НАРЕШТІ ВДОМА

У світі було так неспокійно, а мій Льоня зі своєю сім’єю був далеко від дому, був поблизу Мурманська, де господарювала полярна ніч і холод. Взимку мороз сягав до 34 градусів, а бувало й таке, що раптом припинялася подача електроенергії, і тоді люди залишалися не лише без світла, але й без тепла. Казав мій син, що найтеплішим був вовняний ліжник, котрий я подарувала молодятам. От вони ним і накривалися, рятуючись від холоду. А маленька Діна повністю адаптувалася. Коли іноді вони з нею приїжджали у Львів, то дитина могла бути в самій сорочечці. Я жахалася:

– Як можна! Зима ж!

– Хіба то зима? – сміялися діти. – Це там зима, а тут…  Яка то зима?

Я сама іноді не переставала дивуватися: як це мені вдалося виховати такого сина? Не скаржився ніколи, мужньо зносив все, що йому випало. А випало йому таки досить. Просто він не дуже про це розповідав. Та я й так уявляла собі, як йому літалося в тих умовах на своєму вертольоті. Мій син казав:

– Ми допомагали людям виживати. Ми прилітали в такі місця, в які більше нічим не можна було добратися.

– Як же ви там давали собі раду в тих умовах?

– А чого там?..  Кинув два кип’ятильники у ванну, накрив цератою – і через дві години ванна готова. Ну, правда, буває, що замерзне все до другого поверху.

– І що тоді?

– Ну, тоді беремо паяльну лампу і йдемо відігрівати. А так нічого, жити можна. Зате колектив у нас який!

І пішли розмови про «капошку», котрий був, безумовно, людиною унікальною, про художню самодіяльність, в якій Льоня брав активну участь: грав на бас-гітарі. І тут вже слухай – не переслухаєш його захоплених розповідей. Отакий він, мій син, мій Льоня, мій вертольотчик.

Лєну ми прозвали «декабристкою». Вона також не скаржилася. Була ще зовсім юна, але зносила всі труднощі терпляче. Коли вона сама без Льоні з маленькою Діною (їй було рік і три місяці), з двома не підйомними сумками прилетіла літаком у Львів, я жахнулася. А ще ж в Ленінграді треба було пересісти на інший літак.

– Господи, як же ж ти дала собі раду?

– Да ничего. Ставила Дину, переносила сумки на несколько метров, потом возвращалась за Диной. Вот так и шла. Ничего. Приехали.

– Ти відважна жінка. Я нізащо не ризикнула б вириватися в таку дорогу.

– А чего делать-то? Лёня не может…

Іноді, правда, відчувалося, що молода мама нервує з дитиною, їй бракує терпіння, особливо, коли Діна капризувала. Ну, коли приїхали у Львів, то, звісно, дитині було важко адаптуватися до нового клімату. Був певний дискомфорт, а може щось і боліло: не скаже ж, бо ще таки маленька. Тоді я брала свою внучку на руки і починала їй казати:

– А ти послухай. Тихенько, послухай. Чуєш? Он там десь в небі вертоліт летить, а на ньому – твій татко, Льоня.

Дитина замовкала, слухала. І то байка, що говорила я з нею українською мовою. Вона дослухалася до інтонацій, заспокійливих і голубливих. А потім я починала легенько її колисати, тихенько наспівуючи тих одвічних колискових, що переходили з покоління в покоління, передавалися від матері до дочки. Жаль, що не надовго вони тут. Ще поїдуть у Саратов, до Лєниної мами, а там – знову у холод та сніги. Я зітхала. А що ще?..

