинки шкільну форму, заплела коси, вплела банти, і – справжня тобі учениця! Ще ж і року не минуло, як я носила з повним правом шкільну форму.

Коли всі танцювали, Марія Василівна довго видивлялася: хто це з дівчат не переодягнувся і прийшов на Новорічне свято у шкільній формі. А це була я! Весело крутилася у вальсі, брала участь у шкільній лотереї, брала участь у всьому, в чому тільки можна було. І скаржився Наум Ейнахович:

– Ой, закрутила ти мене!

І жалівся Семен Маркович:

– Хіба за тобою встигнеш?

І було свято, і було весело, але свято закінчилося і треба було скидати шкільну форму і йти додому у свої будні. Бо не було вже для мене канікул – буде колись відпустка. Коли то ще вона буде…

 

ДИМ БЕЗ ВОГНЮ

Життя – як те море: розкидає людей у всі кінці, змінює їх, кидає у вир, когось підіймає на своїх хвилях на самісінький гребінь, когось накриває з головою: борсайся, випливай. І хтось випливає, а дехто у розпачі згортає руки та й іде на дно – забракло сил… Отаке воно, життя. Я борсалась, пручалася і поки що трималася на плаву. Але іноді здавалося, що не втримаюсь, що не можу вже більше, що сил більше нема… Так було і цього разу.

І звідки взялася ця плітка чи виплітка – не знаю. Кажуть, що диму без вогню не буває. Не правда, буває, особливо ж у нас, в УТОСі. Люди тут собі жили, як хто міг, як і скрізь. Та була тут все ж якась особливість… А може воно кругом було так… Як тільки з’являлася людина, котрій вдавалося хоч трішки піднятися на хвилі, обов’язково знаходилися люди, що ладні були силоміць запхати сміливця у вершу, щоб не виплив, щоб на дно, на самісіньке… І чого воно так?.. Не знаю… Я не психолог. Я була дівчина – отака собі беззахисна істота, котра, хоч уже й навчилася трохи огризатися, але котру можна було легко скривдити, образити, довести до сліз.

Працював у нас такий собі Женя Мартинюк. Власне, був він не зовсім Женя, а Зеник, тобто Зеновій, і не Мартинюк зовсім, а Мартиник, але чомусь всі його називали саме так. Хай би собі був той Женя чи Зеник. Але був він жонатий на моїй однокласниці Олі Хомко. Ще в той час ця сім’я вважалася досить вдалою: обоє ходили у вечірню школу, жили з Олиними батьками, мали донечку. Про Женю говорили, що він іноді жебракував. Зараз жебраків, в тому числі і сліпих, можна побачити багато – і цим вже нікого не здивуєш. А в ті часи цього соромились, люди жебрацтво засуджували. Та й і справді, робота сяка-така у нас була, вижити можна було. А от Женя хотів собі щось «приробити» – ото й практикував. Тоді він ще не пив, гарно співав – мав сильний високий тенор. Іноді любив приходити до нас в гуртожиток і грав з хлопцями в доміно. Одного разу Женя зайшов до нас в кімнату і сказав, що має до мене розмову. Дикункою я не була, але мені не подобалося, коли жонаті чоловіки чіплялися із своїми «розмовами». Та Женя поводив себе пристойно, ніяких натяків на якісь непевні стосунки.

– Я слухаю тебе, – трохи офіційно сказала я. І Женя, і Оля працювали зі мною в одному цеху, тому така офіційність була невиправданою.

– Ти знаєш, що про нас з тобою хтось розпустив плітки?

– Про нас з тобою? Які плітки?

Я була вкрай здивована, бо, окрім того, що ми кожного дня зустрічалися в цеху, наші шляхи ніколи і ніде не перетиналися, ну, зовсім-зовсім ніде!

– Так, – запевнив Женя. – Розповідають, що ми з тобою були в ресторані, навіть називають страви, що були на нашому столі.

– Але ж коли? І в якому ресторані?

– І число називають, і ресторан.

– Але ж хто це вигадав?

– Я ще не знаю. Але я обов’язково дізнаюся.

Я була розгублена. Такого в моєму житті ще не було. І навіщо комусь треба було на мене вигадувати якусь гидоту? Боже мій! Я ж, здається, не мала ворогів. Я ж нікому нічого не зробила поганого. Навіщо? За що? Я була вражена, знівечена. А головне, я не знала, як я мала себе захистити.

– Та ж того дня я ходила з Ірою Боцуль до міста. Ми ходили по магазинах, а потім я пішла на хор.

Женя посміхнувся:

– Для чого ти мені все це пояснюєш? Я ж знаю, що ми з тобою не були в тому проклятому ресторані. Але того не знає моя Оля. І вона вірить.

– Боже мій! Що ж мені робити? Може, поговорити з Олею? Я скажу їй…

– Вона тобі не повірить. Її переконали. Але ти не переживай, вона тебе не зачепить. Я їй сказав, що, коли вона тебе займе, то я поїду зі Львова.

Другого дня я заходила в цех з якимсь острахом. А головне ж, було так образливо, що і вини моєї тут не було ніякої. Мені здавалося, що всі на мене дивляться. Певно, так воно і було. Боже, це ж і Юрко Данилів… Що він подумає? За роботою, як завжди, точилися розмови.

– Чи ви чули? Тепер молоді дівки самі на шиї жонатим вішаються.

– А чому б і ні, коли ті їх по ресторанах водять?

– То ще хто його знає, хто кого водить. Може, дівки хлопів водять, щоб силу мали…

– Га-га-га!

Я червоніла, я ледве не плакала, я ладна була кричати і рвати на собі волосся. Але знала, що це не допоможе, і мовчала.

Тепер робота стала для мене каторгою. Найбільше мене хвилювало, що і Юра Данилів слухав ті розмови і, певно, знав, що йдеться про мене. Від того я ще більше червоніла, якщо можна було ще більше червоніти.

Минали дні. Пльоткувати про одне і те ж також набридає. І мене облишили. Та мені від того легше не стало. Але якось, коли ми мили руки, до мене підійшла Оля  Мартинючка і запропонувала:

– Таню, у мене є лакові босоніжки, зовсім нові, малі на мене, недорогі. Ти не хочеш?

– Принеси, я подивлюся.

Я була ошелешена. Що ж сталося? Чому вона зі мною раптом так лагідно заговорила?

І у Жені спитати ніяк… Але все-таки така нагода випала, і я в нього запитала:

– Чому Оля зі мною розмовляє так, ніби нічого не трапилося?

– Бо все вияснилося. Це Л… хотіла мені помститися – була одна справа – і розпустила про мене таку плітку.

– А я ж тут до чого?

– А ти просто для прикладки.

– Нічого собі! Та я їй…

– Не треба. Ми вже розібралися. Оля знає, що це неправда.

– А цех? Скільки бруду на мене було вилито…

– Ну, тут уже нічого не поробиш.

Потім увечері я довго плакала на кухні, коли там нікого не було. Плакала від свого безсилля. Зайшла одна старша жінка. Вона підійшла до мене, поклала мені руку на плече і спитала:

– Ти чого? Що трапилось?

І я розповіла їй, хоч ми з нею ніколи не були близькими. Жінка сказала:

– То все – дурниці. Поки про тебе говорять, то все добре. Радій. Треба плакати тоді, коли говорити перестануть.

Дуже часто тепер пригадую я слова тієї жінки. Здається мені, вона була права.