Та тепер все руйнувалося. Щось там мінялося, переміщувалося, щось розформовувалося… Словом, моєму Льоні світив Норільськ. Оце так вигнання! Хто ж думав, що так складеться? Поїхай мій Льоня, подивився на той Норільськ – та й почав думати, як йому перебратися на Україну. А це було дуже нелегко. Бо ще ж треба неодмінно і роботою себе забезпечити. Спасибі, Сергій Тітов не забув за свого товариша:  щось підказав, допоміг. І мій Льоня перебрався в Калинів, що неподалік від Самбора. А що вже там від того Самбора до Львова? Рукою подати. Я вже була така рада. Хоч тут їм спершу також було нелегко. Квартири нема, жили в селі, Льоня велосипед собі придбав, щоб на роботу доїжджати. І мусила Лєна і воду носити, і в печі палити. А Льоня одного разу навіть теля приймав: саме корова у господині отелилася. Всякого було, всякого зазнали, аж доки їм нарешті дали квартиру, таки в Калинові. Та це вже було вдома, на Україні. І до Львова вряди-годи можна було приїхати, і друзі тут… Що там казати? Вдома! Олені було тяжко з мовою, але нічого, потрохи звикала. Біда була в тому, що вдома спілкувалися російською, тому було особливо важко.

– Так вона в тебе ніколи не навчиться, – казала я Льоні. – А коли хоче десь працювати, то певно-таки мову знати мусить.

Перші спроби були вдалими. Все в неї виходило. Просто вона соромилась, що скаже щось не так. З Олени з часом вийшла гарна господиня. Вона навчилася смачно готувати, консервувати, пекти. Бо ж тут у нас на Львівщині чого тільки не вміють. А Олена не соромилася запитати, що і як, не соромилася сказати, що вона чогось не знає і вияснити, як це робиться. Тому й навчилася. Я намагалася, як могла, зігріти її, щоб їй не було так самотньо у нас тут, на відстані від рідних. Отак і жили. Льоня був щасливий, що нарешті потрапив у цивілізований світ. Літав тепер значно менше, та й умови були не ті, що в тих далеких краях. Звичайно, він багато чого міг би і описати, і  розказати, та беріг свою маму, не хотів її хвилювати, бо, певно б, і на сльози не раз би повернуло. Та що вже там? Добре, що тепер нарешті вже на Україні. Таки тут – вдома, де, як кажуть, і стіни помагають…

 

 

 

НА МЕЖІ

Я нічим не могла зарадити Гені і Світлані. Ні зарадити, ні допомогти. У мене були свої серйозні проблеми. Мене обсіли мої хвороби. Треба було готуватися до операції: відчувала, що вона мене таки не обмине. А це знову тягнуло за собою нові кошти, яких у мене ніколи не було. Операцію я відкладала, але відчувала, що мені приходить край. Я безсиліла. У мене не було сил вести дім, робити все, що треба по господарству. Ставало страшно за  Сашка, що залишу я його на світі, такого малого і нікому не потрібного. Треба було щось робити. А що? Тільки «Струмочок» я не полишала: трималася за нього з усіх сил. Мені здавалося, що, коли я піду з ансамблю, отут мені вже прийде кінець. Їздила з ансамблем, брала участь у всяких виступах і фестивалях. Стояла на сцені, біла і страшна, а за моєю спиною шепталися дівчата:

– Яка мужня жінка!

А я була зовсім не мужня. Слабка і безсила, я чіплялася за життя, як могла, як уміла. Час від часу я лягала в лікарню, там мене трохи підтримували, але це мало що допомагало. Треба було негайно робити операцію. Іншого виходу не було. Ночами мені снилися жахітні сни: я блукала десь по цвинтарях поміж могил і пам’ятників. Треба було щось робити. Але для того потрібні були сили. Я вмирала. Вмирала тихо і безболісно. Спливала кров’ю – хворіла по-жіночому. Це вже тягнулося років п’ять або й більше, але досі я ще якось рятувалася. А от тепер – край: рятунку нема, та я його й не шукала. Треба було робити операцію, а операція – це завжди гроші, яких у мене чомусь ніколи не було. А що я буду робити після операції? Не можна буде піднімати важкого, а в нас і вода за графіком, і взагалі… Допомоги нема звідки чекати. Ще якби у мене були доньки, а то – сини. Ні, вони у мене хороші, але хлопці все-таки. Що їм поясниш? Жаль було Сашка. Ще малий, ще не влаштований. І сльоза витікала з очей. Але я вже ні на що не мала сили. Не мала сили встати, приготувати їсти, а найбільше мене гнітило прання. Купи брудної білизни лежали скрізь, а я нездужала. От як умру, ото сорому буде…  Але тоді вже мені буде однаково.

Сашко прийшов зі школи. Бідна моя дитина!

– Сашуню, візьми гроші та й піди в їдальню, поїж.

Студентська їдальня була поблизу. Там можна було поїсти порівняно смачно і порівняно недорого.

– А ти, мамо? Тобі щось купити?

– Ні, не треба.

– А що ти сьогодні їла?

Сашко – добрий хлопчик, хоч і ледачий: вчитися не хоче, школу прогулює.

– То зроби мені чаю.

Їсти я зовсім не хочу. Все, як трава. Гаснуть сили. Огортає байдужість. Я вже майже зовсім змирилася з тим, що мушу вмерти. Але ж я так люблю життя! Любила… Ні, я й зараз люблю життя… І Сашка свого – найменшого свого, люблю… Засинаю. Я так можу – заснути ні з того, ні з сього. Сашко приносить чай. Щось розповідає про школу. Я п’ю чай і слухаю.

– А де Світлана? – раптом питає хлопець.

– Не знаю. Пішла кудись.

Світлана – це невістка, дружина мого Гени. Гена зараз працює з доїздом, а вона поки що живе у мене. Та мені від того не легше. Терпнуть ноги. Щось таке з ними робиться. Серце калатає, в голові туман. Спати, спати.

 

Мені снився сон. Снилося моє село, батьківська хата, садок. А в садку – дві криниці: одна – з водою, а друга зі сміттям. Якийсь курінь в садку, а в тому курені – дядя Жора – чоловік батькової сестри тьоті Нюсі – вже покійний. Він розмовляє зі мною по-російськи, як було при житті:

– Давай с тобой полетим.

– Куда? – питаю я.

– К звёздам.

А я нібито знаю, що він – демон. І чому демон? Адже він був такий добрий чоловік – нікого в житті не скривдив. Але чомусь у сні він – демон. Я знаю, що летіти не треба, та він мене умовляє:

– Ты услышишь, как на землю роса выпадает, услышишь поднебесную музыку.

Дядя Жора підхоплює мене за стан, я тримаюся рукою за його шию – і ми летимо вгору. Я раптом згадую, що я в нічній сорочці – і мені стає незручно. А дядя Жора коментує:

– Ты солнышка не видишь, а оно  светит тебе в лицо.

«Боже мій, – подумала я, – адже на землі зараз ніч. Це ж ми вже, певно, дуже високо піднялися, що видно сонячне світло».

І мені стає страшно. Я починаю молитися, екзольтовано, щиро, фанатично, як не молилася, мабуть, в житті:

– Господи, Ісусе Христе! Сину Божий!..

І я чую, як ми починаємо знижуватися. Сили дяді Жори слабшають, і він каже:

– Я думал, ты хоть немножно будешь мне помогать, а ты…

І ми опускаємось на землю і опиняємося знову у курені, в батьківському садку. І я прокидаюся. Оце так сон. Що він може означати? Ет, нічого… Як казала моя мама: «Дурний спить – дурне снить»…  А все-таки якось не по собі.

Дзвонить телефон. Знімаю трубку. Оля Николин…

– Ну, як ти там?

– Та… Нічого…

– «Струмочок» у Самбір їде. Там фестиваль якийсь. Ти не поїдеш?..

– Могла б і не питати.

– Я думала…

Їй стає незручно, моїй добрій товаришці.

– Поїду, Олю, поїду.

– А як же ти?..

– Поїду!

Я ще не знала, як поїду, та знала, що їхати мушу. Може це мій останній виступ на сцені… А може й не останній. І чого це я?

І ми з Сашком поїхали з ансамблем в Самбір. Хтось-таки підкинув мене машиною до клубу, а там – автобус. На сцені я стояла біла-біла, аж страшно робилося тим, хто на мене дивився. Всі чудувалися. Юліан в кожному концерті давав мені десять-п’ятнадцять хвилин «авторського» соло. Це я такий термін придумала. Я могла читати вірші або співати свої пісні без супроводу. А іноді все ж хто-небудь мені акомпанував. Цього разу я щось читала і співала «Чорнобильські маки».

– Героїчна жінка, – казав хтось з ансамблю за моєю спиною.

– Їй треба в лікарню, – докинув ще хтось.

Потім до мене підходили люди, щось говорили, хвалили, просили вірші, але я була, мов у сні. Щось відповідала, сміялася…  Як лялька, в котрій завели пружину. Нарешті їдемо додому. Мене підвозять майже до хати – спасибі їм. Я ледве піднімаюся на свій третій поверх, зупиняючись чи не на кожній сходинці. Вдома! Падаю на ліжко. Заходить Марина – моя сусідка. Вона сердиться.

– Я тебе не розумію. Ти якась дурна! Ти що не усвідомлюєш, що можеш померти?

Я ще спромоглася на усмішку:

– А може я хочу померти на сцені.

– А Сашка на кого лишиш? Ти про це подумала? Ти для чого його народила?

Я починала ображатися:

– Тоді я ще не знала, що захворію. Я ж собі хворобу не придумала.

Марина сердиться далі.

– Мені коли сказали, що ти поїхала виступати, я не повірила. Якби ти не була біла, як мрець, я б подумала, що тобі не так вже й зле, що ти просто прикидаєшся.

– А я й прикидаюсь.

– Я тебе прошу, перестань займатися самогубством. Ну піди до Дарії – добра лікарка, людяна. Хай вона тільки подивиться. Ну ніхто ж тебе силоміць не покладе в лікарню.

Я продовжую слабо заперечувати:

– Ну, звичайно, вона подивиться – і мені відразу стане легше.

– Ну ти ж цивілізована жінка!

– Хто це тобі сказав? Не вір йому, він явно збрехав.

– Перестань блазнювати. Завтра підеш до лікаря. Я домовилася. Вона тебе прийме.

– Марино, у мене немає грошей.

– Поки що їх тобі не треба.

– Але ж ти знаєш, що без тих клятих грошей нічого мені не робитимуть.

– Нічого не знаю. Завтра підеш до лікаря.

Мою Марину ніби хто підмінив. І де взялася така настирливість? І я скорилася.

Багато зусиль затратила на збирання – все давалося важко. Поліклініка була близько, але цей шлях мені здався дуже довгим. Вела мене Світлана. І як вона здужала мене вести – маленька синичка? Я була зовсім безсила. Це була таємна змова. Лікарка мене, звичайно ж, не відпустила, а викликала «швидку», щоб відвезти мене в лікарню. Сиджу, чекаю машину і думаю собі: «Я, звичайно, можу не погодитись. Додому я ще дійду, а от на свій поверх піднятися вже, певно, не зможу». І я змирилася.

В машині мені стало якось млосно – і мені щось вкололи. В лікарні по коридору везли на каталці – і мені було соромно і якось незручно, бо в мене нічого не боліло. А потім – найнеприємніше – чистка, як завжди при кровотечах. От лежу я і міркую собі: «Зараз думають, бідолахи, як мене заговорити, щоб відвернути мою увагу від болю. Зараз почнуть питати всякі дурниці, а я буду таке ж дурне відповідати».

– Дівчата, – кажу я їм, напружуючись від болю і, здається, втрачаючи останні сили, – а хочете, я вам анекдота розкажу?

Я гадаю, що вони переглянулися і, певно, щось недобре про мене подумали.

– Так-от… – почала я, перемагаючи біль. – Проходив конкурс пісні… Ви не лякайтеся, дівчата, у мене дах не поїхав…

Біль проймав до мозку. Може, недостатньо обезболили, бо я нічого не заплатила: з собою ж не мала навіть якоїсь мізерії. А може, так було треба, але біль був нестерпний. Та я знала, що мушу терпіти, і продовжувала:

– На тому конкурсі кожна установа чи організація співала свою пісню. Рецедивісти співали «Партия наш рулевой», вендиспансер – «Я тобой переболею, ненаглядный мой», КДБ – «Увезу тебе я в тундру», психоневрологічний – «Что-то с памятью моей стало», а от пологовий будинок співав: «Сладку ягоду рвали вместе, горьку ягоду – я одна…»

Мої рятівниці посміхалися, а самі мабуть-таки думали, що в мене трохи не того, «что-то с памятью моею стало».

 

Я лежала в палаті, де було чотири ліжка. До обох моїх рук були під’єднані крапельниці. В мої судини вливали життя. Принесли обід. Він постояв, потім його прибрали, бо я лежала під крапельницями. Те ж було і з вечерею. Мені все ще щось вливали. Прийшов Сашко. Вони з Мариною не на жарт перелякалися, не знайшовши мене вдома. Сашко здогадався, що мусило трапитися щось незвичайне. Він знав, що просто так я б не поїхала. Почали шукати по лікарнях і знайшли. Побачивши мене у такому вигляді, Сашко ще дужче злякався. Бідолашна моя дитина! Я заспокоюю, як можу. А як можу?.. Коли навіть руки зайняті?

Вранці моя молода палатна лікарка сказала:

– А ви знаєте, з яким гемоглобіном вас привезли?

– Ні. Мені не говорили.

– А хто б вам сказав? У вас був гемоглобін… Тридцять один. Ви хоч розумієте, що це таке? Та, якби це був мужчина, то його вже не було б – він би просто помер. Це могла витримати тільки жінка. Це ж треба – довести себе до такого стану!

 

І почалося моє лікування. Вливали кров, поповнювали втрачене залізо. А ще що – я й сама не знаю. Кожного дня до мене хтось приходив, окрім моїх домашніх: з ансамблю, з роботи, Клавдія Іванівна, всі мої дівчата. Справжнє чергування влаштували. Приходила і моя Марина. Вона суворо наказувала, щоб я їла. А от якраз їсти я не могла: ну не лізло мені нічого. А вже яких тільки мені смакотелів не наносили: росіл, курку, виноград величезних розмірів, яблука, гранати, вареники, деруни, картоплю з грибами і… Печінку. Оце я вже їла. То вже Марина моя старалася. Палата у нас була дружна. Ми з Катею лежали найдовше, а дві інші жінки мінялися. Катя читала в голос «Ольвію», мені подобалась книжка. А перед сном ми собі влаштовували другу вечерю – спільну. Я починала одужувати, але без операції обійтися однак не можна було. Мене готували: піднімали гемоглобін, підколювали всякою всячиною. Санітарки дивувалися:

– І чого це вони біля вас так ходять? Певно, багато долярів заплатили. Кров же така дорога.

Я посміхалася. Я знала, що головне – це рука Дарії, лікарки з нашої поліклініки. Дуже людяна жінка. І чоловік її, теж лікар, заходив мене провідати, мою «історію хвороби» дивився. Я знала, що Дарія слідкує за моїм лікуванням.

 

Минуло десь біля місяця. Я почувала себе досить добре. Навіть додому на вихідні ходила. Гемоглобін вже піднявся до ста. Але й на чистку ще кілька раз потрапляла.

Конче треба було робити операцію. Я операції не дуже ніби боялася, та все ж приємного було мало. Я ж менінгітниця. Хто знає, як спрацює наркоз. А втім, вибору у мене не було. Та от лікарка… Вона на мене наганяла якийсь страх, якого я не могла сама собі пояснити. Ну, відьма – і все. І підстав ніби ж ніяких не було. Та ж я не якась божевільна, щоб собі всякі дурниці навіювати, а тут не можу себе опанувати. І гарна з себе була, казали, і привітна, і до мене наче й добре ставиться, а не можу – і край. Несумісність якась чи що. Сяде біля мене – а мені відсунутися кортить. І це вона буде мені робити операцію?

– Втечу я, – кажу своїм співпалатницям. Хтось їй, видно, передав мої слова.

– І не думай, – сказала лікарка, – я тебе перед операцією так наколю, що ти й з ліжка не злізеш.

Пожартувала, звичайно. А я не жартувала. Одяг у мене був. І якось, коли всі пішли на обід, а до мене саме Сашко прийшов – так ми домовилися – я втекла, покинувши двері в палаті нарозтвір – казали, що так треба  для того, аби тут ніхто не залежувався, щоб всі скорше додому йшли.